Психологічна хронологія перельоту Київ–Донецьк
із зальотом у Чугуїв
«Приготуйтесь – буде тряска»
Льотчик.
Наче друге народження. Злітали тяжко й марудно, самі допомагали літаку. Всі з хвосту – до кабіни пілота. Загуділи, затремтіли, відірвались, полетіли – можна йти у хвіст сідати. Душа разом із літаком набирає висоту. Тіло притискує до лавки. Кругле віконце затягнула сивина. Хмари наче мірило. Вони під нами – отже висоту набрано.
Озираюсь на всі боки. Земля в клітиночку, пасажири в «Рібоку». Пасажири поруч – земля далеко. Вона діє на літак потужною силою свого грішного тяжіння, але гордий метал вже повністю віддався в обійми повітря. Між нами – хмари. Виявляється хмари зовсім не те, що думалося про них знизу. Насправді це ніким незбиране сіно, яке зависло в часі і просторі й вилежується поближче до сонця. Сонце, яке вже прямує на захід, зійшло в ілюмінаторі навпроти й, поволі пропливши по його середині, зайшло за іншим боком круглого віконця – це розворот. Всі з хвосту вперед – посадка.
З люка у хвості поволі відкривається краєвид. Навкруг чисте поле, у полі радари. Сіли, але не там. У далині видно хмару, що сивим стовбуром оперлася об землю – це вона заважає нам летіти далі. Заправляємося стоячи на бетоні: літак – з бензовоза, я – з пляшки.
Хмару поглинає вечір, можна злітати знову. Тепер вже недалеко. У вікні залишається темрява. Про те, що летимо засвідчує душа. Розворот – ілюмінатор застеляє заграва. Щити приладів у кабіні пілота мають однакове темно-червоне світло. Вони оточують з усіх боків чорну безодню. Поволі у неї знизу запливають різнокольорові вогні вечірнього Донецька. Прямо під колесо літака ланцюжком один за одним мчать вогні посадочної смуги. Літак їх безжалісно давить. Вогні уповільнюються й невдовзі зупиняються. Сіли.
Трап у хвості повільно опускається.
