Одного погожого дня Байкарі вирішили, що їм потрібно кудись іти. Аби дорога була цікавіша, вони згуртувались в Загін. Взявши з собою тільки необхідне, Загін Байкарів вирушив вперед.
Хтось, угледівши Байкарів здалеку, захотів їх спокусити, щоб ті пішли з ним. Вони й пішли. Йдуть та йдуть разом – і вже неясно хто з ким іде.
Здибався назустріч їм один молодик.
– Ви куди? – Запитав він з привітною усмішкою. – То й добре: нам по дорозі. – Не встиг дочекатись відповіді попутник.
У який би бік не звернув попутник, йому весь час здавалося, що він попереду Загону. Байкарі стримано посміхались, коли на їхні очі потрапляла його згорблена спина.
– Я зможу вас провести найкоротшим шляхом, – несподівано трапився на дорозі кривенький чоловічок. Байкарі взяли його під руки й пішли разом. Через деякий час Загін Байкарів дійшов висновку, що найкоротший шлях нічим не відрізняється від найдовшого. Випустили кривого з-під рук. Він ще трохи покульгав і відстав від Байкарів.
Один з гурту сказав, що йому необхідно ненадовго відлучиться у справах. І звернув під дерево, розстібаючи на ходу матню. Байкарі побачили, яке дерево красиве та міцне, та й пішли далі. А той виліз на нього, та й дивиться їм у слід.
– Я знаю, де закінчується дорога, – повідав Байкарям один знайомий.
Загін далі пішов за ним. Як з’ясувалося, де закінчується одна дорога – там розпочинається наступна. Та, власне, й межу між ними видно недобре. Тоді знайомий став приходити до Байкарів, щоб повідомляти про межі.
Якось видався Байкарям завтрашній день схожим на післязавтрашній.
– Що робити?
– Треба йти?
– Тож спочатку необхідно визначити куди!..
– Це не так принципово. Головне – йти!
І Загін Байкарів пішов далі.
Бо ж треба залишити після смерті згадку про себе!
