Узимку 1997 року керівництво Головного Центру громадських зв’язків МВС України, де я служив запропонувало мені на два тижні взяти відпустку. Ну якщо керівництво пропонує, як можна відмовитись?! Хотілося змінити обстановку і виїхати за межі Києва в інший регіон, де морально і психологічно відпочити. Куди їхати, особливо не замислювався. Згадав, як кілька років тому зі своєю родиною відпочивав у санаторії МВС у селі Татарів. Про цей відпочинок у мене залишилися лише позитивні спогади, особливо про сам колектив та його керівника, на жаль прізвища я не пригадую. Коли оформлював путівку, то між іншим поцікавився, як справи у керівника. Напевно буде йому приємно побачити свого відпочиваючого і він не забув мене. На що почув:
– Якщо ви ще встигнете його застати на займаній посаді, бо його будуть звільняти, якщо вже не звільнили..
Я був шокований почутим, мій співрозмовник не став мені казати у чому причина звільнення, мовляв у санаторії дізнаєтесь…
По прибуттю я застав керівника на своєму робочому місці. Він пізнав мене і підтвердив, що днями його планують звільнити. На людину було боляче дивитись. Наскільки він був у пригніченому стані.
– Але гірше те, що я став жертвою обставин і коли мене звільнять то не мені, ні моїй дружині роботи і працевлаштуватися у передпенсійному віці не знайти…
– Що стало причиною, що вас звільняють?
– Днями, пізно ввечері заступник міністра та керівник медуправління міністерства поверталися з відрядження із Закарпаття через наш Татарів до Києва. Без попередження заїхали до нашого санаторію, зайшли на територію і побачили неприбраний сніг. За злою іронією сніг почав випадати саме ввечері у день їхнього проїзду. Сторож почув, як заступник міністра побачив цю картину і сказав: «Поганий господар, будемо його звільняти!». І не зустрівшись зі мною, поїхали. Сторож миттєво побіг до мене додому і розповів про цей випадок, я все ж таки сподівався, що ще застану їх, але даремно. Ось так трапилося…
Про всяк випадок поцікавився прізвищем заступника міністра. Почув знайоме прізвище. Саме з ним під його іменем я висвітлював правоохоронну тематику в пресі, зокрема роботу пенітенціарної системи. Тож я був вхожий до його кабінету. Зауважень до моїх статей у нього не було, оскільки мене консультував полковник внутрішньої служби Льовочкін. Потім вже з готовим інтерв’ю я йшов до заступника міністра. У мене відразу виникла ідея написати позитивну статтю про роботу санаторію, його колектив, адміністрацію на чолі з керівником – і через своїх знайомих надрукувати матеріал у одній з центральних газет, тим паче що я плідно з деякими журналістами співпрацював. А потім цей матеріал особисто віднести до заступника міністра. За основу взяти книгу подяки від вдячних відпочиваючих… Своїми думками я поділився із співрозмовником. І він погодився.
Цей матеріал на моє прохання оперативно був надрукований в одній державній газеті і я особисто заніс його для ознайомлення заступнику міністра, він уважно його прочитав а потім каже: «Так там не так, як ми уявляли – і він непоганий господар! Ми залишаємо його на посаді!».
Того ж дня до мене подзвонив начальник санаторію і сказав, що дзвонили від імені заступника міністра і мене звільняти не будуть! Додав, що буде вдячний мені за те, що спромігся за допомогою преси відстояти його кандидатуру.
Якщо це б трапилося у наші дні, то навіть не уявляю як би міг допомогти шановній людині, оскільки щотижневих державних газет вже не має…
