Рожеві острівці цієї диво-рослини давно приваблювали мій зір на Ірпінському лузі на північ від залізничного мосту. Адже іван-чай, або кіпрей, а я його інколи буду називати Кіпреєм Івановичем, або навпаки Іваном Кіпреєвичем, колись експортувався в заморські країни й конкурував з китайським та англійським чаєм. Його ще називали Капорським за назвою села в Петербурзькій губернії, де його вирощували. І хоч сьогодні він втратив торгівельний тренд, але цілющі властивості нікуди не ділися, а в нього їх ціла комора! Не знаю іншої рослини, з якої окрім приготування цілющих відварів, ще й брали б пух для подушок. Пухом Іван Кіпреєвич обростає, коли викидає його зі своїх продовгуватих насінників в час розмноження. Цей пух схожий до гусячого, подушки з нього, мабуть, мають неабиякий снодійний ефект, адже сам Іван-чай рекомендують пити на ніч для спокійного сну. Але почну свій опус саме з того моменту, коли відважився вирушити за ним. Чому відважився?
Справа в тому, що рожеві острівці Кіпрея Івановича знаходилися за дренажним каналом в оточенні городів, а це не проста смуга перешкод, адже городники в таку пору завжди порпаються на грядках, і коли побачать, що хтось суне на велосипеді на їхні бурячки та моркву з петрушкою, то можуть надавати стусанів, хай і словесних. Бо що вони їм залишається думати, хто може тут вештатися крім бомжів. Але цього сонячного ранку я ризикнув будь-що добратися до Архіпелагу Іван-чай, й оскільки не знав стежки до каналу, то проїхавши берегом річки Ірпінь, пішов крізь городи. Мене відразу тут сприйняли за городнє опудало, яке не може знайти місця, й не знає що стерегти соняшники чи картоплю, а в тім картопля, незважаючи на посуху, в «поймі» непогана, все таки торф’яниста земля тримає вологу. Дехто її навіть, кому близько до річки, поливає водою — і я пишаюсь працьовитістю наших людей. Однак мене тривожить те, що на мене ніхто не звертає уваги, і я валю, мов танк, повз чужі городи, тож першим наважуюсь запитати:
– Як пройти до каналу, де росте іван-чай?
– Іван-чай? — перепитує жіночка, здивовано здіймає брови та каже, що не знає.
А вже в спину чую чоловічий голос:
– Який ідіот шукає чай у бур’янах на лузі?
А жіночий йому відповідає:
– Та, мабуть, якийсь наркоман, але ж не схожий…
Почувши таке, не засмучуюсь, й не опускаючи «хобота» прямую далі, й знов питаю про те ж саме.
На цей раз влучаю в ціль.
– Та он, ідіть цією стежкою, я тут сам косив, вийдете до каналу. А іван-чай росте далі…
І я радію, що худенький дядько з сапкою, схожий на журавля, знає, що таке іван-чай!
За кілька хвилин я вийшов до каналу, а потім поїхав стежкою в густій траві та незабаром зупинився, бо тут так пишно розрісся коров’як, наче саме тут була його столиця в лузі, й неодмінно десь мав серед них бути їхній король чи цар. Тож хочу його вгледіти, але один кращий за іншого, то схожі на царські скіпетри, то золотисті храмові свічада. Я не втримуюсь, щоб не сфотографувати, та насолодитися ароматом розкрилених пелюсток, котрі пахнуть сонячним медом…
Невдовзі я біля першого рожевого острову архіпелагу Іван-чай, але він мені видається невеликим, наче це кораловий риф. Їду далі, другий рожевий іван-чаю більший, але вабить той, що найбільший. Жену туди, вже й стежка загубилася в траві, і от я коло найбільшого острова кіпрейського архіпелагу. Та скрушно зупиняюся, бо дістатися до нього — зась! Перед ним така густа стіна кропиви, наче його охороняє, мов військо — а я в шортиках. Якщо рвону через кропиву, то спалю ноги. Повертаю назад до невеликих острівців Івана Кіпреєвича. Тут теж неспокійно, бо джмелям не дуже подобається, що я заважаю їм збирати нектар, але джмелів чомусь не боюся, це ж не бджоли, які особливо злі коло вуликів. А в джмелів вуликів немає, тож вони не часто кусають, хіба сам нарвешся. Та все одно, щоб не тривожити джмелиний спокій, нашвидкуруч ламаю довгі стебла Кіпрея Івановича. Я знаю, що найцінніше в ньому листя, котре можна сушити разом з цвітом. Для краси листя можна перед сушкою поскручувати в трубочку. Для такого чаю можна й постаратися, адже він допомагає від багатьох недуг, й росте у всіх регіонах України, і не тільки.
Стою і згадую, як недавно читав, що відвари або чай, настоянка іван-чаю володіють заспокійливою (седативною), протисудомною, протизапальною (особливо при виразковій хворобі), болезаспокійливою (при запаленні слизистих оболонок), обволікаючою дією. Настій трави успішно замінює знеболюючі і заспокійливі пігулки, стимулює імунітет.
Впродовж сторіч препарати із кіпрею застосовуються при гастриті з підвищеною кислотністю, колітах, виразковій хворобі шлунку і дванадцятипалої кишки. Іван-чай може запобігти необхідності операції з приводу аденоми передміхурової залози, збільшення простати сповільнюється або зовсім припиняється. Отже, це ще й чоловіча рослина!
На основі іван-чаю фітотерапевти готують протипухлинні засоби. Особливо корисно пити чай із кіпрею при анемії, адже це рослина дуже багата мікроелементами. А людям, що перенесли операцію або важку хворобу, іван-чай допоможе швидше встати на ноги. При нервовій перевтомі і стресах його можна пити як заспокійливий засіб, та як такий, що підвищує працездатність. Якщо пити його на ніч, він допомагає зняти денну напругу, розслаблює і запобігає безсонню. Крім того, настій кіпрею регулює функції печінки і нирок, корисний при атеросклерозі.
І от у мене вже величезний букет, вистачить для сусідів, друзів і рідних, вкладаю його на багажник свого лендровера, й відчуваю потребу трохи тут прогулятися. Чомусь йду до місця, де луг має невелике підвищення. Чого мене туди тягне, знаю. Як виявилося, неспроста. Це була своєрідна Лиса гора лугу, лобне місце. Тут сонце випалило все, навіть коров’як засох й нагадував спалені сірники. Але на цьому підвищенні чомусь почувався, наче в центрі всього лугу. Дивно, може, це й справді Лиса гора лугу. І хоч сонце тут палить немилосердно й нічого не росте, але я чомусь стою в очікуванні угледіти щось незвичайне, чомусь хочеться, щоб хоч пробіг зайонц, як кажуть поляки, або Лис Микита. Але навкруги ні живої душі, і я продовжую якесь дивне споглядання, дивуючись, що за якихось двадцять метрів зеленіє трава, а тут ні билинки.
З подивом помічаю, що хтось цю територію «помітив», забивши кілки, мабуть, під городик, бо неподалік в скошеній траві навіть посаджені огірки, які незважаючи, що тут епіцентр сонячної спеки, все ж зійшли, але на них було жалко дивитися, як вони зіщулилися, переживаючи сонячний удар — невже вони зацвітуть? Але хтось і дивак, щоб в такому місці замахнутися на городик. Розглядаючи цей куток біля Лисої гори лугу, як його назвав, вже й сам відчув, що перегрівся, й захотілося в тінь. На щастя, вгледів одиноке дерево неподалік, чимдуж поїхав туди. Яка благодать, це була шовковиця. Спочатку мені найбільше подобається її тінь, толі плоди, котрі зі мною споживала якась дивна птаха, що ледь не налетіла на мене.
Їдучи додому з насолодою думав, що немає нічого кращого за тінь дерева в спекотний день, адже саме корінь дерева тримає життя на Землі, особливо наші ірпінські піски, якби не було дерев, то з міста була б велика пісочниця. Та наші ірпінські міроєди нещадно вирізують дерева під забудову задля своїх прибутків, але ж самими грішми ситий не будеш.
Дуже пізнавально, і рецепт і сюжет, і така вроажаюча спостережливість, наче сам побував в цих місцях.
Таких матерьяльчиков хочеться читать побольше, ведт столько лекарств под ногами, а нас садят на таблетку, кодда все можно взять у мтушки-природы. Автору и сайтк большой респект!
Щоденно, з великим задоволенням знайомлюся з новими матеріалами та світлинами Валентина Собчука. Дуже пізнавально і на стільки талановито, що читаючи, подорожуєш разом з ним, відчуваючи запахи луків та квітів… Ми живемо в чудовій місцевості! Давайте любити наш край, як любить, цінує і вболіває на нього В.Собчук.
Дійсно, давайте любити свій простір, а не лише обгороджувати парканами, й висаджувати рослини, котрі засохли в сквері по вул Паламарчука