Ірпінський Будинок творчості письменників…
Легендарний Парнас, який десятиліттями був не просто літературною столицею України, а справжнім намоленим місцем сили, де народжувалося українське слово. Та в лютому 2022-го, коли над квітучим Приірпінням нависла чорна тінь рашиської навали, цей затишний прихисток муз перетворився на форпост духу. Саме тут, серед вікових дерев, з перших днів великої війни почав гартуватися літопис нашого спротиву — почала збиратися місцева ТрО.
У тому першому загоні захисників налічувавалося менше двадцяти відчайдухів, поруч із чоловіками були й тендітні дівчата з міської ради. Більшість не мала зброї, а у самого Сергія Мартинюка в руках була лише мисливська гвинтівка. Але в грудях кожного палахкотіло єдине, непоборне бажання — захистити рідне місто від окупантів. Тієї нечисті, яка в лісопаркових зонах уже розвішувала свої цинічні плакати «Хохли сдавайтесь!». Проте недолугі чужинці не збагнули головного: українське слово і воля не здаються ніколи. Вони натрапили на крицю.
«У перші ж дні, — пригадує пан Сергій, — ми виставили в парку три “секрети”. Добре розуміли: диверсійні групи ворога могли прорватися будь-якої миті. Ми пильнували кожну п’ядь рідної землі, обравши за опорний пункт колишній адмінкорпус Будинку творчості. Спали на підлозі, а точніше — майже не спали. Бо як можна було склепити очима, коли навколо точилися запеклі бої, а небо над Ірпенем шматували артилерійські канонади?»
Згодом група відійшла на територію колишнього табору «Ластівка».
«Пригадую, як мене збила з ніг потужна ударна хвиля від ворожого “Граду”, як проривалися лісом до Новобілич, щоб там зайняти нові рубежі… Все це я детально, по гарячих слідах, описав у своїй книзі “Як Ірпінці русню відірпінили”. Тож не буду заглиблюватися в деталі», — усміхається пан Мартинюк.
Тоді, в окопах, його позивним, звісно ж, став «Письменник». І сьогодні, у мирному, але пораненому місті, ми зустрілися з ним знову, щоб пройтися стежками пам’яті до сакрального письменницького саду.
Цей сад нагадуватиме, про велич письменницького Слова. Тут уже рясно шелестять кронами фруктові дерева, й калина, як у пісні, нагадує про незламність України. Сергій Мартинюк був одним із перших, хто гуртував тут «зелений десант». Спочатку кликав колег по перу, та оскільки на акцію не прийшла й половина, на допомогу йому прийшов онук, згодом підтримали й інші.
Сьогодні серце митця горить новою благородною ідеєю. Він прагне створити тут Алею Пам’яті. Місце, де кожне дерево матиме свою душу, а таблички біля них нагадуватимуть прийдешнім поколінням імена тих, на чию честь вони висаджені. До слова, у цьому садочку вже росте дерево, посаджене паном Сергієм на вшанування пам’яті видатного майстра світлин Ірпеня Юрія Олександровича Косіна.
Обрії вшанування пам’яті Сергія Мартинюка сягають ще далі: він мріє тут створити меморіальну композицію. Нехай це будуть природні камені-валуни, на яких будуть. на табличках безсмертні рядки поетів, котрі оспівували наш Ірпінь, — від Максима Рильського до сучасників. Це має стати простором, де слово зростатиме з коріння, а пам’ять на камені буде літописом, про тих, хто тут творив.
Сьогодні Сергій Якович активно шукає однодумців та меценатів, готових підтримати цей святий проєкт. Адже Ірпінський Парнас, який вистояв під обстрілами, заслуговує на те, щоб його історія квітла вічно.
