Той день для Дмитра був найщасливішим у житті. Він став студентом першого курсу столичного вузу! Душа на радощах співала, емоційний підйом, який залишився після вступних іспитів вчорашнього абітурієнта, вимагав термінового виплеску. А де це краще зробити, як не на футбольному матчі?! Тим паче, коли грають динамівці Києва.
На стадіон він ішов у чудовому настрої. Тільки серед таких як сам, у багатотисячному галасі, відчувається і твій голос, розумієш, що у кожному забитому м’ячі (звичайно, умовно) є і твоя особиста заслуга.
Зручно всівшись в кріслі, він з нетерпінням очікував моменту, коли пролунає свисток судді і сповістить про початок матчу. І тут біля Дмитра сів старий дідуган. «Цікаво, ну чому таким пенсіонерам не сидиться вдома, краще б за онуками глядів…», – подумав парубок.
Матч розпочався атаками динамівців. Першого забитого киянами м’яча чекали недовго. Після нього усі вболівальники, як по команді зіскочили з місця і несамовито закричали: «Го-о-о-о-о-о-ол!»
Після другого, не володіючи емоціями, Дмитро на радощах опинився в обіймах з тим самим дідуганом, який з самого початку йому не сподобався.
А після третього м’яча з ним розцілувалися. А вже після четвертого вирішили відразу після закінчення матчу піти відсвяткувати і перемогу та їхнє випадкове знайомство. Правда, ця урочиста подія відзначалася ними більш, ніж у скромних умовах – у підворітні. Проте ніхто з них не звертав на це уваги. Головне, щоб було з ким поспілкуватися і за життя, і за футбол зокрема.
– Ти не звертай уваги, що я вдвічі старший за тебе. Звертайся просто Васько, так як колись мене звали в дитинстві.
– А мене Дімон…
Вони ще довго розмовляли про футбол, який об’єднує різних за віком, професією та інтересами людей. На останок обнялися як справжні добрі друзі. Кожен з новоспечених друзів, розчулений такою увагою один до одного, змахнув з обличчя скупу чоловічу сльозу і мріяв, як би було чудово зустрітися ще раз.
І вони дійсно зустрілися, навіть раніше ніж хтось з них міг собі уявити. Трапилося це не на стадіоні і навіть не на вулиці…
… У перший день занять Дмитро сидів у студентській аудиторії. І гадав, яким же він буде його перший викладач на першій лекції? Раптово відчинилися двері і на кафедру стрімко піднявся літнього віку чоловік. Його старий знайомий – Васько. Тобто Василь Прохорович. Вони зустрілися поглядами і, звичайно, пізнали один одного.
