АБО УМИСНЕ ПСУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОДУКТУ
Останнім часом у закордонних та вітчизняних ЗМІ активно мусується тема поліпшення ситуації зі свободою слова в Україні. Звісно, приємно, що наша країна після зміни влади піднімається хоч у якихось рейтингах. Проте навряд чи зміни оцінки стану справ у сфері ЗМІ можна вважати справжнім досягненням. Бо ж після поглибленого дослідження питання свободи слова в Україні доходиш висновку, що насправді це означає зміну одного виду цензури іншим.
Гендлярсько-масонська ера в ЗМІ
Є два основних різновиди цензури: один адміністративно-репресивний, другий — гендлярсько-масонський. Перший відомий нам з радянських часів. Розгалужена й вишукана система тотального контролю за кожною думкою і словом не тільки у сфері ЗМІ, а й у приватному спілкуванні. Хто намагався їй протистояти чи з якихось причин не відповідав її вимогам, як то кажуть, не вписувався у визначені «рамки», у кращому разі втрачав роботу. У гіршому — особисту свободу або й життя, прирівнюючись до небезпечного злочинця.
Інший спосіб цензури, точніше кажучи, маніпулювання громадською думкою — гендлярсько-масонський. Зовні він гуманніший і, на перший погляд, менш ефективний. Проте цинічніший і підступніший. Суть його в тому, що ЗМІ (принаймні їх більша частина) підпорядковані або фінансово залежні від найбагатших олігархів та їхніх кланових угруповань. Таким чином забезпечується не просто висвітлювання їхніх позицій (тактичних і стратегічних) — у виробленому ними у великих кількостях інформаційному мотлосі навмисне розчиняються, робляться непомітними протилежні, неприйнятні «генеральній лінії» позиції та думки.
Принцип запровадження та діяльності механізму гендлярсько-масонського способу цензури такий. Спочатку олігархи накручують ціни, перекуповуючи чи створюючи нові видання, радіо- і телеканали, електронні ЗМІ, утворюючи цілі інформаційні концерни, видавничі доми та ін. До того ж не шкодують грошей на вочевидь збиткові проекти. Власне, такими виявляється переважна більшість «розкручених» олігархами ЗМІ. Адже очікувана від них користь не фінансова, а ідеологічна.
Пригодовані грошовитими дядечками мас-медіа виявляються спроможними ставитися критично до кого завгодно, крім, зрозуміло, своїх власників. За необхідності один олігарх може «нацькувати» свої ЗМІ на іншого. Проте вся ця «принципова» боротьба припиняється так само швидко, як і розпочалася, у разі перемир’я між «паханами». Усе це відбувається за мовчазної згоди державної влади. Адже за великим рахунком їй вигідне таке становище, оскільки олігархи зазвичай не виступають проти держави. Принаймні змушені дотримуватися певного паритету і правил гри. У проекції на ЗМІ це означає, що їм може дозволятися, образно кажучи, «гризнути» державну владу, але у чітко обумовленому місці й не перевищуючи дозволеної сили «укусу». Задля створення образу «принциповості», «безкомпромісності» та ін. олігархічним мас-медіа дозволяється «відіграватися» на місцевій владі. Що менше вона «кришована» згори, то активніше й відчутніше її можуть діставати ЗМІ. Щось на зразок боротьби «з окремими хибами на місцях» брежнєвських часів. Таке становище у ЗМІ було за кучмізму й залишилося за «помаранчевої влади», яка з ним так наполегливо боролася. Саме її прихід ознаменував перехід від адміністративно-репресивного до гендлярсько-масонського різновиду цензури. Хитрість і вишукана підступність останнього полягає в наступному. У довершеній фазі розвитку гендлярсько-масонського порядків у ЗМІ силоміць не втручаються в роботу окремих журналістів та редакцій загалом, журналістів та редакторів ніхто не примушує висвітлювати ті чи інші погляди та ідеології, не влаштовують «накачок», не пересилають темників — усе це зайве, оскільки інформаційну піраміду вибудувано так, що виконавці привчені самі вгадувати чи розуміти з натяків позиції керівників-замовників, намагаючись якомога запопадливіше висвітлювати, а точніше видавати за власну «незалежну» позицію «тіньових босів». «Тиск банком» останніх робить свою справу. До того ж нахабно й зухвало. Адже такому замовнику «ідеології» важко щось пред’явити. У нього завжди буде формально об’єктивна відмазка. Мовляв, нікому нічого не нав’язував, ні до чого не примушував — представник ЗМІ (видавець, редактор, журналіст) сам прийшов, напросився з такою ось думкою (ідеєю, позицією). Словом, «не винна я — він сам прийшов».
Смерті Гонгадзе та Александрова за великим рахунком нікому не потрібні, зокрема й замовникам їхніх вбивств. Це — пережиток (чи лебедина пісня) адміністративно-репресивної системи в ЗМІ. Гендлярсько-масонська схема передбачає передусім непомітний широким масам споживачів продукції ЗМІ вплив через вибіркові «адресні інвестиції». їх отримають ті, хто правильно «гне лінію». Види розрахунку — від банальних конвертів до цілком легальних вигідних замовлень на рекламу, недоступних іншим ЗМІ. Відтак останні опиняються перед вибором — або наслідувати приклад перших, або збанкрутувати. Тож не дивуйтеся рівню об’єктивності та професіоналізму тих, хто виживає за таких умов.
Усілякі західні рейтинги, згідно з якими в Україні начебто помічено різке підвищення рівня свободи слова, свідчать, що в «західних демократіях» усе відбувається саме таким чином. За дбайливо виплеканої ілюзії «свободи слова» насправді приховується вишукане зомбування тамтешніх громадян ідеологією правлячої верхівки. Найяскравішим прикладом є «інформаційна артпідготовка» американських ЗМІ, що передувала та супроводжувала війну в Іраку. Мас-медіа переконали тамтешню громадськість щодо необхідності військового втручання. Це при тому, що, згідно з опитуваннями населення, більшість американців не можуть показати на карті, де знаходиться Ірак. Не кажучи вже про глибинне розуміння ними геополітичних проблем.
3 чого все починалося
Наприкінці 80-х минулого століття, коли збігали останні роки існування Радянського Союзу, почався обвал інституту адміністративно-репресивного цензурування. Це були ті часи, коли масово комуністи подалися в демократи й патріоти, комсомольці — у підприємці й бізнесмени, атеїсти швидко перехрещувалися у віруючих та священиків. Тоді було зроблено першу «пристрілочну» спробу накинути зашморг нового зразка на пресу, яка швидкими темпами позбувалася адміністративно-репресивного контролю. За тоді ще діючої радянської планової економіки та принципів ціноутворення тодішня совкова бюрократія, що доживала свій останній час, «несподівано» вирішила запровадити ринок зі світовими цінами в одній окремо взятій сфері, точніше кажучи, на один окремо взятий товар — папір для друку періодичних видань. Тоді чи не вся видавнича братія мобілізувалася й не дозволила пресі фактично стати перед категоричним вибором — припинити своє існування або продатися, стати заручниками фінансових магнатів. Утім, те, чого наприкінці 80-х не вдалося досягти одним махом, було зроблено «тихою сапою» впродовж наступних часів.
90-ті роки позначилися тим, що попри проголошену незалежність України її ЗМІ одне за одним втрачали незалежність або припиняли своє існування. Первісна анархія серед когорти власників українських мас-медіа поволі почала структуризуватися. У середині 90-х вималювалася провідна група під керівництвом Медведчука–Суркіса, яка з розмахом заходилася підбирати під себе різні ЗМІ, зокрема телеканали «1+1», «Інтер», силу-силенну друкованих видань. Особливо «слабкість» до мас-медіа проявилася в непомірно амбітного й марнославного Григорія Суркіса, найслабше місце якого — хвалебність навколо непересічного бізнес-«таланту». Загалом діяльність Суркіса, особливо її публічний складник, — мавпування італійського бізнес-футболо-політика й «за сумісництвом» медіа-магната Сільвіо Берлусконі. До того ж у всіх цих напрямах діяльності. І в усіх їх, як виявилося, Суркісу наслідувати Берлусконі — все одно, що Еллочці Людоїдці — Вандервільдиху.
Проте в Україні знайшлися такі, що почали мавпувати Суркіса. Передусім олігарх Ринат Ахметов. Щоправда, на відміну від прагнень першого Ахметов швидко наздогнав свого «взірця». А в бізнесі та політиці взагалі відчутно випередив. У футбольному змаганні Суркіс–Ахметов загалом зберігається певний паритет. Хоча в останніх двох чемпіонатах донецький «Шахтар» перемагав київське «Динамо». Відстає Ахметов від Суркіса хіба що в медійній сфері. Значною мірою це зумовлено «регіональним походженням» першого. Відтак найгучнішими загальнодержавними рупорами Ахметова можна назвати телеканал «Україна» та газету «Сегодня». За Суркісом та Ахметовим слідують менш вагомі медіа-олігархи — Пінчук, Деркач та інші, змагатися з якими для пересічних підприємців-видавців (навіть, якщо вони все трудове життя присвятили цій сфері) не видається реальним.
Таке становище, зрозуміло, не може не позначитися на якості інформаційно-ідеологічного продукту в Україні, споживачами якого є всі наші громадяни. На жаль, далеко не в позитивному сенсі. Уявіть собі, що кілька грошовитих дядечок дорвалися до споживання в непомірній кількості певного продукту. До того ж їхні особисті смаки-уподобання зорієнтовані на те, щоб цей продукт був не якісний — зіпсований, «з душком». Амбіції ж та фінансові можливості в цих дядечок такі, що вони цей «залежаний» продукт не тільки самі споживають, а й через фінансові інтервенції завалили весь ринок. Відтак пересічних виробників поставлено в такі умови, що їм не вигідно виробляти та реалізовувати якісний продукт. Оскільки зіпсований, прогнилий можна продати дорожче. Ось така нині ситуація в нашій медійній сфері, де умисне зіпсований продукт має назву — інформаційний.
Як завжди — вихід є!
Виникає природне запитання — яким чином виправити таке становище? Вочевидь, совковий метод — не більше двох ЗМІ в одні олігархічні руки — не видається ефективним. Адже їх можна оформити на підставних осіб. Реальним виходом з цієї ситуації видається запровадження на державному рівні нових правил гри. Передусім вони повинні виражатися в ціновій політиці щодо виробництва та поширення українського інформаційного продукту. Це стосується й розміру оплати ліцензій на теле-та радіомовлення, цін на друкарський папір та послуги Укрпошти. Десь зменшити державні побори, щось дотувати чи полегшити податковий тиск, — це вже предмет детальнішого розгляду цього питання.
Суть ідеї в тому, аби зробити медійну діяльність доступною широкому загалу виробників, а не як зараз — лише «вузькому колу обмежених осіб». Тобто створити такі фінансово-економічні передумови діяльності ЗМІ, за яких олігархічні структури не змогли б «тиснути банком», а відтак і «замовляти ідеологію» переважній більшості мас-медіа. Адже для пересічних громадян можливість отримувати доступний і якісний інформаційний продукт так само важлива, як можливість споживання екологічно чистих продуктів чи доступність (зокрема, завдяки державним дотаціям) комунальних послуг. У будь-якому разі весь інформаційно-видавничий валопродукт фінансується простими українцями. Напряму або з грошей, награбованих в народу олігархами. А обстоюють ЗМІ позицію того, з чиїх рук безпосередньо отримують фінанси. З огляду на це посередництво олігархів у стосунках між людьми та мас-медіа видається зайвим.
Автор: Олександр НАКАЗНЕНКО