Багатьом ірпінським мешканцям знайомий будинок по вулиці Центральній зі старовинною дерев’яною альтанкою поруч з вокзалом. Історія будинку дуже цікава, бо в ньому жила Музика, а вірніше сказати – той, хто її створював — композитор та диригент Володимир Йориш.
Творчий шлях музиканта Йориша склався вдало: він був відомим оперним композитором, твори якого цінувалися музичними критиками як новаторські і ставилися всіма українськими оперними театрами. Він вважався одним з кращих українських оперних диригентів, перебував під постійною увагою періодичної преси, мав державні нагороди і відзнаки. Але зараз незаслужено забутий.
Саме йому належать опери:
– «Кармелюк», постановка 1929 року;
– «Шевченко» («Доля поета»), що стала першою спробою втілення на оперній сцені образу Тараса Шевченка, прем’єрний показ якої відбувся у 1940 році у Київському театрі опери та балету і яка стала одним із значних творів композитора Володимира Йориша;
– Балет «Бісова ніч» за творами Гоголя, постановка 1944 року, у якому першою виконавицею головної партії була видатна українська балерина, народна артистка УРСР Антоніна Васильєва.
Йориш був і автором музичних редакцій українських опер:
«Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського. Цікавим фактом є і те, що саме в його музичній редакції вперше в українському кіномистецтві вийшла кіноопера – звуковий фільм, у якому вперше актори співали під фонограму. Прем’єрний показ фільму відбувся 1936 року. Роль Наталки виконала Катерина Осмяловська, яка співала під фонограму голосом Марії Литвиненко-Вольгемут української оперної співачки народної артистки СРСР, яка часто приїжджала в Ірпінь до своїх друзів і композитора Йориша.
У 1937 році вийде і екранізація опери «Запорожець за Дунаєм» – в музичній редакції Володимира Йориша. Прем’єрний показ фільму був у 1937 році.
А починалося його життя так:
Володимир Йориш народився 13 (25 листопада) 1899 року в місті Катеринославі (нині Дніпро), за де якими даними в Нікополі. Його батьком був Яків Антонович Йориш — надвірний радник, педагог, інспектор Катеринославського 3-го міського чотирикласного училища. Він мав музичний талант і в свій час був організатором хору. Тому сміливо можна казати, що першим вчителем музики майбутнього композитора Володимира Йориша був його батько Яків Антонович.
Володимир Йориш закінчив Катеринославську гімназію, де і отримав початкову музичну освіту. Згодом закінчив і Катеринославський вищий музичний технікум по класу диригування та композиції.
Працювати почав з 16 років валторністом. Будучи ще студентом останнього курсу музичного технікуму став викладати там. А після закінчення з 1924 по 1928 роки вів оперний клас та був деканом теоретичного факультету рідного технікуму. Водночас Йориш працював диригентом різних оперних колективів, зокрема головним диригентом Першої пересувної української опери, яка у 1932 році була реорганізована в стаціонарний Дніпропетровський театр опери та балету. Там Йориш обіймав посаду головного диригента і по суті став одним із засновників театру.
Хоча інтенсивне становлення національного оперного мистецтва почалося у другій половині XIX ст. і вже мало певні досягнення, але саме з початку ХХ століття почалося формування української композиторської школи, в яку Володимир Йориш вніс потужний вклад. За свою плідну роботу у 1932 році композитору надається звання заслуженого артиста УРСР. Його успіх був помічений у Києві. І тридцятип’ятирічного музиканта запрошують у 1934 році до Київського театру опери та балету. Саме в цей час Київ знову стає столицею України, а Київський оперний театр перетворюється на Державний академічний театр опери та балету.
Так розпочався новий етап життя Володимира Йориша – Київський, який був тісно пов’язаний з Ірпенем.
КИЇВ – ІРПІНЬ
Яскраву сторінку в історію розвитку українського оперного мистецтва вписав Київський державний театр опери і балету. У цей час розквітають таланти провідних артистів театру: Зої Гайдай, Марії Литвиненко-Вольгемут, Михайла Донця, Михайло Гришка. До складу творчої трупи Київського театру вливається і Оксана Петрусенко, яка стає провідною солісткою київської опери. Київська опера набуває статусу, що дорівнюється статусу найбільших театрів СРСР.
Саме у цей час у Київському театрі працює оперним перекладачем та завідувачем літературної частини Максим Тадейович Рильський. Він відповідає за підбір драматургії та репертуарну політику, редагує тексти, пише рекламні матеріали, тому співпрацює із режисерами та диригентами театру.
Максиму Рильському належать літературні редакції таких класичних українських опер, як «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм». А також понад 20 перекладів класичних опер, таких як «Севільський цирульник», «Травіата», «Кармен» та інші.
Тому Максим Рильський не тільки знайомиться з композитором Володимиром Йоришем, працює з ним, але і стає його другом. Йориш неодноразово наголошує, що опери неодмінно повинні звучати мовою зрозумілою для публіки, тому тісна співпраця з перекладачем Рильським, настільки зближує їх, що Максим Тадейович навіть вирішує придбати собі будинок поруч з будинком Володимира Йориша у Ірпені, щоб можна було більш плідно працювати. Рильський навіть не подивився на те, що будинок був дорогим і недобудованим, головне, що був поруч із будинком Йориша.
Ось як писав син Максима Тадейовича Рильського — Богдан, у своїх спогадах що були надруковані у книзі «З трудів і днів Максима Рильського» у розділі «У сосновім Ірпені»: «… десь в 1937 чи 1938 році у батьків виникло бажання придбати власний будиночок під Києвом у дачній місцевості. Саме у цей час батько отримав свій гонорар за лібрето опери. Вибір зупинився на Ірпені, на будинку №5 (сучасна нумерація №15), поряд з дачею композитора і диригента Володимира Йориша, з яким працював батько в київському театрі. І незважаючи на те, що будинок був недобудований і за нього старий господар запросив велику суму грошей (за яку можна було придбати будинок із зручностями, але за базаром), все ж зупинилися на цій дачі…».
Із спогадів стає зрозумілим, що на момент купівлі будинку Рильським, композитор Йориш уже жив в Ірпені. Ймовірно, композитор придбав собі будинок у 1936 році – коли отримав значний гонорар за музичну редакцію опер «Запорожець за Дунаєм» та «Наталка Полтавка», прем’єри яких пройшли з великим успіхом не лише на київській сцені, але і в Москві.
Із інтерв’ю з головою Комітету у справах мистецтв при Раді народних комісарів УРСР А.А. Хвилею, що було опубліковано з нагоди гастролей київського оперного театру у Москві, в газеті “Советское искусство” від 11.03.1936 року, стає відомо: «”Наталка Полтавка” – остання постановка Київського оперного театру (її прем’єра відбулася у Києві 26 лютого 1936 року). Опера йде у новій музичній редакції. Над розширенням музики та старого тексту опери значну роботу виконали композитор В.Я. Йориш та український поет М.Т. Рильський, якому належить також новий текст “Запорожець за Дунаєм”. У новій редакції чудовий текст “Наталки Полтавки” знаменитого українського письменника І.Котляревського виглядає ще яскравішим і ще краще доходить до слухача. Використавши багату спадщину Лисенка, провівши нове оркестрування колишнього музичного оформлення, композитор Йориш ввів в оперу низку додаткових українських народних мотивів як для хорового виконання та сольних виступів, так і для демонстрації українського народного танцю…».
У газеті також зазначалося, що у першому складі виконавців “Наталки Полтавки” (14 березня) роль Наталки виконувала Оксана Петрусенко. У спектаклі брали участь весь хор Київської опери, весь склад балету та жіночий хоровий ансамбль під керівництвом професора В.М. Верховинця…».
Це дає підстави стверджувати, що саме після цього успіху Володимир Йориш і Оксана Петрусенко змогли отримати гонорар та придбати собі будинки в Ірпені. Бо є дані, що саме у 1936 році Оксана Петрусенко придбала собі будинок в Ірпені. У книзі «Оксана Петрусенко. Спогади. Листи. Матеріали» є такі факти: 1935-го року, перебуваючи в зеніті слави, Оксана Петрусенко вирішила придбати собі дачу. Добрий її приятель, соліст Київської опери, Народний артист СРСР Андрій Олексійович Іванов порадив купити їй дачу в Ірпені. Сам Андрій Іванов уже мав в Ірпені будинок і був дуже задоволений своїм вибором… Ось як він згадував про це: «Вона таки у 1936 році придбала собі малесеньку дачу в Ірпені поблизу моєї, і там проводила все своє дозвілля…».
У тій же книзі, є спогади і про Володимира Йориша: «Оксана часто заходила до Володимира Йориша в гості. Саме для неї він робив музичні правки опери «Запорожець за Дунаєм»…».
Будинок, який Володимир Йориш придбав у Ірпені по вулиці Центральній №13, знаходився поруч із вокзалом, що давало йому легкий доступ до потягів та можливість швидко дістатися до Києва.
Цей будинок зберігся і дійшов до нашого часу у своєму первісному вигляді. Він був побудований у перші роки заснування Ірпеня – на початку ХХ століття, пережив всі війни та революції.
Першим його власником був Яків Федорович Татаринов — інженер залізничник. Будинок був із цегли і належав до так званих «теплих дач», бо мав камін та пічне опалення, високий ґанок, дерев’яну веранду, високі стелі та світлі вікна, у великій кімнаті арочні. Поруч з будинком була і різьблена кругла альтанка, що підвищувалася на високому насипному пагорбі, спеціально для цього зробленому. До альтанки вела доріжка, що переходила в сходи з дерев’яними поручнями. У цій альтанці, як кажуть ірпінські старожили, любила співати Оксана Петрусенко, коли приходила до Йориша на репетиції, бо саме під її голос робив композитор обробку оперних партій.
Можна тільки уявити, яке цікаве було життя в Ірпені у ті 30-ті роки. Ірпінь стає справжньою столицею інтелігенції. Адже саме тут жили і працювали видатні музиканти — оперний співак Андрій Олексійович Іванов, який став першим виконавцем ролі Тараса Шевченка в опері В. Йориша «Доля поета» (Шевченко). У 1936 році, теж в Ірпені по вулиці Піонерській, придбав будинок і композитор, музикознавець, педагог – Микола Вериківський , що був добре знайомий з Максимом Рильським і працював в той час над оперою «Наймичка» за поемою Шевченка. Саме Рильський порадить Вериківському молодого, але талановитого поета Костя Герасименка в якості лібретиста. Їхня співпраця, переважно в ірпінської садибі Вериківських, дала іще один неочікуваний результат: Кость закохався у дочку композитора – старшокласницю Ірину. Дочекався коли Ірина закінчила у 1939 році школу і одружився з нею, а наступного року у них народилася донька Марина, що стала потім відомою українською актрисою — народною артисткою України.
Але цей час швидко скінчиться і країною пройде хвиля репресій, “політичних чисток” та арештів. Володимир Йориш тяжко переживав арешти своїх друзів. Великими втратами для композитора стали передчасна смерть Оксани Петрусенко і загибель в катівні НКВС Михайла Донця – провідного соліста Київського оперного театру, який створив незабутні образи Карася в опері «Запорожець за Дунаєм» та Виборного в «Наталці Полтавці».
Друга світова війна застала Йориша, як і інших його колег, несподівано, ще 21 червня 1941 року в театрі ставили оперу Планкета “Корневільські дзвони”, а вже зранку 22 червня бомбили Київ і всі дізналися страшну звістку про початок війни. З перших тижнів війни Ірпінь стає Першою лінією оборони Києва. Фортифікаційні укріплення проходили правим берегом Ірпеня. Це дало можливість зупинити німців, хоча сам Ірпінь потрапив під німецьку окупацію 11 липня 1941 року. Бої тривали понад два місяці. За цей час з Києва в тил були евакуйовані люди, підприємства, цінне майно та виграно час для мобілізації сил.
За наказом радянських керівників Київський театр опери і балету теж підлягав евакуації. Усе найцінніше майно театру: декорації, костюми, інвентар, було не тільки спаковане, але і відправлено ешелонами до столиці Башкирії – Уфи. Підлягали обов’язковій евакуації і особливо відомі артисти: Андрій Іванов, Іван Паторжинський, Лариса Руденко, Зоя Гайдай та інші. Евакуації підлягали і Володимир Йориш і Максим Рильський.
Так композитор Володимир Йориш разом із театром опиняється в Уфі, а через рік у Іркутську. Незважаючи на великі труднощі воєнного часу театр продовжує функціонувати як Велика опера. З 1943 року Йориш обіймає посаду головного диригента театру.
Із газети «Література і мистецтво» від 9 квітня 1944 року дізнаємося, що в Іркутську в театрі були з успіхом поставлені опера «Наймичка» М. Вериківського та балет В. Йориша «Бісова ніч».
Цей балет заслуговує на особливу увагу. Він був створений Володимиром Йоришом за мотивами повістей М. Гоголя, в ньому поєдналися сценки із «Вія», «Ночі перед Різдвом», «Сорочинського ярмарку» та інших повістей М.Гоголя. І як зазначали фахівці: «Поява цього балету у важкі воєнні часи мала певне значення для еволюції українського хореографічного мистецтва».
В Іркутську театр встиг дати понад 500 шефських концертів у військових частинах і госпіталях. Під час літньої перерви артисти театру провели 95 концертів на Далекому Сході.
Після звільнення Києва у 1943 році було вирішено повернути театр до столиці. Тому 1 травня 1944 року театр офіційно закінчив свою роботу в Іркутську і став повертатися до України.
Зустріч з Києвом для Володимира Йориша стала не простим випробуванням. Київ був дуже зруйнований, особливо центр, а будівля театру пошкоджена. 2 травня 1943 року під час обстрілу радянськими літаками Києва, одна з бомб, під час вистави у театрі, пробила стріху, впала в партер і загрузла в піску, яким був заповнений цоколь. Проте не розірвалась, але зруйнувала дах, зал та вікна. Тому директор Київського державного театру опери та балету Микола Пащин у своєму листі від 25 вересня 1944 року до заступника Наркомату цивільного будівництва, просив, щоб Управління цивільного будівництва якнайшвидше засклило вікна і зробило ремонт театру.
Зустріч Йориша з Ірпенем теж не була радісною. На жаль, нам не залишив Володимир Йориш своїх спогадів. Але збереглися спогади сина Максима Тадейовича Рильського – Богдана Максимовича, сусіда по ірпінській дачі, в яких він пише про події Ірпені 1944 року: «…брат заходив до нашого уцілілого будиночка в Ірпені, тільки в ньому в роки окупації була місцева поліція. Факт цей болісно відбився у серці батька і він написав:
В моїм будиночку, в зеленім Ірпені,
була поліція. Запроданці брудні
творили над людьми нелюдську тут розправу.
Все глибше грузнучи в липучу твань криваву,
Їх пан в Німеччині, що хтів би цілий світ
загородить в один колючий, ржавий дріт,
навчив і посіпак – тож круг мойого саду
колючу і вони поставили ограду…»
Від ірпінських старожилів відомо, що, дійсно, в будинку Рильських під час окупації Ірпеня у 1941-1943 роках була німецька військова комендатура, а в будинку Йориша квартирувалися німці. Тому атмосфера у будинках була вкрай важка. Родина Рильських повернулась до Ірпеня 16 квітня 1944 року. І як пише Богдан Максимович «Почався період, “освоєння” розграбованої німцями міської квартири і Ірпеня…. Війна ірпінський будинок не зачепила. Але речі, які були залишені там, не збереглися. Лише згодом віднайшовся у сусідів рояль… ». Ймовірно, такий же стан будинку був і у Йориша.
Але і в Києві з житлом було дуже важко. Із листа голови республіканського Управління у справах мистецтв до заступника голови РНК УРСР Л.Р. Корнійця від 28 червня 1944 року стає відомо: « У працівників театру
виникають проблеми з житлом. Оскільки проходить ремонт гуртожитків, працівники змушені жити у приміщенні театру, в напівзруйнованих пральнях гуртожитку…».
«Але повернемося до Ірпеня, – писав Богдан Максимович, – там знову ласкаво світило сонце, голубіло небо, буяло розмаїття квітів… Одне погано – діставатися до Ірпеня тоді було важко. І хоч наприкінці 1944 року за особистою вказівкою М.С. Хрущова батькові було виділено персональну автомашину (трофейну, німецьку, марки БМВ), це мало допомогло – дороги скрізь були дуже розбиті в роки війни… до Ірпеня їздили потягом. Пасажирських вагонів тоді не вистачало, тому приміські поїзди формувалися з товарних, так званих “теплушок”. Певного розкладу у повоєнні роки не було, тому людей збиралося так багато, що “теплушки” доводилось брати штурмом…».
Звичайно, все це не могло не позначитися на здоров’ї Володимира Йориша. І не дивлячись на підтримку друзів, любов публіки, 21 червня 1945 року серце композитора назавжди зупинилося. Йому було лише 45 років.
Він був похований у Києві на Байковому цвинтарі. І хоч час стер його ім’я з яскравих афіш, буклетів та книг, музика його звучить!
Чарівні голоси: Оксани Петрусенко, Івана Паторжинського, Зої Гайдай, Марії Литвиненко-Вольгемут, Андрія Іванова та інших музикантів того часу, що вписані до Золотого фонду української музики, звучать з грамплатівок та кінострічок, де вказаний автор — композитор Володимир Йориш.
Сподіваюся, що вдячні нащадки зможуть зберегти пам’ять про композитора та встановлять в Ірпені меморіальну дошку на будинку, де жив Володимир Йориш і де народжувалась його чарівна українська Музика!
Олена ПЛАКСІНА
