Ірпінчанин Дмитро Чебанов, який нещодавно повернувся з війни на Сході України, впевнений, що зберегти йому життя у Дебальцівському котлі допомогли молитва «Живый в помощи» матері, яку вона написала від руки та дитячі малюнки. Ці обереги він постійно носив під своїм бронежилетом…
Матері воїнів, які захищають нашу Україну у цій неоголошеній війні… Впевнений, всі ви заслуговуєте особливу шану, повагу і низький уклін лише за те, що ваші сини знаходяться на передовій і свідомо захищають суверенітет нашої держави… Тільки вам самим відомо, скільки ви пережили у душі, скільки ночей не доспали очікуючи повернення своїх дітей з зони АТО. Живими…
Не виключенням є і мати Дмитра – Ольга Вікторівна Чебанова. Знайомий з нею три роки. Зазвичай, основна наша тема для розмови – наші сини. Обох звати Дмитрами і народилися вони у 1988 році. Здавалося, у Дмитра все складалося так, як і повинно бути: закінчив середню школу, потім вищий учбовий заклад, робота економіста за фахом. В усьому Ольга Вікторівна для свого сина намагалася бути прикладом, вона вчила його передусім бути відповідальним за свої слова, вчинки і намагатися жити так, аби їй за нього не було соромно перед людьми. Для Дмитра мати була, є і буде добрим порадником по життю. Здавалося, життя триває. Завдяки його старанності, наполегливості і працелюбству у молодої людини складалася непогана професійна кар’єра. Як тут не порадуватися за сина?
І раптом сталося те, що й досі у це неможливо повірити. Неоголошена війна з боку Росії. Дмитро майже весь свій вільний час з сумом у серці сприймав події навколо Криму, коли агресор спокійно заграбастав півострів, майже без єдиного пострілу… А далі події на Сході України. Одного дня син сказав матері: «Я поїду в зону АТО». Перша думка у Ольги Вікторівни: волонтером хоче стати її син. Але Дмитро уточнив, саме воювати зі зброєю у руках… Від цієї новини мати була у шоці. Єдиний син, який не те що у збройних силах не служив, навіть у виші не проходив військову кафедру, а про війну знав хіба що з художніх фільмів, виявив бажання добровільно піти на війну… Ось цього материнське серце аж ніяк не змогло зрозуміти. Ятрилася надія – може змінить своє рішення. Ні, не змінив. Потрібно знати Дмитра. Він не приймає поспішних рішень, як, до речі, і його мати, а коли все спокійно обдумає, то вже впевнено йде до своєї мети. А найріднішій людині на світі, наче вибачаючи сказав: «Мамо, ти мене таким виховала. Іншим я вже не буду. Вибач…».
У день від’їзду сина на війну мати передала написану від руки молитву. Увесь рік, що син був на війні, став для Ольги Вікторівни найдовшим роком у її житті. Це була війна на двох. На роботу йшла наче зомбовна людина. Хоча знаходилася весь час у Бучі, але думками була разом з сином. Щохвилини очікувала його телефонного дзвінка, хоча добре розуміла, не завжди є нагода синові подзвонити матері. Вона на відстані жила його життям, вставала з молитвою і лягала вночі з нею, аби Дмитра і його фронтових побратимів не забрала сліпа смерть до себе… Вона й досі не знає, а Дмитро, аби психологічно не травмувати матір, не хоче їй розповідати, що у центрі Дебальцевого у період з 14 по 19 лютого 2015 року, де він виконуючи бойове завдання разом з бійцями свого підрозділу, потрапив під нищівний вогонь ворожої артилерії. Дмитро навіть зараз не може усвідомити, як взагалі він і кілька його фронтових побратимів взагалі лишилися живими. Напевно молитва, що дбайливо дала мені матір і дитячі малюнки, які і стали нам оберегами. Уважно разом із Дмитром роздивляємося ці малюнки у нього вдома. Для нього вони найцінніша реліквія. На одному з цих дитячих малюнків є телефон.
«Обов’язково зателефоную цій дитині, – каже Дмитро. – І подякую за увагу і добрі слова на нашу адресу. Це дорогого варте. Важко словами передати всі ті почуття, коли ми тримаєш у руках ці дитячі малюнки з щирими побажаннями. Саме вони нас оберігали під час обстрілів, як і віра в те, що тебе вдома чекають найрідніші люди і, в першу чергу, наші дорогі мами».
Вдруге свою матір Дмитро шокував, коли без попередження приїхав з війни. Вранці, зайшов додому він у притаманному йому спокійному тоні сказав: «Ось і я. Вже демобілізувався з війни».
– Тобто, незрозуміла мати, ти назавжди повернувся?
– Так.
– І ось тут Ольга Вікторівна вже не змогла втримати сліз і тих емоцій та почуттів, що у неї накопичилися у душі за рік відсутності сина. Якихось особливих змін у його поведінці, характері не помітила. Він як завжди спокійний і врівноважений, і тільки коли по телебаченню показують відео сюжети з війни, Дмитро їх завжди уважно переглядає. І на перший погляд здається, що він подумки там, серед своїх фронтових побратимів. Напевно, війна ще довго не буде від себе відпускати – доки вона триває…
А мати й досі не вірить, що її син, якому 16 серпня виповнилося 27 років, є дійсним учасник бойових дій. Їй є ким пишатися…
Фото з особистого архіву Дмитра Чебанова
