Редактор інтернет порталу «Об’єктив» – Володимир Еннанов – днями прийнятий до лав Національної спілки журналістів України
Признаюся, ніколи не думав: коли йдеться про особисте, герой моєї розповіді — настільки скромна людина, що лише недавно випадково признався: упродовж майже всього свідомо життя, маючи вже солідний творчий доробок, не насмілювався вступити до нашої професійної спілки. Вважав себе не гідним бути її членом. Отака вимогливість до себе, якої нині так бракує деяким молодим колегам!
Володимира Еннанова знаю з далеких тепер 80-х років минулого століття, коли я працював у відділі промисловості, будівництва і транспорту столичної газети «Київський вісник». Володя, тоді ще юнак з кучерявою чорною чуприною, надсилав нам звичайною поштою інформації і статті про життя трудівників виробничого об’єднання «Київський радіозавод», де він починав свій журналістський шлях. Возити матеріали з Дарниці в інший кінець міста, майже на Виноградар, було далекувато, а про електронну пошту в ті часи навіть ще не мріяли.
Однак зрідка Володимир усе ж приїздив сам до редакції. Мені і колегам сподобалися його доброзичливість, сумлінність, небайдужість до чужої біди і проблем суспільства, відсутність гонору, пихи, амбіцій, претензій на геніальність, якими нерідко страждають молоді журналісти. Володя уважно прислухався до наших порад і рекомендацій. І його творча майстерність поступово зростала. Настільки, що десь через рік чи два ми взяли його, ще зеленого випускника факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, у штат нашої редакції.
Кожен журналіст великої газети повинен мати певне творче амплуа –опанувати якусь постійну тематику. Володя незабаром знайшов себе у кримінальній темі. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років – злочинність у країні зростала, і життя щодня підкидало карколомні сюжети. Та незабаром Володимир Еннанов відчув, що для професійного висвітлення боротьби правоохоронних органів із злодіями, бандитами та іншим непотребом йому бракує юридичних знань.
Скажу відверто: далеко не кожен працівник щоденної газети, який, крім виробничих клопотів, має ще й сім’ю, відважиться після 30 років вступати ще до одного вузу. Еннанов відважився і після успішного закінчення Академії внутрішніх справ України одержав другу вищу освіту, став правознавцем. Більше того: щоб краще зануритися, заглибитися в тему, пішов на міліцейську службу, де дослужився до звання майора міліції, старшого офіцера. Однак зв’язків з газетою не поривав – постійно друкувався у «Київському віснику», «Іменем закону», «Урядовому кур’єрі», «ФАКТАХ» та інших популярних виданнях.
Після загибелі в Афганістані друга дитинства Олександра Черненка, особливе місце у творчості Володимира Еннанова посіли розповіді про воїнів-інтернаціоналістів. Володимир Диляверович почав шукати наших земляків – живих і сім’ї загиблих 138 афганців, записувати розповіді учасників тієї війни та їхніх родичів, і друкував у газетах. Поступово таких матеріалів накопичилося на цілу книгу – збірку спогадів колишніх афганців Приірпіння.
Ідею такого видання журналістові, який тоді працював заступником редактора газети «Бучанські новини», підказав заступник голови Регіональної організації Української спілки ветеранів Афганістану Костянтин КУКУШКІН. Та ще й підкинув чимало нових кандидатур героїв майбутніх нарисів. І тут відкрилися нові грані вже не лише професійного, а чисто людського таланту Володимира Еннанова. Підготовка будь-якої книги середнього формату – це завжди велика і копітка праця. Її видання потребує багато часу і чималих коштів, частина яких іде на оплату праці автора чи упорядника. Афганські організації – структури некомерційні, відповідно й небагаті. Тому гонорар запропонували авторові скромний. На що Еннанов відповів: «Заради святої справи – збереження й увічнення пам’яті про наших героїв-земляків – я готовий працювати безплатно. Але якщо можете заплатити – від грошей не відмовлюся. Віддам їх матерям загиблих хлопців…».
І таких випадків доброти, безкорисливості і бажання прийти на допомогу людям з боку журналіста і громадянина Володимира Еннанова можна пригадати безліч. Автор цієї книги – людина скромна, багатства матеріального ніколи не прагнув. Головним своїм багатством вважає сина Дмитра, який не без впливу творчості батька став професійним льотчиком, командиром великого пасажирського лайнера, літає на внутрішніх і міжнародних авіалініях. Авіаційна тематика – теж улюблена у його батька.
На жаль, три роки тому життя підкинуло всім нам ще одну, дуже болючу тему. На Донбасі почалася війна. І Володимир Еннанов став писати ще й про загиблих і живих героїв АТО. Його творчість допомагає сьогоднішнім юнакам і дівчатам, та й людям старшого віку набувати почуття патріотизму й активної громадянської позиції.
Тому і я, і наш колега – головний редактор «Бучанських новин» Сергій Куліда із задоволенням рекомендували нашій Київській організації Спілки затвердити прийом Володимира Еннанова у члени НСЖУ. Бо знаємо – такий побратим по перу не підведе ні в роботі, ні у житті.
Побажаймо ж йому нових журналістських здобутків!
Володимир ШУНЕВИЧ,
секретар первинної журналістської організації
всеукраїнської газети «ФАКТЫ»,
лауреат премії НСЖУ «Золоте перо»
