Поезія не любить одноманітності. Поезія не любить сірості і не може бути в якісь рамці правил. Поезія – це стиль життя. Поезія – це шанс не загубитись в житі! Щасливої дороги молодий поете!
Світогор Лелеко
Судовий процес
Помити руки з милом – це талант,
Обмити місце вбивства – це розвага.
О, скільки барв, криваво-темних барв –
І все це лиш одна подружня свара.
Краса у смерті, рамки у житті,
За рамками – картинні галереї.
Художник на фальшивому суді
Ножем малює камерні лілеї.
І знову ця надокучлива міль…
День завтрашній так схожий на провалля.
Летить вчорашня квітка у пісок.
І міль у шафі хоче в задзеркалля
Пробитись крізь лавандовий пучок.
Пелюстка в склі – майбутнє, післязавтра.
З провалля ти виходиш вже новим.
Бо час – це міль. Лавандова Астарта
За дзеркалом вбиває вас для змін.
І ти не ти, бо мертве тіло в храмі,
І чути в шафі страдницький смішок:
Твоя душа минула, наче камінь,
Що з нього виріс юності бузок.
Train
Темниця душ. Вагон. Спітнілі люди.
Легкий парфум крізь ритми поїздів
Вдихаю твій. Це смак моєї згуби,
Так пахне ніч безмовних мук в тобі.
Ба ні, твій усміх сяє крізь депо й плацкарти.
Це ідол мій, мої це сльози в чай
Нечутно ллються, мов з малих фонтанів,
І чай світліє, чай тепер ручай.
І очі вже не очі – поїзди,
І самість вже не самість, а самотність.
Та зовні – ніч. Вуста мої німі
Фальшиво розтяглися в безтурботність.
Темниця душ. Вагон. Спітнілі люди.
Тепер я – кран, торкни мене – і стоп.
Спинилось все. Я впав тобі на груди.
І плакав довго. Навіть рай твій змок.
Пролопокотоворкотіла
Пролопотіла тілом, леготом цілована в рамена,
Повз срібний образ мОго умлівання.
В цей час я спав, і снилися мені сухі жертовні клени
Ще й кров на них принишклого кохання.
Перекотила листя осінь-мазохістка в сірі рани.
Всміхнулась ти, розслабившись від болю.
На кленах крізь сироп сочилося ім’я твоє жадане,
Лиш сови німо плакали за мною.
Проворкотіла стиха, в вухо вливши трути незмовкання,
І дотик квітки став таки нестерпним:
Я так хотів побути трохи мертвим,
Та ніжний цвіт розп’яв моє чекання.
For my bird
Немає форм у того, що прекрасне,
Бо форма – лиш обмеження краси.
Тому тебе, моя кохана пташко,
Ношу в думках, в гніздечку із роси.
Повість про щастя
Над містом клапті, дим і попіл
Чиїхсь неприйнятих листів.
Забракло людям, певно, слів,
Щоб щастя написати розділ.
Химерна повість порожниста,
Де між коханцями – журба,
Де тиша, бестія пречиста,
Невинно спалює слова,
Лежить одна в шухляді часу,
Немов забута в снах імла.
І крізь пилюку метастази
Поволі мнуть людські тіла.
Несказане і несказанне,
Неписане і неописне –
Таким лишилося зізнання,
Якому звуки в груди тиснуть.
Таким лишилося і небо,
Що зорями до нас мовчить –
Усе зосталося, напевно,
В беззвучній пам’яті століть.
Хоча, погляньте: дві людинки
В коханні теплому сплелись!
І шепіт чути на сторІнках,
Забутих автором колись.
Вони удвох писали долю,
Вони тікали від мовчань,
Вони кохалися до болю
В ставках римованих зізнань!
Вони були, вони любили
Весни лукаві вечори,
Дощами лили пристрасть рими
До спраглих душ, до рік журби.
І кожна крапля, кожен звук
Топили тишу сіропику,
І знову градами із рук
Летіли букви сонцеликі:
“Маленька повість оживає:
Чорнило миє сторінки,
А десь в куточку хтось кохає,
А десь в рядку гудуть вірші.
Над містом клапті, дим і попіл
Налитих тишею листів.
Мільйони спраглих голосів
Диктують щастя перший розділ”.
Антропоцентризм
Крихкістю бриніла кожна нота
Арфи срібнострунної в саду.
Десь в кущі, під лапкою єнота,
Пташка цвіркотіла про біду.
Нуте, струни! – Звірів заглушіте!
Хай не бродять в людському раю.
В нас співці зі срібла і граніту –
Нащо нам пташине те “фью-фью”?!
Арфо, грай: вужами гнуться ноти,
Наче сонця промені в’юнкі,
Арфо, плач! – Хай згинуть всі скорботи,
Хай цвітуть кварталами пеньки!
О, премудрий, музика – твій розум,
Пилка – твій товариш і лихвар:
Як дерева візьмеш у природи –
Пізно зрозумієш, що пропав.
Як митець нову склепає арфу,
Бог візьме у руку ятаган:
Будуть у кущах єнот і птаха,
Арфу вчити нотам і пісням.
Богдан ПРИТУЛА
