30 липня 1994 року. Аеропорт Сімферополь. Місяць я у складі нашої прес групи МВС України повертався з Криму додому зі спецвідрядження. Живими. Майже місяць ми разом з іншими силовими структурами тоді змогли відстояти кримський півострів від російської навали «мєшковців», які хотіли заграбастати Крим. І з такої нагоди старший нашої пресслужби дозволив командировочним повертатися не поїздом, а літаком. І коли я побачив цей Ан-24 у пам’яті сплили мої шкільні спогади пов’язані саме з цим літаком.
Коли мені було 17 років мій батько на літні канікули влаштував мене на авіазавод, 45 цех 8 ділянку до клепальників. Я був на підсобних роботах. Особливо любив в обід виходити і дивитися як починають обкатувати на злітній смузі щойно збудовані літаки. За молодістю років думав, що збудували літака і він одразу ж починають літати. Виявилося, що я трошки помилився. Одного разу майстер сказав, що ми йдемо до 10-го цеху готової продукції (виписували додаткові перепустки) і несемо туди запчастини.
Я був сильно вражений, коли мені дозволили зайти в салон Ан-24. Насамперед вражений тим, що в середині салону звисали дроти. Пройти було важко, доводилося пробиратися, розсовуючи їх руками. Мені пояснили, що їх потім укомплектовують по стінах та зашивають. Важко словами передати мої почуття, коли я зайшов до кабіни екіпажу. Про побачене я розповів знайомим близнюкам, молодим хлопцям клепальникам. Вони, коли почули мою розповідь, то були в шоці і кричали: не говори нам про це … А потім розповіли, що їх колись направили виконати заклепувальні роботи. Забули наклепати номери сидінь у салоні.
З роботою впоралися швидко. І тут їх неначе магнітом потягнуло до кабіни екіпажу. Добре, що нікого в літаку не було. Один сів за крісло другого командира повітряного судна. Очі розбігаються від побаченого. А ручки пустотливі так і тягнуться до приладів. Вже подумки відчули себе досвідченим екіпажем. Лускають тумблерам і раптом… на табло спалахнуло: «Шасі прибрано». Вони оторопіли. Здавалося б нічого не трапилося, а на душі тривога. Через пару секунд в кабіну вбігають робітники і не літературною мовою сказали все, що про них думають, оскільки літак стояв на домкратах і його майже опустили на шасі, як мої знайомі прибрали.
Просто диво врятувало їх від маленьких неприємностей. Думаю, однієї зарплати їм не вистачило, щоби розрахуватися за злегка пом’ятий борт. Своїми спогадами я поділився з пасажиром, який сидів біля мене. Він уважно мене вислухав, а потім, несподівано для мене запитав, чи не хотів би я зараз, коли літак був на ешелоні, зайти у кабіну екіпажу. Спочатку майнула думка, що це був жарт. Проте незнайомцем виявився інспектор із перевірки екіпажу. Я з радістю погодився.
У кабіні п’ятеро членів екіпажу. Привітався з ними. Літак був в повітрі. Словами важко передати, коли ти стоїш біля пілотів, а все спостерігаєш насправді, неначе сам керуєш повітряним судном. Далекий привід. Дзвінок у кабіні, йдемо на ближній. Тут сильний вітер зносить борт з глісади вправо, і екіпаж намагається увійти в глісаду, бере синхронно різко вліво, потім штурвали від себе – і земля мчить на тебе зі швидкістю 300 км на годину. Коли приземляєшся стоячи, то відчуваєш поштовх і злегка підстрибуєш до стелі. Тільки б головою не пробити стелю… Екіпаж вдало приземлився. Ми міцно потисли один одному руки. Я екіпажу подякував про незабутні враження, які у мене залишилися на все життя.
Минули роки, а бажання посидіти за штурвалом літака не давало мені спокою. І така нагода настала. Працював я в газеті « Ірпінський вісник» і майнула думка написати матеріал «Журналісти за штурвалом літака». З цим проханням я звернувся до пресслужби авіазаводу. Завдяки безпосередньо Оксані Трофимчук цю мрію вдалося втілити у життя. І я у лівому кріслі там, де сидить командир повітряного судна на тренажері Ан-148 зумів підняти, а потім приземлити безпосередньо на злітній смузі під керівництвом Героя Радянського Союзу Мигунова. Я себе заповажав. Про цей випадок повідомив знайомій пілотесі Надії Купріяновій, яка в свій час опанувала управлінням цього борта і літала на ньому в своїй авіакомпанії. Вона так і написала: Я вами пишаюся, Володимир. Перший політ на реактивному літаку квадрат 4 на 4 км і успішно.
Мрія моя здійснилася. А авіація стала моєю улюбленою темою для написання журналістських матеріалів.
