Наш співрозмовник – новобраний депутат Ірпінської ради від партії «Свобода», журналіст-телевізійник, шеф-редактор інформ-аґенції «Пульс» Валерій Степанюк. Родом з Волині. Як любить говорити про свою малу батьківщину: третє село від Луцька по Ковельській трасі. За 7 кілометрів від Луцька розташоване село Княгинінок (за «совєтів» його перейменовували на Маяки, а зараз повернули стару назву).
Протягом свого творчого життя Валерій Степанюк попрацював на семи телестудіях, займаючи посади від позаштатного кореспондента до головного редактора. Крім того, був головним редактором чотирьох газет. Двічі вже обирався депутатом Львівської міської ради. Про все це детально йшла розмова в інтерв’ю «Зорі Приірпіння», одразу після оголошення результатів обрання депутатів Ірпінської ради.
Звільнили з університету за «створення антидержавної підпільної організації»
– Пане Валерію, розкажіть про свою професійну діяльність. Коли вирішили стати журналістом?
– Та ще в четвертому класі загальноосвітньої школи. Мені завжди легко давалося написання творів, складав вірші. Я дуже рано почав цим займатися. До 4-го класу нас навчала одна вчителька. Якось вона нам задала написати твір на вільну тему, а сама захворіла. Її підміняла інша, яка мене не знала. Вона поставила мені за твір двійку, мотивуючи це тим, що дитина в четвертому класі не могла так гарно написати про американську агресію у В’єтнамі. Саме ця тема мене тоді чомусь зацікавила. Насправді писав я сам, і дуже старався. Після цього випадку вирішив – вивчуся на журналіста і доведу всім, що вмію писати!
На шляху до своєї мети я ще встиг повчитися у Миколаївському кораблебудівельному та Львівському політехнічному інститутах. Але це явно було не моє. Покинув обидва ВУЗи. Забрили до війська.
Служив на Далекому Сході. Там і почалася моя журналістська кар’єра. Аби не «товкти плац», я взявся випускати армійську стінгазету. Писав до неї якісь замітки. Мій замполіт мав колегу у дивізійній газеті «Знамя Родины». Розповів йому про мене. Після цього мене відрядили продовжувати службу до газети. Власне, тоді, восени 1979 року, й почалася моя журналістська діяльність. Страшно сказати – 41 рік тому!
Після служби поступив на факультет журналістики Київського університету, який також закінчував з багатьма пригодами. Довчився до третього курсу. У 1983 році не дотягнув пару тижнів до зимової сесії, бо мене виключили з мотивацією «створення антидержавної підпільної організації». Були три допити на вул. Рози Люксембург (у міському відділі КГБ). Згодим зрозуміли, що з того нічого не викрутиш, але маховик «антидержавника» вже був запущений. «Підпільна організація» – це насправді була наша студентська кампанія, яка весело проводила час, як і годиться в молодому віці. Правда, називала себе «Ревкомом». При цьому багато плескали язиками, виказуючи незадоволення існуючим на тоді станом речей. За що, власне, й довелося мені поплатитися.
То були часи переслідування всього, що не вписувалося в «генеральну лінію» тоді правлячої Компартії. Але світ не без добрих людей. На той час дуже порядно вчинив зі мною декан факультету журналістики Анатолій Захарович Москаленко. Викликав до себе і сказав буквально: «Я розумію, що все це дурня, але, на жаль, не можу нічого зробити. Ти йди десь рік погуляй, а потім повернешся – я тебе прийму на заочне відділення».
Тут я згадав, що мене запрошували на роботу в Донецьк на місцеву студію телебачення. Спочатку я відмовився, але після відрахування з ВУЗу вирішив, що якраз гарна нагода попрацювати. У Донецьку мене радо зустріли й взяли на роботу, але… через тиждень звільнили через скорочення штату. Причиною стали документи, які за цей час дійшли від Київського КГБ до Донецького. На щастя, й тут мені попалися хороші люди. Лишили мене працювати позаштатним кореспондентом. При цьому, платили нормальні гонорари, на які можна було якось існувати. Через півроку мене таки взяли в штат. Через рік поновився у Київському університеті. Закінчив його у 1986 році.
Тим часом одружився. Дружина львів’янка і також випускниця КДУ. Тож перебралися жити до Львова. Там у її батьків була квартира. 3 кімнати площею 56 квадратів – хрущовка. Тож я подався у прийми. Влаштувався працювати на Львівську студію телебачення. Хоча це було не просто. Адже у Львові тоді на дві газети й теле – радіостудію був свій факультет журналістику у Львівському університеті.
На Львівській телестудії у той час зібралася дуже цікава команда. Мені й в гороскопі (знак – Близнюки) написано, що легше генерувати ідеї, ніж їх втілювати. У нас тоді і підібралася така команда, яка втілювала генеровані мною ідеї.
– Які саме?
– Хто пам’ятає за часів «перестройки» на Центральному телебаченні почала виходити програма «Взгляд». Десь за півроку до її появи я запропонував майже таку ж саму на Львівському телебаченні – з новинами, розповідями, співами і т. ін. На що мені серйозні партійні «товаріщі» покивали: «Що це таке?! Ми будемо про серйозні речі говорити, а хтось в цей час ногами дригати! Ні, не треба радянському народу такого!». Коли з’явився «Взгляд», де були втілені подібні творчі ходи та ідеї, тоді й мені дозволили: «Ну, добре – роби». Почали ми робити, а нам потім кажуть: «Так це ж ви «Взгляд» мавпуєте…». Отаке-от. Але потім ми таки знайшли свою нішу. Робили дуже круті інформаційні і розважальні програми.
Наприклад, жанр на якому набагато пізніше «піднявся» той же Квартал–95? був започаткований нами у Львові ще до розвалу Союзу. Це була музично-розважальна програма «Кнайпа на Високому Замку». Саме в ній студенти львівського «кулька», які тоді і не підозрювали, що невдовзі стануть «Пікардійською терцією», вперше виконали свій знаменитий «Старенький травай». Ця програма дала «путівку в життя» майбутнім зіркам: «Братам Гадюкіним», Гаріку Кричевському, Тарасу Чубаю, Віктору Морозову, «Лесик Бенд» та ще дуже багатьом.
Гімн «Ще не вмерла Україна…» вперше на телебаченні пролунав у 1990 році у моїй програмі
– Пригадую ті роки завершення радянської епохи. Найбільш свідомою і найпрогресивнішою була громадськість та ЗМІ із Західної України.
– Так. Тоді було вже відчутне послаблення радянської цензури. У одній зі своїх програм «У неділю вранці» я зміг навіть процитувати програму УПА, порівнявши її з тодішніми партійними документами. Провів паралелі, що там і там одне й те саме.
Тоді, роблячи програми для Українського телебачення, вже можна було обходити цензуру, вказавши лише тему. Наприклад, «Відзначення Дня Українського козацтва в Капулівці». Під цю вивіску можна було напхати, що завгодно. Отак Гімн «Ще не вмерла Україна…» вперше на всю державу прозвучав саме в моїй програмі у вересні 1990 року. На той час його виконували тільки на мітингах опозиції, але на центральні канали не пропускали. Я тоді зробив програму про відзначення 500-річчя українського козацтва на Запоріжжі, і на фінальні кадри – море синьо-жовтих прапорів, маршируючі колони людей в козацьких одностроях наклав музику Гімну. Взагалі, то були прекрасні й незабутні часи, які зі щемом в душі згадую до цих пір. Настільки тоді все це було яскраво, феєрично й незвично. Маса людей браталися на хвилі національного піднесення. Коли ми їхали в Капулівку, то компартійці лякали, людей що «приїдуть бандерівці немовлят їсти». Але люди зустрічали нас із хлібом-сіллю. Усім з нами ділилися. Було таке враження, що за півкроку здобудемо незалежність, усіх поборемо – і заживемо у Незалежній Україні весело, завзято, у мирі, дружбі й достатку.
Наприкінці 1980-х у Львові вже потужно бурлили революційні процеси. Пройшов знаменитий «Ланцюг єднання». Зносили пам’ятники Леніну. Львівську облраду очолив Чорновіл. І ми це все висвітлювали у своїй інформаційній програмі. До нас приїздили і переписували на аналогові касети (тоді ще не було ні інтернету, ні цифрових носіїв) наші програми, в яких ми говорили і показували все, що відбувалося в той час у Галичині. А відбувалося всього надзвичайно багато. І я постійно був у центрі тих всіх подій. Доходило до смішного. У 1994 році я вперше потрапив до Америки. На зустрічі із українською діаспорою із здивуванням побачив, що мене і тут впізнають! Виявилося, що нашу інформаційну програму «контрабандою» показують на місцевих телеканалах і хтось на тому має грубі гроші.
Але, щоб там не було – ми робили круті програми, були мегапопулярними. Особисто я тоді входив у десятку найпопулярніших людей Галичини, разом із Вячеславом Чорноволом.
«Мені достатньо було погодитися – і мене б на руках занесли у Верховну Раду»
– Таку популярність на той час можна було якось реалізувати в інших проектах?
– Таки так! Але дав Господь голову, але забув покласти туди розум. На виборах Верховної Ради 1-го скликання (1990 рік) до мене приходили цілі делегації і просили: «Пане Степанюк, станьте нашим депутатом». Але я тоді був ще дуже молодий і не досвідчений – мені тільки-но перевалило за тридцять років.
– Молодий?! За тридцять років?! Для сучасного депутатського корпусу такий вік, навпаки, видається за старий.
– Я тоді думав: ну як це так?! Це ж потрібно бути юристом. Розумітися в законах. Багато чого ще знати. Боявся, що не зможу працювати депутатом. Відтак, підведу людей, не виправдаю їхню довіру. Через це і відмовився балотуватися в депутати. Хоча тоді мені достатньо було б просто кивнути – і мене б на руках занесли у Верховну Раду.
Потім як побачив, які там «юристи» працюють, і взагалі рівень депутатського корпусу, то багато чого збагнув, зрозумів і пожалкував, що відмовився. Але потім до Верховної Ради вже не можна було протовпитися. Та я й не пробував.
Місцеве самоврядування мені – знайоме, рідне і близьке
У 1994 році до мене звернулися з якоїсь громадської організації, сказали: занеси нам такі-то документи – ми тебе в депутати міськради висунемо. Кажу, що не матиму часу цим займатися. Мені відповідають: так нічого не треба буде робити – тільки здай документи. Я здав документи і забув про ті вибори. Потім прийшов на підсумкову прес-конференцію у Львівську міськраду, а мені кажуть: «Давай виставляйся – тебе депутатом вибрали!». Так я в 1994 році вперше став депутатом і потім мене знову обрали й на наступну каденцію. Тоді були суто мажоритарні вибори.
Протягом двох скликань (у 1994-2002 роках) був депутатом Львівської міської ради. Тоді міським головою у Львові був відомий Василь Куйбіда. І я вісім років працював депутатом Львіської ради. Причому, впродовж чотирьох останніх керував планово-бюджетною комісією. За 8 років добре вивчив місцеве самоврядування, що називається, із середини. Знаю звідки гроші беруться, куди спрямовуються, на що витрачаються. Тобто, це все мені знайоме, рідне і близьке.
Крім того, став головним редактором Львівської міської газети «Ратуша». Одночасно був власкором УТ по Львівській області. Також тоді випускав Українсько-Канадську газету «Міст». Тоді тільки з’явився Інтернет. Ми її робили у Львові і відправляли в Торонто. Там доставляли рекламу і друкували. У 2000-му році ця газета, за мого редакторства, була визнана кращим україномовним виданням Північної Америки.
– У чому секрет такого успіху? Адже мажоритарні вибори виграти дуже складно.
– Дуже просто – я не крав, як і переважна більшість моїх львівських колег – депутатів. Коли я приїхав сюди, на Київщину, і подивився, що тут робиться, то просто за голову вхопився. У нас вважалося, що Львівська міськрада корумпована. І я теж тоді так думав. Доходили якісь чутки, що хтось там десь, якось для себе щось урвав…
Але, коли побачив, що тут твориться в Ірпені, то зрозумів: раніше просто не уявляв, що таке корупція. А львівські депутати того часу і місцеві, як першокурсниці інституту благородних дівиць у порівнянні з портовими шльондрами. Після Львова вирішив більше не займатися політикою. Думав, набридло, більше цього не хочу. Але, як побачив, що тут робиться, то мене це просто вкурвило. Я пішов шукати партію – і найшов «Свободу». Це найближча мені по духу політична сила. У 2010 році я вступив до Ірпінського міського осередку ВО «Свобода» і вже 10 років перебуваю в цій партії. І Майдан ми разом пройшли. Возив туди регулярно допомогу своєю машиною. Коли під Києвом почали затримувати автівки із номерами західних областей, моя садиба під лісом перетворилася у перевалочний пункт. Хлопці приїжджали до мене, ставили автівки у двір, а я їх своєю відвозив на Майдан. Багато чого було, але то окрема тема для розмови…
Перше моє «бойове хрещення» в Ірпені відбулося дуже скоро. То були десь 2011-12 роки. Лісовий масив у кінці вулиці Київської тодішній мер Скаржинський поділив із дружбанами під забудову. Понарізали собі діляночки по 200, 300, 500 гектарів. Навіть свердловину пробили в кінці вулиці Давидчука. Тоді я збурив всю телевізійну громадськість. Мобілізував всіх друзів-телевізійників. І тодішня влада змушена була піти задки. Вони скасували вирубку і забудову того лісу. Зараз громадськість виношує плани-наміри зробити там заказник «Потоки».
– Ваш переїзд до Києва зі Львова певно був пов’язаний із професійним зростанням?
– Мені у 2003 році запропонували контракт з телеканалом «Інтер». Я очолив аналітичну службу в інформаційному відділі каналу. Передбачалася перспектива головреда, але пішло все не так… Після Львова – та на «Інтер». Можна змінити місто, роботу, але не життєві переконання. Але трохи попрацювавши на «Інтері», я вже оселився в Києві, мої діти також виявили бажання вчитися в столиці. Тому вирішили сім’єю перебратися на Київщину. Продали квартиру у Львові. На ці гроші купили землю і збудували будинок на окраїні Ірпеня.
Після «Інтера» працював на різних каналах – зокрема НТН, а потім «Погляд» в Ірпені. На «Погляді» спочатку був випусковим редактором. Це той, хто відповідає за вихід усіх новин. Потім автором і ведучим програми розслідувань «ДеЗрада». Яка дуже швидко стала надзвичайно популярною. Думаю, у першій поразці Карплюка, коли він «пролетів» на виборах до Верховної Ради, є і дещиця моєї заслуги.
– Дійсно, кожна Ваша програма ставала подією на теренах Приірпіння. То чому ж Ви пішли з «Погляду»? З того часу жодна їхня програма так і не досягла Вашого рівня.
– Мені б не хотілося зараз заглиблюватися у цю тему. Скажу так – не з власної волі. Якщо події розвиватимуться так, як це робиться зараз, то я вам обіцяю сенсаційний матеріал. Мені є про що сказати і що показати. Хоч я людина не конфліктна, але не терпітиму постійно намагання декого мені свиню підсунути. А зараз я є шеф-редактором телевізійної інформ-агенції «Пульс» і мене це повністю влаштовує.
Загалом, протягом свого творчого життя, попрацював на семи телестудіях, займаючи посади від позаштатного кореспондента до головного редактора. Створював і був головним редактором першої Українсько-Канадської телевізійної студії «Міст», яка згодом перетворилася на ZIK. Крім того, був на ній ведучим. Пригадую, як на початку 90-х минулого століття ми транслювали контрабандні мультики. Телепрограми тоді не друкували. Пригадую, як бувало, йду вулицею, а за мною біжить гурт дітей з вигуками: «Дядьку, який сьогодні мультфільм покажете?».
Мене всі знали й упізнавали. Тобто, з самого початку я пройшов і вогонь, і воду, і мідні труби. У молодості від цього просто розпирало, але швидко зрозумів, що така популярність – це ще й купа незручностей.
Якщо КіНОшники не продовжать свої забудови, то їх знищать, можливо навіть фізично
– Давайте тепер поговоримо про підсумки нинішніх Ірпінських виборів. На Вашу думку, що слід чекати від новообраного депутатського корпусу Ірпіньради?
– Досвід мені підказує, що і від нинішньої, значною мірою переобраної попередньої карплюківської влади – нічого доброго чекати не варто. Ці пристосуванці дуже живучі. Якщо їм для прийняття рішень не вистачатиме кількох голосів, то вони обов’язково намагатимуться їх докупити. Як свідчить закон Мерфі: якщо якась гидота має статися, то вона обов’язково станеться. Звісно, я сподіваюся на краще, але готуюся до гіршого. Навіть, якщо карплюківці перекуплять якісь голоси, розклад сил вже буде не такий, як до цього, коли з 36 депутатів тільки четверо свободівців постійно виступали проти дерибану Карплюка і його команди. Зараз значно більше адекватних людей зайшли до ради. Боротьба буде жорсткою – і «Свобода» до неї готова.
Багато чого доброго хочеться зробити для Ірпеня. Можна нафантазувати красиве життя, як у Шевченковій поемі «Сон». Думаю, що в Ірпені «щасливе життя» може, поки що, тільки наснитися. Їм (карплюківцям – ред.) діватися нікуди. Якщо вони не продовжать свої забудови, то їх просто знищать, можливо, навіть фізично. Надто вони багато коштів вже вклали у ці будівництва. Не думаю, що лише своїх. Тому вони зараз продадуть останню майку, аби перекупити ще когось, щоб потім заробити по чотири кожухи на кожного. Чомусь же вони, зі страшною силою, так лізуть на ту заплаву!
– Невже й серед новообраних депутатів не назбирається достатньо голосів, аби покінчити з правлінням Карплюка й «Нових облич»?
– Дуже б хотілося цього досягнути, але сподіваючись на краще – готуйся до гіршого. Цілком можливо щось вдасться проголосувати на післявиборчій ейфорії перших сесій нового складу ради. Головне зараз – скасувати нинішній забудовницький Генплан. Це все одно, що в казкового Кощія Безсмертного забрати голку із його смертю, яку можна буде потім переламати у будь-який момент.
Загалом, бачу три першочергових завдань. Перше – скасувати попередній Генплан. Друге – запустити сюди аудит, який би підрахував скільки і ким тут вкрадено, і скільки ще залишилося в розпорядженні Громади. Третє – за підсумками цього аудиту зробити юридичні висновки. Не зробивши цих трьох першочергових кроків, ми не будемо розуміти, куди і як рухатися далі.
У нас чим більше вкрав – тим «почесніший» громадянин
Якщо хтось не сяде хоча б на п’ять років, то цей дерибан буде продовжуватися вічно. Оскільки безкарність породжує вседозволеність. Хоча я допускаю і певний компроміс. Якщо, наприклад, на «свої» вкрадені в Громади кошти «Карплократи» побудуть 3 школи і 5 садочків, то грець із ними – нехай котяться під три чорти, але вже поза владою.
Взагалі нічого не зміниться на краще, допоки в Ірпені і у всій Україні не буде нетерпимості до злодіїв. Наприклад, «Свобода» домагалася вилучення одіозного регіонала Петра Мельника зі складу «почесних громадян» Ірпеня, але наштовхнулася на стіну непорозуміння. «Він же стільки зробив…», – заперечували ригокарплюківці. А що він зробив?! Він крав для себе, і як засіб для крадіжки щось там будував і запроваджував. У нас, на жаль, чим більше вкрав – тим «почесніший» громадянин. Коли в суспільстві виробиться нетерпимість до таких діячів, тоді щось зміниться. Коли це настане – я не знаю.
– На жаль, людям здається, що скасування таких почесних звань із зовсім не почесних людей, як і перейменування вулиць, начебто нічого не дає…
– Але ж це не так. Я розумію, якщо почати перейменувати русофільські назви вулиць, або скасувати звання «почесного громадянина» з Мельника, то одразу здійметься ґвалт у стилі «вам що – немає чим більше займатися?!». Хочу заперечити, що це все «дрібниці», з яких складається наше життя. Совкові назви, іншомовні вивіски по всьому Ірпеню. Наші діти підростають, всотуючи в себе це все. І ми матимемо ще одне покоління, для яких «а какая разница!?». «Дрібниць» не існує. Бо з них і починається безлад, і як наслідок, дерибан. Ну вкрали, одну ділянку, ну зрубали одне дерево… нічого страшного! Але ж то тільки початок. Апетит розгорається. Як наслідок, 500 гектарів лісу в Ірпені знищені тільки за минулі 10 років. Як казав колись мій старшина прапорщик Чердаков: «Розвал армії починається із брудного комірця!» Тоді було смішно – тепер я повністю з ним погоджуюся.
– Пане Валерію, невже все так погано?
– Зовсім ні. Результати цих виборів таки повернули мені віру в людей. Відштовхуючись від відомої приказки, що народ заслуговує на ту владу, яку обирає, я бачу, що в Ірпені чимало нормальних свідомих людей, які заслуговують на нормальну владу. У нас вже видно, як викрастилізовується активне громадянське суспільство. Попри шалене застосування адмінресурсу, пачки фальшивих бюлетенів і привозний електорат, наші люди все одно проголосували свідомо. Якби не згадані порушення, то «Нові обличчя» отримали б 4–5 депутатських мандатів, що цілком відповідає рівню їхньої популярності. І якщо під стіни міської ради, яка не дай Бог, візьметься за старе, прийде всього тисяч 10 активних ірпінців, вони зметуть продажну владу, як злива недопалки з тротуару. Влада таки належить народу, а не купці продажних депутатів. Подивимося чим все це закінчиться. Ще раз повторюся – сподіваюся на краще, але готовий до гіршого. Будемо боротися. «Свободі» до цього не звикати. Вірю, рано чи пізно, ми їх подолаємо. Звичайно, хотілося б рано.
Спілкувався Олександр НАКАЗНЕНКО
