В лугах річки Ірпінь — квітуча
повінь…
Аж ліс замилувався
небесно-синім, пурпуровим,
золотистим трав цвітінням,
де царським скіпетром
усюди коров’як возносився
і закликав відчуть себе
царевичем природи.
І я ішов зеленим царством трав,
І кожну квітку розглядав,
немов коштовність,
шкодуючи, що не відома
більшість назв, а так хотілося
б знати усі рослини, бо в кожній
з них цілюща сила є —
адже вони лишились нам
від раю…
На ці вихідні пощастило вирватися в таку бажану одіссею по ірпінському лукомор’ю, та надалі я буду вживати слово луг, бо його синонім лука, перегукуються зі зброєю, і хай лук буде луком, тим паче, що я народився неподалік річки Луги, на берегах котрої княже місто Володимир-Волинський. Так от, мандри почав, пройшовши чарівний мостик, що неподалік залізничного. Чому чарівний, бо мені він нагадує залізну палубу корабля, й про те, що колись річкою Ірпінь ходили купецькі лодії, а заплава, в народі «пойма», була своєрідною Венецією — без човна сюди не потикайся. Скільки риби тут плавало! Навіть омулеві. Але ще й сьогодні, незважаючи на меліорацію, й на те що по заплаві вдарили качаном кукурудзи, рибенція в річці є! Сам бачив, як одного разу біля чарівного мостику витягнули щукерію десь на три кіло. Я відразу загадав бажання, й воно збулося. Ось чому я цей мостик називаю чарівним, хоча сам риби не ловлю, але люблю спостерігати. І от я пройшов мостик і пішов в напрямку до водоспаду (шлюзу)…
Погода — белісімо! Сонце, мов сонях у полі, а не на сковорідці. Правда трохи вітряно. Заходжу трохи до лісу яка чудова географія, віковічний ліс, річка, луг — все поруч!. Йду привітатися з прадубом, моєму другові десь за п’ятсот років, кого він тільки не пам’ятає! Але найбільш, мабуть, звірів — рогатих оленів і сікачів! В давнину, мабуть, люди тут бували рідко, хіба що вірники Перуна, бо дуби вони обожнювали, може й біля мого друга проводили ритуали. Бо ж назва річки, очевидно, приховує божий корінь — Перун-Ірпінь. Не завадило б зробити такий туристичний маршрут, адже в нашому місті є прадуб, котрому десь за 700 й згадати древні звичаї та вірування! Але це інша тема. Отже, притулившись до дуба, обійняти його не можливо й втрьох, відчув його вікову могуть, аж піднявся чуб, й набравшись від патріарха енергії, кваплюся до лугу.
І от він луг… Зеленіє й трава-ковила танцює переді мною спокусливо. Згадую скільки раз весною він горів, бо сухостій підпалювали пастухи, але луг вцілів і знову розцвів. Ляпота!.. Однак спочатку око не дуже тішить різнобарв’я дикоросів, та й полин зустрічається не часто. Зате скрізь у лузі світяться жовто-гарячі королівські свічі (коров’як). Я дивлячись на них і згадую археологічні експедиції в Ольвії, бо там вони виростали вище людського зросту, в нас лише до пояса. Але скільки в цих суцвіттях — сили! Призначених насамперед для лікування легеневих хвороб і кашлю. Царський скіпетр, як ще називають цю рослину, допоможе позбутися захворювань шлунково-кишкового тракту й печінки. Народні цілителі вважають його найкращим засобом в боротьбі з гемороєм. На відварі корінців або суцвіть з листям роблять ванночки. Спиртовий настій Царського скіпетра допоможе зняти ревматичні болі в суглобах, також цим натиранням можна розтирати спину.
Тож я іду та радуюсь скільки багато тут зелених цілителів. Сусідом коров’яку, якщо не помиляюсь, схожий на нього росте реп’яшок, тільки колосок суцвіть в нього менший. Реп’яшок! Така прозаїчна назва, виростають з нього реп’яшки. Але це ж справжній Авіцена, Доктор-Айболіт! Важко назвати хворобу, з якою б він не справився: ним лікують гепатити, й хвороби кишечника й шлунку, він покращує травлення й жовчний тік, позбавляє від діареї, навіть має седативну дію. В Англії його вживають з чаєм щодня. Не буду перераховувати скільки недуг він допоможе здолати, кому буде цікаво підкаже доктор-Гугл.
Отже, насолоджуючись музичним коливанням трав, все далі заглиблююся в луг, як човен у море. Мій зір все більше тішить різнобарв’я. У якісь миті почуваюся Колумбом, коли відкриваю для себе нову квітку — і раптом човен мій спиняється, неначе вітер утомився дути в вітрила. Переді мною заяріли небачені досі квіти. Боже, які вони гарні оранжеві й рожеві та ще й по краях пелюсток обрамлені іншими барвами, наче пензлем самого Творця. Я ніколи не бачив їх в лузі! І кидаю свій човен, себто велосипед, підходжу ближче до цього оранжевого дива — їх ціла галявина. Роблю багато знімків, здається, джмелі не проти. Не знаю скільки часу тут пробув, але чомусь відчув, наче в ці миті вітри подули десь з далеких океанів. А чому з океанів? Питаю себе й не знаю, що відповісти – беру свого коня за роги, тю, за руль, але він на них схожий. Виходжу на узбіччя, бо око й серце серед смарагдів трав, полонить якесь бузковий острів. Жму на педалі, наспівуючи: «Я буду долго гнать велосипед, в глухих лугах, его остановлю…». Їдучи з вітерцем, зауважую, що Ірпінське лукомор’я — особливе, бо в частині неподалік мосту жайворонки гнізда не в’ють, а от біля шлюзу, де багато городів — справжнє співоче поле. Здавалося б їм було затишніше в південній частині, бо їхні гнізда — прямо на землі, але вони поближче до городів і людей. Може, вони хочуть, щоб люди слухали їхні пісні, бо ці невтомні співаки, щороку прилітають до нас із Африки, долаючи своїми маленькими крильцями континенти…
Все більше наближаюсь до бузкового острова серед трав — та несподівано бачу до болі знайомі рослини – «маклавуни»!!! Так їх називала донька, коли була малою, як жили в Дніпродзержинську. Чому «маклавуни», бо тоді йшов фільм в головній ролі з Дунканом Маклаудом, й оскільки в сюжеті постійно билися «безсмертні» за право, хто має залишитися на Землі навічно, то доньці вкарбувалися ця борня між ними. Тож коли якось на березі річки, коли зірвав безсмертник, сказавш, як він називається, вона одразу його охрестила — «маклавун». А в тім безсмертники, так називають у народі за те, що він незважаючи ні на що — підпали трав, чи бідні ґрунти — завжди сходить на своєму місці. До речі, як помітив рослини чітко тримаються свого місця на відміну від людей — й піжмо ніколи не буде рости поруч з коров’яком, чи навпаки. І от я біля бузкового острова, спиняю свого педального коня, і «пливу» на веслах цікавості до нього, вчуваючи у повітрі загадкові акорди дзвенячих струн. І от я на острові. На мить спиняюсь, наче переді мною відкрилася «бездна морская», бо на бузкових суцвіттях вероніки колоскової (відразу упізнав цю квітку), сила-силенна джмелів. Ото зараз мене полатають! І я пригадую, як минулого року допомагаючи знайомому пасічнику вантажити вулики, ненароком відкрив кришку, і це було схоже щось до аварії на ЧАЕС — на мене кинулася хмара бджіл!!! Втікали всі, хто був на вулиці, а в мене не на другий день так задуло одне око, що став схожим на Циклопа. Тож на бузковому острові затримуюсь недовго, роблю кілька знімків і під джмелиний передзвін їду додому…
До самого вечора, й аж до ранку, в душі грала джмелина мелодія лугу, й перед очима поставали загадкові оранжеві квіти в лузі якоюсь радісною картиною, наче зустрівся зі зграйкою барвистих метеликів взимку. «Але як називаються ці квіти?» — не давало спокою питання —і кинувся за допомогою в ФБ. І сталося диво, мій вірний колега Ігор Швець, таки знайшов їхню назву, мовляв, це ж гілардія. «Гілардія, гілардія…» — повторив про себе, дивуючись такій загадковій назві, а ще тому, що її батьківщина Південна Америка, й мені згадалося, чому в лузі, коли милувався цими квітами, на мене, мов подули вітри з-за океану.
Однак, ще більше здивувався, як колега сказав, що гілардію, або «ромашку нарядну» мама сіє в саду, але хто ж їх міг посіяти в лузі, але це вже інший сюжет, котрий у мене народився відразу…
Зворушливо, піду прогуляюсь