На 64 році життя після довготривалої хвороби пішов у вічність ольвійський Гомер, так ще можна назвати Михайла Федоровича Максимова, поета й пісняра. І хоч свого часу він проживав у Луганську й був старшим викладачем філософії та права, історії й культорології Луганського державного університету імені Є. Дидоренка, його прийняла ірпінська земля. І це дуже символічно, як відзначали на панахиді багаточисленні прихильники Його таланту та колишні учні, адже Ірпінь був і залишається містом, де творили митці всіх поколінь.
Михайло Максимов усіма своїми піснями творив духовну атмосферу нашого буття, під якою квітнула всеобіймаюча любов до життя і всього сущого, а ще постійно закликав шукати стежку до свого кращого я. Особливо, під час експедицій на розкопках древнього еллінського міста Ольвії, що знаходиться в Миколаївській області, до якої він здійснив близько двадцяти походів. Про це говорили його колишні учні, наголошуючи, що Михайлу Федоровичу, як нікому, вдавалося під час археологічних походів кожного учасника повертати в щасливу й безтурботну юність, особливо своїми піснями, де є своєрідні ключі від щастя. Мабуть, неспроста, місто, котре відкопували з небуття, називали Ольвією, що в перекладі з грецької означає Щаслива.
Не обійшлося без пісень Максимова й під час прощання з ним, а одна з колишніх учасниць експедицій до Ольвії, Тетяна, повідомила, що незважаючи на війну в рідному краї, колишні учасники експедиції побували цього року в Ольвії невеликим загоном в кількості 7 осіб. Мовляв, сумно було дивитися, як позаростали стежки травою, де стояв колись табір експедицій, але вони її викосили, мов на честь свого Учителя, не відаючи, що його незабаром не стане.
«Михайло Максимов був пісенною легендою наших багаторічних походів до древнього міста Ольвії. Там ми працювали над відтворенням історії цієї епохи, шукаючи та відкопуючи древнє місто, де ми творили також себе, особливо, з допомогою пісень Максимова», — зазначив учасник багаторічних експедицій відомий меценат Василь Пікулик. А його соратник Василь Надрага додав: «Кожна людина хоче залишити слід по собі. У Михайла Максимова цей слід великий, адже він нам залишив невмируще — свої зворушливі пісні…»
Публікуємо один із тексів пісень Михайла Максимова:
Солнце вскарабкалось в зенит,
Орел над гладью вод парит,
Едва доносит суховей глухое ржание коней.
На узких тропах дремлет пыль,
Не шелохнет в степи ковыль.
От зноя – глух, от жажды – слеп,
Налево – степь, направо – степь,
Повсюду – степь.
Припев: Я верю в миф, мой предок – скиф,
Мой острый меч – гитары гриф,
А песни – стрелы.
Но пуст колчан не обнят стан,
Не випит зелья полный чан,
Увы, враги все целы…
Уходит струг, а в струге друг,
А я опять на новый круг,
Родня сказала: «Недосуг,
Семью вот так оставить. Вдруг».
А струг уходит за моря,
Я пыль топчу (и видно зря)
Давно нехоженых дорог,
Мне стал не мил родной чертог,
Родной чертог…
И чашу медную вина
Нальет заморская княжна;
И ночь июльскую без сна
Отдаст заморская княжна.
Чужую жизнь, чужую речь
Прервет не мой, а друга меч
И губы жадные в вине,
Все выпьет он. Все то не мне,
Все то не мне…
Пусть не по возрасту каприз
Уйти в моря под легкий бриз,
Пусть не нестись мне по морям,
Шальной волной то вверх, то вниз.
Но спросят предки из могил:
«Ты по законам предков жил?
И чьим молился ты богам,
Неужто греческим, как Скил?»
Как хитрый Скил?!
Припев: Я чту своих, мой предок – скиф,
Мой острый меч – гитары гриф,
А песни – стрелы.
Но пуст колчан, не обнят стан,
Не выпит зелья полный чан,
Увы, враги все целы.
