16 листопада в Україні відзначається День працівників радіо, телебачення та зв’язку. Володимир Диляверович Еннанов пропрацював 10 років кіномеханіком на Українському телебаченні – з 1980 по 1990 роки. Нині це фактично зникла професія, що якісь кілька десятиліть тому була дуже престижною. Відтоді телебачення змінилося докорінно. Відео на аналогових плівках стало історією. Сучасним молодим людям, в яких в кожного в кишені є своє телебачення, важко збагнути, яким воно було колись – одне на всіх, важкодоступне. Тому спогади-розповіді ветерана ЗМІ, члена НСЖУ Володимира Еннанова про УТ вісімдесятих мають справжню пізнавальну й історичну цінність. Тож старші люди нехай згадають, а молоді на вус мотають, яким було аналогове телебачення докомп’ютерної епохи.
Крутив фільми в кінотеатрах Ірпеня та Бучі
– Володимире, як ти потрапив на Українське телебачення? Як розумію, тоді це було дуже не просто…
– Так. Це справді був особливий, можна сказати, доленосний випадок в моєму житті. Я мріяв стати кіномеханіком з 4-го шкільного класу. Після школи закінчив курси, пройшов випробування і отримав третю категорію кіномеханіка. Крутив фільми в кінотеатрах Ірпеня та Бучі. Якось мій знайомий Сергій запропонував мені піти працювати кіномеханіком на Українське телебачення. Я звільнився з республіканської міжміської телефонної станції, де працював у той час. Прийшов до відомої всім адреси на Хрещатик, 26, запропонувавши їм свою кандидатуру. У відділі кадрів мене запитали: хто ви такий? Звідки взялися? Відповідаю, ну як же, мій знайомий, який тут працює освітлювачем, сказав, що в АСБ-5 (апаратний студійний блок) потрібен кіномеханік. Але мені дали зрозуміти, що УТ – це державне підприємство, і просто так людей «з вулиці» на роботу не приймають. Тут солідна установа – режимне підприємство, на якому працювати велика відповідальність. Я кажу, що вже звільнився з попередньої роботи, як тепер мені бути?! Мені відповідають, що не можуть просто так когось взяти з вулиці, навіть за рекомендацією знайомого освітлювача студії Сергій Гриви. Я був шокований… Мої батьки не знали, що я звільнився з попередньої роботи. На той час мені були лише 20 років. Я в розпачі стояв у відділі кадрів телебачення і думав, що далі робити…
Але мені пощастило. Саме в цей час випадково до кабінету начальника відділу кадрів зайшов Шаргородський Борис Григорович, начальник зміни п’яти апаратних. Начальниця відділу кадрів Зоя Миколаївна Медведєва каже йому, що «тут намалювався з вулиці якийсь хлопець Володимир Еннанов, який хоче у нас працювати кіномеханіком. Я йому пояснюю, що в нас тут режимне підприємство і ми просто так не беремо людей з вулиці. Ви можете за нього поручитися?». Я вперше побачив цю людину, Бориса Шаргородського, він вперше побачив мене… Борис Григорович хвилину подивися на мене і сказав: «Я за нього ручаюся». Мені так легко стало на душі і так приємно, що важко передати… Тоді мені дійшло, що таке Українське телебачення, що означає працювати в такому колективі і чим це відрізняється від роботи кіномеханіка в кінотеатрах. Далі Шаргородський попросив мене розказати про себе. Кажу, працював кіномеханіком в Ірпені та Бучі. До кінолюбительської справи мене залучив батько. Він знімав фільми на 8-міліметову плівку. Потім я пішов у гурток кіномеханіків. Крутив кіно на 16-міліметровій плівці.
– Молодому поколінню важко пояснити, що це таке. Зараз раніше престижна професія кіномеханіка нині майже повністю відмерла…
– Так. Далі я працював півроку безкоштовно в Ірпінському кінотеатрі «Перун» та в «Зоряному» в Бучі. Тоді було два кінотеатри на весь наш регіоні. Склав іспит на 3-тю категорію кіномеханіка. Вона залежала від того, з якого формату плівкою вмієш працювати (8, 16 чи 35 міліметрів).
Дуже вдячний Борису Шаргородському, який у мене тоді повірив. Завдяки йому я працював на УТ. Коли через багато років Борис Григорович помер, то я вважав за честь нести його труну на похоронах…
– Розкажи докладніше про свою роботу на УТ.
– Потрапив працювати до апаратно студійного блоку (АСБ-5), з якого зокрема виходила в ефір головна новинарна передача тих часів, яка називалася «Актуальна камера». Працюючи кіномеханіком, транслював кіносюжети на 16-міліметровій плівці.
Крутити кіно це одне, а готувати камери та налаштовувати студію – зовсім інше. Наш начальник Демченко навчав мене цьому. Спочатку, я думав навіщо це мені потрібно? Я ж кіномеханік. Але якось стався один випадок, коли ми з ним залишилися удвох, а багато інших співробітників пішли у відпустки. Прийшли готувати нашу студію під випуск «Актуальної камери». Кажуть, якщо не підготуєте АСБ, то напишемо скаргу керівництву і ви матимете великі неприємності. Був шокований – я ж не відеоінженер, а кіномеханік. А мій начальник ще не повернувся з обідньої перерви. Попросив свого колегу підстрахувати мене і взявся облаштовувати студію до випуску на той час головної ідеологічної програми радянської України, яка називалася «Актуальна камера» (у Москві була програма «Врємя», а в Києві її аналог – «Актуальна камера»). Згадав те що знав, і навіть те, чого не знав. Все потрібне спливло в моїй підсвідомості. Пригадав, як учив мене Демченко ріри виставляти. Виставляти баланси, щоб на білому фоні не було чорного чи червоного.
Тоді я був один замість чотирьох людей, що пішли у відпустки. Мені кричать: «Працюйте, вже рір пішов». Пізніше я дізнався, що рір, це коли одна камера показує ведучого, інша – заставку, і з’єднує їх. І тут чорна пляма пішла. У мене рука сама за інерцією потягнулася до пульта, щоб прибрати цей рір. Вдалося це зробити. Почалася репетиція «Актуальної камери» за півгодини до її ефіру. Коли повернувся з обіду Демченко, то він був здивований такою роботою. А я гордий і щасливий, що не підвів його, а один впорався з роботою кількох відсутніх працівників нашої АСБ-5.
Діти бігали до лісу шукати знятого з ефіру улюбленого телеведучого
Також з нашого АСБ-5 по п’ятницях о 20:45 виходила знаменита передача, улюблениця всіх дітей – «На добраніч, діти» з Дідом Панасом. Пригадую такий випадок. Ми удвох з відеоінженером Стелою знаходимося в нашій апаратній. Йде на репетицію Дід Панас. Він одягає перуку, знімає підтяжки. У цей час по внутрішньому телеканалу йшла закордонна естрада. Співачка виконує пісню. Дід Панас зупиняється і запитує: «Це часом не Пугачова?». Стела відповідає: «Ні, не Пугачова». «Ну й слава Богу», – каже Дід Панас. «Чому так?», – дивується Стела. «А тому, що я її ненавиджу за поведінку на сцені», – говорить Дід Панас. «Що? Ви ненавидите?… У всякому разі вона не падала п’яна зі стільця під час живого ефіру», – емоційно відреагувала відеоінженерка. Мертва пауза… Шокований Дід Панас відповідає: «Що ви розумієте?! Мистецтво потрібно творити чистими руками. Одягнув перуку й пішов до студії, грюкнувши дверима. Я запитав у Стели, що там таке трапилося. Вона розповіла, що Дід Панас якось прийшов напідпитку на трансляцію програми «На добраніч, діти». Сів на стілець у студії. Ведуча Тамара Стратієнко оголошує: «Любі діточки, зараз для вас буде передача «На добраніч, діти»». Режисер вже була готова перевести камеру на Діда Панаса в живому ефірі. Той в цей час падає зі стільця під стіл. Гуркіт в студії неймовірний. Тамара Стратієнко каже: «Любі діточки, Дід Панас пішов у ліс по казочки. Ми покажемо вам мультфільм». І показують в запису мультфільм замість прямого ефіру з Дідом Панасом. Після цього випадку його відсторонили від ефіру. Діти записали листами із запитаннями: куди подівся наш Дід Панас? Дітям відповідали, що Дід Панас шукає для вас казочку в лісі. Далі була невелика пауза, після якої пішли мішки листів від батьків цих дітей з проханням повернути в ефір Діда Панаса, бо діти бігають до лісу його шукати.
І Діда Панаса таки повернули. Коли він готувався до живого ефіру, то йому на репетиції казали: ви тільки не пийте і все буде гаразд. Пригадую ще випадок, коли Дід Панас розповів казочку десь на півтори хвилини раніше по часу, ніж потрібно було до початку наступної телепередачі. Аби дочекатися наступного ефіру він змушений був півтори хвилин повторювати: «На добраніч, мої любі, добраніч, добраніч, добраніч….».
Телеведуча в прямому ефірі розповідає сороміцькі анекдоти
Також пригадую випадок, коли проходив якийсь 24-й чи 25-й з’їзд КПРС. Пригадую, прийшов начальник телецеху і каже: «Давайте подивимося, що показує нам Москва». Вмикає екран і тут німа пауза… Він вмикає трансляцію, яка йде в ефір. Всі в шоці. Бачать на екрані позіхаючого оператора в кріслі ведучого. Все це транслюється на всю Україну. Начальник цеху дзвонить в апаратну і запитує, що за картинку йде з АСБ-5? Йому відповідають: ГКС – група кольорових смуг. «Яка ГКС? У вас трансляція позіхаючого оператора, по якому виставляють світло в студії. Ви там що – подуріли всі?!», – нагримав начальник телецеху. Вирубають картинку – все нормально.
Кажу, невже таке могло бути?! Не повірив би, якщо сам не побачив. Але мені сказали, що бувало ще гірше. Сидить у кріслі телеведуча, по якій виставляють світло. Потім випадково пішла трансляція не з тієї апаратної, де телеведуча нічого не підозрюючи розповідала похабний анекдот… Директору телецентру дзвонять запитуючи, що за така цікава передача в ефірі? Він дивується, яка ще передача?! Вмикає телевізор і жахається… телеведуча, яка має пізніше вести ефір новин, сидить і розповідає сороміцькі анекдоти. І це йде в живий ефір по всій Україні.
Порвалася плівка під час культового фільму «Ленін у жовтні»
Якось був ремонт в АСБ-5. Мене перевели в АСБ-1. Я крутив фільми в прямому ефірі. Знятий на плівку новий фільм спочатку приносили на телестудію. Ми його записували на відеомагнітофон, щоб потім транслювати в телеефірі. Аби це був новий запис, а не вже «затасканий» багато разів кінопроекторами.
– Сучасним людям це важко пояснити, що фільми на плівці зношувалися, як взуття чи одяг.
– Так. Було три категорії для таких фільмів. Перша до 60 показів, друга – до 120, третя -140, ну й четверта вже «безрозмірна». Керівником АСБ-1 був Дмитро Шмекер, якого я поважав. Працюючи в цьому АСБ я вписався в колектив.
Одного разу, 7 листопада, (тоді гучно відзначали день «великої жовтневої соціалістичної революції) привозять фільм «Ленін у жовтні». Крутили його двоє механіків з апаратної. Я був біля них, але тільки спостерігав збоку. Потім щось між ними сталося й вони почали сваритися під час живого ефіру цієї кінострічки. Мені кажуть: «Володимире, давай заряджай плівку». Своє обладнання я знав на дотик. Заряджаю плівку. Одну з частин фільму. Там два кінопроектори було. Один працює, інший заряджений напоготові. Розкручується фільм. Починається показ картинки. Раптом плівка рветься. Під час показу фільму «Ленін у жовтні» 7-го листопада. Хто застав ті часи, розуміє, що це означає і якими наслідками могло обернутися… Я швидко запустив знову фільм. Але вже через кілька хвилин зібралося керівництво режиму безпеки, кегебе, начальник цеху… «Хто заряджав плівку?». «Я заряджав…». «Чому 7-го листопада фільм порвався в живому ефірі? Чи ти не навмисно вчинив таку диверсію?!». Відповідаю, що я не міг заряджати неправильно. Якби плівка було заряджена неправильно, то порвалася одразу. Але ж пройшло 6-7 секунд після запуску до того, як вона порвалася. «Не може бути!». Почалися такі розбірки, що я просто жахнувся. Адже могли «пришити» політичну статтю. Але таки з’ясували, що причиною пориву була надірвана перфорація. Зубчастий барабан кінопроектора не міг зачепитися. Тому плівка порвалася. Словом, провина була не моя. З мене зняли обвинувачення.
Якось завів на телебачення Кашпіровського
Був ще такий випадок під час моєї роботи на Українському телебаченні. Приходить до мене знайома дівчина. Черговий на вході міліціонер дозволив мені провести її без перепустки й погодження з керівництвом. Тоді були такі жорсткі вимоги на цьому режимному підприємстві за адресою Хрещатик, 26.
Заводжу свою знайому. Кажу Олі, щоб вона почекала мене допоки завершиться репетиція «Актуальної камери» і потім вона зайде до мене. Виходжу через 10 хвилин, бачу, що біля моєї знайомої стоять двоє в цивільному. Одразу в них запитання: «Хто завів?», «Хто ви такий?». Кажу, кіномеханік АСБ-5. «Ваше посвідчення?». Показую. «Якщо не поясните, як ця ваша знайома опинилася всередині режимного підприємства, ви не отримаєте назад посвідчення і вас звільнять. Я в шоці. Приходить Шаргородський і починає з’ясовувати. Думаю, як вийти з цієї ситуації, щоб нікого не підставити. Її випустили, коли прийшов начальник відділу охоронного режиму (кегебешна структура). Потім я пів дня писав пояснювальну записку. Тоді й відчув, що в мене є здібності до журналістики (сміється – ред.). Шаргородський мені каже, що він переконував начальника відділу охоронного режиму, що я чесна порядна і відповідальна людина. На що той відповів, що для нього не існує порядних і відповідальних людей, а є тільки законослухняні та закононеслухняні громадяни. Нехай він, тобто я, пояснить, яким чином знайома опинилася в приміщенні телебачення. Тож я довго думав, як написати пояснення, аби нікого не підставити.
Тоді й довелося задіяти свої журналістські навички. Написав, що моя знайома прийшла до мене. Ми з нею поспілкувалися. Потім сказав, щоб вона почекала 20 хвилин, допоки я не вийду до неї. Вона чекала. Потім бачить, що прийшли діти на екскурсію по телебаченню. Їй захотілося в туалет. Вона зайшла разом зі шкільною екскурсією. Потім чекала на мене, аби я її вивів за межі свого режимного підприємства. Міліціонер не винен, що вона зайшла сама. Хоча ця екскурсія насправді була на пів дня раніше. Але довелося вигадати таку історію, аби не підставити нормальних людей. Тоді мені повернули моє посвідчення і до міліціонера на вході не було ніяких претензій.
Після чого він до мене ставився з іще більшою повагою. Інші міліціонери охорони Хрещатика, 26 також стали ставитися до мене з прихильністю і повагою. Пройшов певний час. До спортивної редакції захотів зайти в гості мало кому на той час відомий чоловік на прізвище Кашпіровський. Завдяки такому ставленню з боку міліціонерів, мені вдалося завести Кашпіровського в спортивну редакцію Українського телебачення. Там він якесь інтерв’ю давав.
Ще був курйозний випадок, пов’язаний з особливостями пропускного режиму телебачення. Запитує в мене Шаргородський: «Зараз на вахті твій знайомий міліціонер?». Відповідаю, що так. «Треба когось завести?». Каже: «Ні, навпаки, винести». Наш співробітник трохи хильнув зайвого і його потрібно непомітно винести за межі режимного підприємства. Доводилося вирішувати й такі питання. Позаяк я був шанованою людиною на телебаченні.
Минули роки і зараз нас об’єднують дружні стосунки – мене і двох Володимирів – Нестеренка та Борисейка. Володимир Нестеренко мій кум і досі працює на телебаченні.
Спілкувався
