День авіації — професійне свято військових і цивільних авіаторів та працівників авіаційної промисловості і транспорту України. Відзначають щорічно в останню суботу серпня.
Свято встановлено в Україні на підтримку ініціативи авіаторів Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Національної гвардії України та працівників авіаційної промисловості і транспорту України згідно з Указом Президента України «Про День авіації» від 16 серпня 1993 року № 305/93.
З нагоди цієї дати про свої спогади розповідає відомий журналіст Володимир Еннанов, у творчому доробку якого чимало публікацій, присвяченій авіаційній тематиці. Далі розповідь від першої особи:
30 липня 1994 року. Аеропорт Сімферополь. Місяць я у складі нашої прес групи МВС України поверталися з Криму додому з спецвідрядження. Живими. Майже місяць ми разом з іншими силовими структурами змогли відстояти кримський півострів від російської навали мешковців, які ще тоді хотіли заграбастати Крим. З такої нагоди старший нашої прес-служби дозволив командировочним повертатися не поїздом, а літаком. Коли я побачив цей Ан-24, у пам’яті сплили мої шкільні спогади пов’язані саме з цим літаком.
Коли мені було 17 років, мій батько на літні канікули влаштував мене на авіазавод, 45 цех 8 ділянку до клепальників. Я був на підсобних роботах. Особливо любив в обід виходити і дивитися, як починають обкатувати на ВПП щойно збудовані літаки. Молодим думав, що збудували літак і він одразу ж починає літати. Виявилося, я трошки помилився. Одного разу майстер сказав, що ми йдемо до 10-го цеху готової продукції (виписували додаткові пропуски) і несемо туди запчастини.
Я був під великим враженням, коли мені дозволили зайти в салон Ан-24, насамперед тим, що в середині салону звисали дроти. Пройти було важко і доводилося просуватися лише розсовуючи їх руками. Мені пояснили, що їх потім укомплектовують по стінах та зашивають. Важко словами передати мої почуття, коли я зайшов до кабіни екіпажу. Про побачене я розповів знайомим близнюкам, молодим хлопцям-клепальникам. Вони коли почули мою розповідь, то були в шоці і кричали не говори нам про це … А потім розповіли, що їх колись направили зробити заклепувальні роботи. Забули наклепати номери сидінь у салоні.
З роботою впоралися швидко. Після чого їх, наче магнітом, потягнуло до кабіни екіпажу. Добре, що нікого в літаку не було. Один сів за крісло другого КВС. Очі розбігаються від побаченого. А пустотливі ручки так і тягнуться до приладів. Вже подумки відчули себе досвідченим екіпажем. Лускають тумблерам і раптом… на табло спалахнуло: «Шасі прибрано». Вони оторопіли. Здавалося б нічого не трапилося, а на душі тривога. Через пару секунд в кабіну вбігають робітники і нелітературною мовою сказали все, що про них думають, оскільки літак стояв на домкратах і його майже опустили на шасі, які мої знайомі прибрали. Просто диво врятувало їх від маленьких неприємностей. Думаю однієї зарплати їм не вистачило, щоби розрахуватися за злегка пом’ятий борт.
Своїми спогадами я поділився з пасажиром який сидів біля мене. Він уважно мене вислухав а потім, несподівано для мене запитав, а не хотів би я зараз, коли літак був на ешелоні, зайти у кабіну екіпажу. Спочатку майнула думка, що це був жарт. Але незнайомцем виявився інспектор із перевірки екіпажу. Я з радістю погодився.
У кабіні п’ятеро членів екіпажу. Привітався з ними. Літак був на ешелоні. Словами важко передати, коли ти стоїш за спинами пілотів, а все спостерігаєш насправді. Далекий привід. Дзвінок у кабіні, йдемо на ближній. Несподівано сильний вітер зносить борт з глісади вправо, і екіпаж намагається увійти в глісаду, бере синхронно різко вліво, потім штурвали від себе – земля мчить на тебе зі швидкістю 300 км на годину. Коли приземляєшся стоячи, поштовх – і ти злегка підстрибуєш до стелі. Тільки б головою не пробити стелю… Екіпаж вдало приземлився. Ми міцно потисли один одному руки і я подякував екіпажу за незабутні враження, які у мене залишилися на все життя.
Минули роки, а бажання посидіти за штурвалом літака не давала мені спокою. Така нагода настала. Працював я в газеті « Ірпінський вісник», майнула думка написати матеріал «Журналісти за штурвалом літака». З цим проханням я звернувся до прес-служби авіазаводу. Завдяки безпосередньо Оксані Трофимчук цю мрію вдалося втілити у життя. Я у лівому кріслі – там, де сидить командир повітряного судна, на тренажері Ан-148 зумів підняти, а потім приземлити безпосередньо на злітну смугу під керівництвом Героя Радянського Союзу Мигунова. Я себе заповажав! Про цей випадок я повідомив знайомій пілотесі Надії Купріяновій, яка свого часу опанувала управлінням цього борта і літала на ньому в своїй авіакомпанії. Вона так і написала: «Я вами пишаюся, Володимире». Перший політ на реактивному літаку квадрат 4 на 4 км і успішно.
Мрія моя здійснилася. А авіація стала моєю улюбленою темою для написання журналістських матеріалів.
