Бажання стати кіномеханіком у мене виникло ще в четвертому класі. У цьому суттєву роль відіграв мій вчитель Михайло Васильович Тюменцев. А все почалося з випадкового знайомства мого батька з ним. Коли ми з Броварів переїхали до Бучі, то батько займався кінолюбительством. Одного дня він звернув увагу на у будинок у приватному секторі біля залізничного переїзду. Двір був весь у квітах. І познайомившись з господарем Михайлом Васильовичем Тюменцевим попросив мене з сестрою зняти на свою 8-міліметрову кінокамеру на фоні його красивого двору.
Михайло Васильович уважно спостерігав за зйомками, а у вечорі того ж дня прийшов до нас у гості і детально розпитав про кінолюбительство, роботу кінокамери, кінопроектора тощо. А згодом у школі викладав кіногурток. Я з радістю його відвідував і остаточно переконався, що буду кіномеханіком. Мене в цьому бажанні підтримала Валентина Петрівна Баранчикова, директор Ірпінської кіномережі до якої відносилися кінотеатри «Ірпінь» та бучанський «Зоряний».
У свій вільний після роботи час ввечері я ходив і вчився у досвідчених кіномеханіків. Успішно склав іспит на кіномеханіка 3 категорії і директорка запропонувала мені очолити ворзельський дитячий кінотеатр та вести там кіно гурток для школярів. Я погодився. А ось як знайти дітей для кіногуртка з професійною кіноапаратурою для 35-міліметрової плівки. Вирішив з цим питанням звернутися до директора. Йду до школи, а на зустріч два підлітка з портфелями. Дзвінок пролунав, замість того щоб йти у клас вони вирішили прогуляти школу. Я зупинив їх і делікатно поцікавився, який урок вони прогулюють? Відповіли – географію. Кажу, сам був прогульником, але до цього предмета ставився з цікавістю. А тепер кажу, пішли зі мною. Вони оторопіли. Тремтячим голосом один з них каже, що до школи вони не підуть. Відповідаю, ми підемо не до школи. З цікавістю і пересторогою вони пішли за мною. Заходимо до кінопроекційної і кажу їм, не хочете вчитися, будете працювати. Ось два віника і йдіть до кінозалу підмітати. Послухалися. Через деякий час повертаються і доповідають про виконану роботу, а потім запитують, а ви кіно будете демонструвати? Так. І мені потрібні помічники, але тільки не прогульники та двієчники, сам таким був. Вони пообіцяли виправитися і не прогулювати уроки та привести своїх знайомих до кіногуртка. Наступного дня у кінопроекційній було 7 учнів, які між собою почали сперечатися, хто саме буде у першу чергу крутити фільми. Це питання я вирішив просто – щоденники на стіл і по вашій успішності в школі у першу чергу довірю крутити фільми успішним у навчанні. Іншим – підмітати підлогу після кіносеансу.
Одна справа, коли вони крутили фільм під моїм наглядом – інша справа, коли довелося проводити сеанс без мене. Одного дня в мій робочий день потрібно було провести кіносеанс для дітей з місцевого санаторію. Саме в цей день я був на основній роботі (працював через день). Проінструктував дітей, вони запевнили, що все буде добре… Через день до кінопроекційної завітав вчитель, клас якого був на сеансі. І поцікавився, як так вийшло, що діти самі крутили фільм. «Так вийшло з незалежних від мене причин, а що сеанс був зірваний?», – запитав у відповідь. Каже, що ні, пройшло без зриву, лише був здивований дитячим криком з кінопроекційної, а зайшовши туди став свідком, як діти почали з’ясовувати між собою стосунки, хто саме буде заряджати фільм… Ось вчитель їх і заспокоїв.. Приємні спогади залишилися у мене про кіно гурток. Потім я став працювати вже на професійному рівні на Українському телебаченні, що за адресою Хрещатик, 26. До цього я працював на Республіканській міжміський телефонній станції. Якось мій знайомий, який працював на УТ-1 освітлювачем, сказав, що у АСБ-5 (апаратно студійний блок) потрібен кіномеханік. Звільняйся та йди працевлаштовуйся. Я навіть про це мріяти не міг. Звільнився. Але у відділі кадрів побачивши мене сказали: «Хто ви такий? Хто вас рекомендував? Ви розумієте, у нас режимне підприємство, а той хто вас рекомендував, то…» Кажу: «Я ж звільнився, кіномеханік 3 категорії». «Ну і що?! Ми з вулиці не беремо…». Я був шокований, тим паче, що мої батьки не знали про моє звільнення. І тут раптом відчиняються двері і заходить статечний чоловік. Кадристка звертається до нього: «Борис Григорович, тут з вулиці прийшов цей хлопець і каже, що хоче працювати кіномеханіком. Ви хотіли б його взяти на роботу?». Чоловік уважно на мене подивився, а потім впевнено сказав, що бере мене на роботу у свою зміну в АСБ-5. Не уявляю якби він не зайшов саме у цю хвилину до відділу кадрів, то як у подальшому склалася б моя доля. На УТ-1 пропрацював 10 років. Про що можна прочитати у цій публікації на сайті «Зоря Приірпіння».
