Поезія – це стиль життя

 

Поезія не любить одноманітності. Поезія не любить сірості і не може бути в якісь рамці правил. Поезія – це стиль життя. Поезія – це шанс не загубитись в житі! Щасливої дороги молодий поете!

Світогор Лелеко

 

 

Судовий процес

 

Помити руки з милом – це талант,

Обмити місце вбивства – це розвага.

О, скільки барв, криваво-темних барв –

І все це лиш одна подружня свара.

 

Краса у смерті, рамки у житті,

За рамками – картинні галереї.

Художник на фальшивому суді

Ножем малює камерні лілеї.

 

 

І знову ця надокучлива міль…

 

День завтрашній так схожий на провалля.

Летить вчорашня квітка у пісок.

І міль у шафі хоче в задзеркалля

Пробитись крізь лавандовий пучок.

 

Пелюстка в склі – майбутнє, післязавтра.

З провалля ти виходиш вже новим.

Бо час – це міль. Лавандова Астарта

За дзеркалом вбиває вас для змін.

 

І ти не ти, бо мертве тіло в храмі,

І чути в шафі страдницький смішок:

Твоя душа минула, наче камінь,

Що з нього виріс юності бузок.

 

 

Train

 

Темниця душ. Вагон. Спітнілі люди.

Легкий парфум крізь ритми поїздів

Вдихаю твій. Це смак моєї згуби,

Так пахне ніч безмовних мук в тобі.

 

Ба ні, твій усміх сяє крізь депо й плацкарти.

Це ідол мій, мої це сльози в чай

Нечутно ллються, мов з малих фонтанів,

І чай світліє, чай тепер ручай.

 

І очі вже не очі – поїзди,

І самість вже не самість, а самотність.

Та зовні – ніч. Вуста мої німі

Фальшиво розтяглися в безтурботність.

 

Темниця душ. Вагон. Спітнілі люди.

Тепер я – кран, торкни мене – і стоп.

Спинилось все. Я впав тобі на груди.

І плакав довго. Навіть рай твій змок.

 

 

Пролопокотоворкотіла

 

Пролопотіла тілом, леготом цілована в рамена,

Повз срібний образ мОго умлівання.

В цей час я спав, і снилися мені сухі жертовні клени

Ще й кров на них принишклого кохання.

 

Перекотила листя осінь-мазохістка в сірі рани.

Всміхнулась ти, розслабившись від болю.

На кленах крізь сироп сочилося ім’я твоє жадане,

Лиш сови німо плакали за мною.

 

Проворкотіла стиха, в вухо вливши трути незмовкання,

І дотик квітки став таки нестерпним:

Я так хотів побути трохи мертвим,

Та ніжний цвіт розп’яв моє чекання.

 

 

For my bird

 

Немає форм у того, що прекрасне,

Бо форма – лиш обмеження краси.

Тому тебе, моя кохана пташко,

Ношу в думках, в гніздечку із роси.

 

 

Повість про щастя

 

Над містом клапті, дим і попіл

Чиїхсь неприйнятих листів.

Забракло людям, певно, слів,

Щоб щастя написати розділ.

 

Химерна повість порожниста,

Де між коханцями – журба,

Де тиша, бестія пречиста,

Невинно спалює слова,

 

Лежить одна в шухляді часу,

Немов забута в снах імла.

І крізь пилюку метастази

Поволі мнуть людські тіла.

 

Несказане і несказанне,

Неписане і неописне –

Таким лишилося зізнання,

Якому звуки в груди тиснуть.

 

Таким лишилося і небо,

Що зорями до нас мовчить –

Усе зосталося, напевно,

В беззвучній пам’яті століть.

 

Хоча, погляньте: дві людинки

В коханні теплому сплелись!

І шепіт чути на сторІнках,

Забутих автором колись.

 

Вони удвох писали долю,

Вони тікали від мовчань,

Вони кохалися до болю

В ставках римованих зізнань!

 

Вони були, вони любили

Весни лукаві вечори,

Дощами лили пристрасть рими

До спраглих душ, до рік журби.

 

І кожна крапля, кожен звук

Топили тишу сіропику,

І знову градами із рук

Летіли букви сонцеликі:

 

“Маленька повість оживає:

Чорнило миє сторінки,

А десь в куточку хтось кохає,

А десь в рядку гудуть вірші.

 

Над містом клапті, дим і попіл

Налитих тишею листів.

Мільйони спраглих голосів

Диктують щастя перший розділ”.

 

 

Антропоцентризм

 

Крихкістю бриніла кожна нота

Арфи срібнострунної в саду.

Десь в кущі, під лапкою єнота,

Пташка цвіркотіла про біду.

 

Нуте, струни! – Звірів заглушіте!

Хай не бродять в людському раю.

В нас співці зі срібла і граніту –

Нащо нам пташине те “фью-фью”?!

 

Арфо, грай: вужами гнуться ноти,

Наче сонця промені в’юнкі,

Арфо, плач! – Хай згинуть всі скорботи,

Хай цвітуть кварталами пеньки!

 

О, премудрий, музика – твій розум,

Пилка – твій товариш і лихвар:

Як дерева візьмеш у природи –

Пізно зрозумієш, що пропав.

 

Як митець нову склепає арфу,

Бог візьме у руку ятаган:

Будуть у кущах єнот і птаха,

Арфу вчити нотам і пісням.

 

Богдан ПРИТУЛА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *