Історія Ірпеня: Чорнобильське лихо та перше святкування Дня міста

Василь Серафимович Пікулик почав працювати в Ірпені з 1 квітня 1986 року – завідуючим ідеологічним відділом Ірпінського міському Комуністичної партії. Саме в цей рік відбулися події, які змінили життя всього тодішнього Радянського Союзу та нашого Ірпеня зокрема. 26 квітня сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Наші земляки брали участь у її ліквідації. А ще Ірпінь прийняв сотні переселенців із забрудненою радіацією зони відчуження.

У вересні цього року відбулося перше в історії святкування Дня Ірпеня. Про ці події та особливості тієї епохи Василь Пікулик розповів у розмові з кореспондентом «Зорі Приірпіння».

– Перше святкування у вересні 1986 року Дня Ірпеня було присвячене 30 річниці надання статусу міста. В архівах ми знайшли рішення Київського облвиконкому, датоване 1956 роком. Ми тоді займалися цим питанням разом з нині вже покійним секретарем міському партії Петром Андрійовичем Берегелею.

– Як пройшло перше святкування Дня Ірпеня?

– То було справді грандіозне дійство! Святкова колона розтягнулася від міськвиконкому до стадіону «Ентузіаст» (нині це стадіон Фіскального університету, який раніше належав місту). Всі трибуни були заповнені представниками всіх ірпінських підприємств, організацій, установ, жителями Ірпінського регіону, до якого тоді входили селища Буча, Ворзель, Гостомель і Коцюбинське. На полі та бігових доріжках виступали учні шкіл та технікумів міста, спортсмени, художні самодіяльні колективи. Глядачам була представлена розроблена за спеціальним сценарієм музична художньо-спортивна композиція. Атмосфера свята була неймовірна. Для ірпінчан це було перше таке свято. До того ж нагода якось розвіятися після жахливих подій внаслідок Чорнобильської катастрофи.

– Хто тоді фінансував таке величезне дійство?

– Ніхто не фінансував. З міського бюджету не виділялося грошей. Все на ентузіазмі! Тоді були зовсім інші часи. Директорам шкіл, керівникам підприємств було дано рознарядку виділити стільки-то людей, підготувати такі-то виступи концертної чи спортивної програми, намалювати плакати і т. ін. Все безкоштовно, ніякого фінансування.

– … натомість тотальне використання, як зараз кажуть, адмінресурсу.

– Ніякого адмінресурсу. Просто повне взаєморозуміння, ініціатива та висока громадсько-політична активність керівників та простих людей. Завдання міському партії, партійних організацій надали організованого характеру цим діям. Як тоді говорили: вдало й розумно скерувати людьми.

Для учнів і вчителів це була позакласна робота, яка й без цього святкування передбачалася й оплачувалася відповідно до тодішньої системи освіти. А для партійного, комсомольського та профспілкового активу це було добросовісним виконанням громадського доручення.

– Збереглися якісь фото чи відео матеріали про перше святкування Дня Ірпеня?

Так. Є кілька фото. Тоді знімали фільм про це святкування. Потрібно було знайти 2 тисячі радянських карбованців, аби його викупити, але якось одразу до цього руки не дійшли, а потім десь той фільм загубився, забули про нього…

Довідка «Зорі Приірпіння»: 2 тисячі карбованців за часів СРСР були великі гроші. Середня зарплата була 120 карбованців. Легковий автомобіль коштував кілька тисяч.

– Василю Серафимовичу, що ще можете цікавого розповісти про ті часи, особливо «чорнобильський» 1986 рік?

– Тоді був справді напружений період. Ірпінь та селища регіону прийняли переселенців із Прип’яті, Поліського та Іванківського районів. Їх одразу розселили по санаторіях, будинках відпочинку та піонерських таборах (тільки останніх тоді було понад 40). Не вистачало місць для породіль. Пологи приймали у санаторії «Україна», що у Ворзелі. В авральному порядку доводилося забезпечувати людей всім необхідним. У цьому плані тодішня радянська система працювала ефективно. Переселенці були забезпечені житлом, роботою, медичною допомогою і т. ін. Саме вирішенням цих питань безпосередньо займалися працівники міському партії.

Пригадую, що того року в Ірпені підходили до завершення спорудження кількох багатоквартирних будинків у центрі міста. Загалом понад 500 квартир. Їх планували надати пенсіонерам, відставникам та іншим ірпінчанам з квартирної черги. Але Чорнобильська аварія внесла зміни до цих планів. Переважна більшість цих квартир 1986 року була надана переселенцям із зони відчуження. Тоді був такий вислів: «Партія сказала – треба!». І ніхто не міг заперечити. Вся згадана квартирна черга була відсунута на потім – першочергово заселили людей, яких радіаційне лихо позбавило житла.

– Деякі молоді нинішні керманичі міста мало не заперечують всю попередню історію Ірпеня. Мовляв, до них тут майже нічого не було, не будувалося й для людей нічого хорошого не робилося. Василю Серафимовичу, що можете сказати з цього приводу?

– Скажу так. Всі люди і кожна влада живе й працює в своїй епосі. Але навряд чи нинішні керівники за умов тодішньої політичної системи змогли б взагалі щось зробити. Тоді була жорстка державно-партійна дисципліна. З обласною владою доводилося узгоджувати використання чи не кожної бюджетної копійки. Ніяких «ліричних відступів» не допускалося. За одне невиконане розпорядження «згори» чи якесь порушення могли одразу щонайменше виключити з партії і звільнити з посади, або й під суд віддати.

Пригадую, як сам переводився з попереднього місця роботи в Таращі до Ірпеня, то там здав державі свою двокімнатну квартиру, щоб на законних підставах отримати рівнозначну в Ірпені. Квартиру мені довелося чекати до Нового року – допоки не розселили всіх евакуйованих з Чорнобильської зони. (У ті часи був популярним девіз: «Раньше думай о Родине, а потом о себе»). Це при тому, що тоді я був далеко не останньою людиною в Ірпінській владі – завідуючим відділом ідеології міському партії.

Довідка «Зорі Приірпіння»: За часів СРСР Комуністична партія була правлячою і взагалі єдиною партією, яка вирішувала всі питання від стратегічного розвитку держави до дрібних питань на рівні підприємства, вулиці, заводського цеху.

А про те, щоб залишити собі попередню квартиру в Таращі, а тут отримати ще одну – такої можливості, навіть думки не було. Якби це виявили, то одразу б забрали і квартири, вигнали б з партії і з роботи.

– Яка за тих часів була ситуація в Ірпені із землею? Так, як зараз чи інакше?

– Зовсім інакше. Тоді можна було простій людині отримати землю під город, сад, гараж чи будівництво будинку. Безплатно! Але контролювали: під що виділили землю – те там і роби чи будуй.

– А так, щоб дали 10 соток під індивідуальне будівництво, а потім власник зводить по периметру багатоквартирний будинок?

– Тоді ніхто й подумати не міг, що так можна зробити. Такі часи були…

 

Спілкувався  Олександр НАКАЗНЕНКО