Віктор Кучерук
***
Ти знаєш, друже, що таке війна
Не та, яка мелькає на екрані,
Немов чужа, ляклива таїна,
Прихована уміло і старанно?
Чи чув колись ти стогони землі,
Чи бачив ти закровлені окопи,
Хоч краєм ока просто звіддалі,
Допоки не покрив їх сумно попіл?..
А там лежать обвуглені тіла,
Однаково скорботні і безликі,
І ти, живий, поволі, спроквола
Кричиш до мертвих друзів довгим криком.
І ждеш напружено, що хтось із них
Нарешті вирветься з обіймів смерті,
Як щойно сам ти це зробити зміг,
До дна землі втискаючись уперто.
Бо гриз її зубами до пори,
Зволожуючи кров’ю чорні губи,
І мамине вчувалося: “Не вмри!..
Тобі дітей ростити треба, любий…”
О, Боже мій, яка вона страшна,
Брудна й нещадна, злобна і жорстока, –
Народжена безумцями війна,
Не зміряна ні жертвами, ні строком.
Іду
Раз погрожують боєм
Україні моїй, –
Час вдягти однострої
І ставати у стрій.
І стояти не скраю
На переднім краю,
Де герої вмирають
За Вітчизну свою.
Час заціпити зуби
І в горнилі боїв
Не боятися згуби,
А спиняти її.
В гуркотню громовини
І в кіптяву пожеж
Я іду за Вкраїну, –
Сподіваюсь, ви теж.
***
На пожарищі колишнім,
Крізь прострелену броню, –
Знову пнеться жито пишне,
Позабувши про війну.
Попри болі пережиті
І страждання немалі, –
Хоче жито далі жити
На обпаленій землі.
