Нинішнє лихоліття руйнації і потреба відновлення знищеного війною кидає нашому суспільству чимало викликів. Водночас спонукає до роздумів й аналітичного переосмислення реалій, пропонуючи нові шляхи вирішення проблем, а також завбачливого уникнення їх у майбутньому.
Як бачимо, однією із найуразливіших і найболючіших точок стали об’єкти енергетичної інфраструктури. По них з-поміж цивільних об’єктів найбільше цілять ворожі снаряди й ракети, позаяк внаслідок влучань українці залишаються без тепла, світла, можливості заправити авто. Саме енергетично-паливна інфраструктура виявилася найслабкішою ланкою для вражень агресором.
Час відновлення втраченого та будівництва нового має стати періодом переосмислення попередніх прорахунків та слабких місць, аби нівелювати їх у майбутньому. Пропонується запровадити податок (чи обов’язкове страхування – суть питання не зміниться) на залежність від критичної інфраструктури
Якщо користувач (промисловий чи приватний) підключається до газогону, електромережі, теплоцентралі, то автоматично стає залежним від критичної інфраструктури. Так само, якщо хтось купує транспортний засіб на бензині (дизелі, газу), то він автоматично стає залежним від критичної інфраструктури – НПЗ, АЗС.
Нинішня ситуація зі змушеною ліквідацією наслідків ушкоджень є нагодою визначити розміри відшкодування: в яку «копієчку» влітає поновлення ТЕЦ, газогонів, електромереж, об’єктів паливної інфраструктури. Також скільки часу зайняло це відновлення. Позаяк протягом цього часу користувачі змушені були обходитися без уже звичних для них благ цивілізації.
Скажете, що такий податок перекладеться на кишені споживачів. Справді так. Але він у будь-якому разі перекладається на них, оскільки відбудова критичної інфраструктура фінансується з державного та місцевих бюджетів, які наповнюють усі платники податків.
Причому зараз спостерігається очевидна зрівнялівка. За відновлення об’єктів критичної інфраструктури у рівній мірі розплачуються усі платники податків: хто від неї справді залежні – підключені до теплоцентралей, газогонів, електромереж, користуються ДВЗ – і незалежні, тобто обходяться без цього всього.
Виходить, що люди, які вклалися фінансами у сонячні станції, вітряки чи теплонасоси (або ж опалюють дровами) за для досягнення енергетичної незалежності – так само сплачують за ліквідацію всіляких форс-мажорних наслідків (власне, не тільки внаслідок військових дій, а й стихійного лиха) енергетичної критичної інфраструктури, як і ті, хто нічого не зробили для того, аби від неї не залежати.
Теж саме стосується придбання транспортних засобів. Люди, які обирають електромобілі, електробайки чи звичайні велосипеди – не залежать від таких об’єктів критичної інфраструктури, як нафтопереробні заводи чи навіть автозаправки. Але виходить, що розплачуються за їхнє відновлення всі в однаковій мірі.
Диференційований податок (обов’язкове страхування) на залежність від критичної інфраструктури і має виправити таку несправедливість. Окрім того необхідно користувачів (промислових і приватних) всіляко стимулювати і заохочувати, аби вони по-можливості уникали залежності від критичної інфраструктури. Адже у підсумку все зводиться до формули: енергетично незалежне підприємство чи будинок – інфраструктурно стабільна держава!
Читайте також:
«Синдром монтера» у світовому масштабі як причина війн і руйнацій
Відновлювану інфраструктуру можна й потрібно зробити кращою за довоєнну
