Останнім часом виникає враження, що на Ірпінському краєзнавчому музеї історичний світ клином зійшовся. Його директора відсторонено від роботи на період перевірки. У цей час в музеї паралельно з ревізією проводиться кардинальна перестановка експозиції.
Наразі відсторонений від своєї роботи Анатолій Зборовський пише про «російську агентуру», яка прагне усунути його з посади. Він вважає, що керівництво відділу культури умисне шукає приводи для його звільнення, аби потім закрити музей, точніше перенести його в інше місце (десь на окраїну Ірпеня) – натомість таке приміщення у центрі міста віддати під якийсь торгівельно-комерційний заклад. Представники та захисники влади (зокрема, завідуюча відділом культури Євгенія Антонюк) відповідають, що Зборовський все перебільшує, згущуючи фарби. Можливо так. Принаймні, не хочеться в таке вірити. Але з іншого боку, ще менше віриться в те, що ірпінську владу забудовників-комерсантів у цій ситуації винятково цікавить не вірно (на їхню думку) розставлені експонати у краєзнавчому музеї. Натомість не має ніякого інтересу до ласого шматочка 274 метри квадратні (206 з яких експозиційні зали і 48 комори для зберігання фондів) у самісінькому центрі міста.
Історія нинішнього приміщення Ірпінського історико-краєзнавчого музею безпосередньо пов’язана з діяльністю Анатолія Івановича Зборовського. Свого часу, 1990-го року завдяки його зусиллям музей оселився у його нинішньому приміщенні біля міськради. Власне, тоді він і став повноцінним музеєм, позаяк до цього розміщувався в будиночку на вул. Садовій у двох тісних кімнатах, метраж яких навіть не дозволяв оформити ставку музейного працівника.
Взагалі, це приміщення ще на заході правління радянської влади планувалося під магазин. Але з настанням 90-х років минулого століття тодішнє керівництво зрозуміло, що не магазинами єдиними… То був такий період, коли в магазинах на полицях було порожньо. Ремарка для розуміння історичної ситуації тим, хто в дев’яностих тільки народилися, або під стіл пішки ходив, що далеко не в усі часи торгівельні заклади були чимось таким престижним і прибутковим, як нині. І ще не ясно, які пріоритети готує нам майбутнє. Тому у 1990-му не доречно було відкривати ще одну торгівельну точку в центрі міста. .
Тодішнє міське керівництво перебирало варіанти, який же заклад розмістити замість недоречно запланованого магазину: стоматологія, будинок піонерів, музична школа… перевагу віддали історико-краєзнавчому музею, надавши йому нинішнє приміщення. До слова, спочатку планувалося під музей усю прибудову, у тім числі й кімнату, де зараз розташований пенсійний фонд. Тоді там тимчасово розмістили дирекцію парку культури і відпочинку, а пізніше бухгалтерію відділу культури. Потім її перевели у нинішнє приміщення Міського будинку культури на БКЗ. А в ту кімнату заселили Пенсійний фонд, який і зараз там. Тоді ж, у 2000-му році, влада захотіла перенести і весь історико-краєзнавчий музей у дві кімнатки другого поверху будинку культури на БКЗ. Проте Анатолій Зборовський тоді провів першу інформаційну кампанію з відстоювання музею від посягань влади. Завдяки чому, а також двом наступним невдалим спробам «наїздів» на музей (у 2008-09 та 2017 роках) він у нині розташований у цьому ж приміщенні.
Яке все знову і повсякчас не дає спокою комерсантам від влади. При тому, що в Ірпені, а особливо в його центрі і так ятка на ятці, лавка на лавці, супермаркет на супермаркеті. Але скільки б закладів комерційної торгівлі не було, їм все одно замало. Чому у представників нинішньої влади забудовників та обмежена фантазія? У кожному планованому чи збудованому приміщенні вони бачать лише комерційний об’єкт. Важко перелічити скільки в Ірпені було і зараз є забудовників. Певно, на другому місці після Києва. Та хоча б один додумався, окрім квартир на продаж та торгівельних закладів – збудувати музей, бібліотеку чи театр в Ірпені. Це при тому, що Ірпінь заслуговує на все вищезгадане, окрім того музеїв тут може й повинно бути не кілька. З Ірпеня просто можна і варто створити місто музеїв.
Зараз в Ірпені, окрім цього комунального історико-краєзнавчого музею, є ще два музеї приватного характеру. Григорія Порфирійовича Кочура на вулиці, названій його іменем. Та Музей Українознавства Світлани Іванівни Кушнір, розташований у підвалі багатоквартирної «хрущівки» по вулиці Спартака (чим не приклад для забудовників?!). Також є музейна кімната у Державному податковому університеті, в якій невеличка експозиція про історію цього навчального закладу. Можливо, в Ірпені є ще десь щось подібне. І все…
Словом, очевидна відстаюча роль влади і забудовників у цьому важливому процесі увіковічення історії Ірпеня. Місто з багатою історією (як давньою, так і новітньою), насичене видатними постатями потенційно спроможне і повинне мати музей не тільки в центрі, а й у кожному куточку (мікрорайоні). Дуже доречним був би окремий виставковий зал (чи зали), про необхідність якого вже роками чи не десятиліттями наголошує Анатолій Зборовський. Ось тоді б, якби всі куточки Ірпеня були покриті музеями, то відвідувачі змогли б порівнювати та вибирати, які з них кращі, відтак і популярніші. Наразі ж за умов відсутності порівняння поціновувачі історичної спадщини поставлені в такі умови, що мусять на слово довіряти всіляким офіційним комісіям, яка експозиція краща/гірша. Будуть різні музеї – варіанти для порівняння, тоді відвідувачі самі визначяться з пріоритетами.
Кожен потужний забудовників, знаковий ЖК в Ірпені міг би створити «відомчий» (окремий) музей свої будівельної компанії. Свого роду портфоліо й реклама для наступних покупців квартир. Звісно, це стосується тільки чесних і порядних забудовників. Інакше оприлюднена історія діяльності забудовника перетвориться на доказову базу для розслідування правоохоронців.
Дивно, чому не має музею чи музейної кімнати на території Будинку творчості письменників «Ірпінь». Парк змогли облаштувати. А от музей – ні. Власне, не дивно. Покупці квартир здебільшого реагують на прилеглий парк, а не музей чи бібліотеку поруч з будинком.
Напрошуються в Ірпені музеї Дмитра Паламарчука, Володимира Сидорука… але то вже справа приватна їхніх нащадків. Хоча міська влада чи просто приватні особи-меценати могли б допомагати їм в цьому питанні.
Іще одна знакова постать, пов’язана з Ірпенем – панотець Кобзарського Цеху Микола Петрович Будник, останні 10 років життя якого проминули в Ірпені. Він жив на вулиці Українській, 56. Зараз там забудовник намагається спорудити свій черговий ЖК. Що й говорити – дуже «оригінально». Замість того, аби зберегти цю історичну будівлю, створивши на її базі унікальний музей не тільки Всеукраїнського, а й світового масштабу. Позаяк ніякий новий ЖК з ефектною назвою неспроможний зрівнятися з тієї місією, яку здійснив у розвитку не тільки української, а й світової культури Микола Будник.
На його тлі маловиразною видається постать забудовника Романа Солодаренка. При всій повазі до його важливого внеску у розвиток ірпінського футболу, варто зазначити, що аналоги його ФК «Кудрівка» існують в багатьох містах та селищах України. Допоки ж згадане футбольне дітище ірпінського забудовника не виграло не те що Ліги Чемпіонів УЄФА, а навіть й Кубка України – то Солодаренку тоді й рівнятися до того історичного внеску в розвиток Ірпеня, який зробив своєю діяльністю Микола Петрович Будник.
Оскільки вже зайшла мова про персоналії забудовників, то доречно буде згадати Оверка, Мирончука, Ліневича, О.Пікулика… аби запитати в них, де збудовані ними в Ірпені музеї??? Згадані комерсанти вигребли сотні мільйонів доларів в Ірпені, так нічим, окрім скандальних та кримінальних хронік, не увіковічнили свою пам’ять у прибутково рідному їм місті.
Ну й звісно, що в цьому контексті неможливо не згадати всім забудовникам забудовника – Карплюка, який нині сірокардинальствує в Ірпені під «шапкою» голови Інвестиційної ради міста. Проте за майже десятирічний період вимивання грошей з Ірпеня він також не спромігся побудувати бодай один музей. При тому, що за безпосереднього керівництва Карплюка та його «благословення» наближеним забудовникам було зведено мільйони квадратних метрів комерційної нерухомості. Але до спорудження музею (хоча б для увіковічення себе і своє партії «красівих») руки і навіть думки не дійшли. Максимум на що вистачило карплюківської фантазії – розвішувати на стінах своїх комерційно-партійних офісів цитати видатних людей, ніяк не пов’язаних з Ірпенем.
Цікава стаття щодо музеїв. Якось у нульових роках поїхали на екскурсію у Переяслав із родиною Сидоруків Ігорем і Валентиною. Я був просто шокований від побаченого там. На території музею під відкритим небом знаходиться ще штук із 10 окремих музеїв (хліба, транспорту, рушників, і ще, і ще, і ще різні музеї, вже й не пам’ятаю всіх). Це таке багатство і різноманіття експонатів, що я ходив приголомшений цілий день по музеях Переяслава. У центрі міста музей архітектора Заболотного, де я побачив роботи нашого земляка Бориса Піаніди. І все це багатство створив Сікорський, який починав із нуля. Пізніше я мав честь познайомитися із ним особисто. Виявляється, що у Переяславі є роботи нашого Володимира Сидорука. Сидорук розвіяний по всьому світі, тільки в Ірпені така черства і бездуховна влада, що ніяк не спроможеться створити хоч щось подібне. Є музей В.Сидорука і у Ржищеві, ну а Ірпінь ніяк не розродиться… Дуже сумно, що у нас не культурні пріоритети превалюють, а комерційні
Дуже логічно створити оборонну і охоронну зону та меморіальний комплекс біля річки Ірпінь і всі пазли складаються на позитивне рішення. Відбудовується романівський міст де буде створено меморіальний комплекс наказом президента України. На місті розрушеного офісу по продажу квартир створити музей історії оборони Ірпеня (споруда готова) і таким чином розвантажити ірпінський краєзнавчий музей, а Набережну алею назвати на честь захисників Ірпеня. Все готово для пам’ятної оборонної і охоронної зони і меморіального комплексу, потрібно лише воля і рішення влади. Владо, прислухайся! Євгеніє Антонюк, колінопреклонно прошу звернути увагу, детально вивчити це питання і донести до керівництва міста.
Ще одна складова краєзнавчого музею це картини, тобто малярство, яке теж треба перенести в окремо створену картинну галерею міста. Ну хіба це так важко зробити на фоні мільйонної розбудови квадратних метрів житла? Тільки бажання всемогущих керівників. Помахом мізинця елементарно й створити візитну картку Ірпеня МУЗЕЙ ВОЛОДИМИРА СИДОРУКА візитну картку міста для приваблення туристів і вливання до бюджету. Після цього розвантаження краєзнавчого музею зникне питання щодо тісноти музею і все стане на свої місця. Анатолію Зборовському треба висловити велику подяку, що він назбирав велику колекцію цікавих експонатів старини, які треба по-господарчому розмістити, а не хаяти його, що він захарастив музей. Думаймо разом!