Чи думав я, патентований трієчник у школі, правда по фізкультурі була у мене п’ятірка, що життя мене «накаже» двома вищими освітами? Ніколи.
Знати дату з’їзду правлячої партію було важливіше за всі науки
А все розпочалося з того, що працюючи на Республіканській міський телефонній станції я написав замітку про свого наставника і відправив її у газету «Прапор комунізму». Що цікаво, я цей номер читав, а замітка, яку надрукували у рубриці «Товариш про товариша», навіть не помітив. От коли отримав гонорар аж 2 карбованці 90 копійок, то поїхав у редакцію взяти примірники газет. Мені пощастило познайомитися з чудовою людиною, журналістом Віктором Талабаном. Він і став моїм першим наставником. Шість років під його наставництвом я писав матеріали. Одного дня він поставив мене перед фактом, що головний редактор підписав направлення мені на вступ до факультету журналістики Київського університету. Мені було це приємною несподіванкою, але кажу, що у мене атестат з 3,2 бали. Шансів, мовляв, ніяких. На що Віктор Васильович мене запевнив, що середній бал на вступах у виші відмінять. Тож є нагода вступати до універу. Якщо шановна людина каже, то як мені ослухатися?!
Перша співбесіда стала для мене шоком. Уявіть собі, червень 1984 року. Екзаменатори люди зі соціальним статусом працівники міськкомів, парткомів, райкомів тощо, коли дізналися, що я помилився на один рік і неправильно назвав, коли відбувся з’їзд компартії, то хвилин 20 вони мене за це розпікали: як ви могли помилитися, вам не місце в журналістиці, читали нотації. Я сидів напроти морально спустошеним і думав: влип очкарик. Що я скажу Віктору Васильовичу?! Потім, коли нотації закінчилися, декан факультету Анатолій Захарович у мене запитує: а чому ви так пізно вступаєте на стаціонар?! До нас вступають 17 річні, а вам вже 24? Я кажу: мої батьки, мати медсестра, а батько інженер, отримували скромні зарплати. Фінансово вони не змогли б мене утримувати. Зараз ситуація змінилася і вони дали згоду на вступ. Екзаменатори сиділи мовчки. Нема сцена по Гоголю. Потім Москаленко каже: йдіть на заочне. А що мені бідолашному залишалося робити?!
І вступив до вузу. Ні батьки, ні однокласники не могли повірити, що я буду навчатися в універі. Батько, який на той час працював у Києві на Пушкінській, 27 (трест ЮТЄМ), зустрівся з деканом і подякував за те, що я буду там навчатися. А Анатолій Захарович між іншим поцікавився хто я за національністю. Єврей? Та ні каже батько, він українець, як мати. А я татарин..
– Кримський?!
– Так.
– Репресований?
– Так. Мені було 11 років коли нас депортували з Криму.
Москаленко за голову схватився. І каже: «Краще б щоб ви були євреєм…».
Батько мені розповів про цю зустріч. Чи міг би я уявити, що за те, що мій батько репресований, мене не будуть приймати на роботу навіть у багатотиражні заводські газети?! І це у 90-роки?! Але доля виявилася до мене милосердною завдяки чудовим людям і я влаштувався спочатку у багатотиражну газету, а потім мене запросили у «Київській вісник». Саме ця газета раніше мала назву «Прапор комунізму» і дала мені путівку у життя…
Складнощі заліку 30 грудня
Згодом я почав служити у міліції. І було бажання вступити на заочний факультет Академії МВС України на факультет правознавства. З цікавістю навчався. Зимова сесія, залік повинні складати 30 грудня. Чимало з нашої групи були впевнені, що залік за домовленістю з екзаменатором відбудеться раніше і заздалегідь взяли квитки на поїзди та автобуси, щоб раніше приїхати додому. А тут сталося непередбачена ситуація, викладач у категоричній формі відмовляється переносити залік. Причина, був подібний випадок в цій академії, залік у другій групі вирішили провести раніше, а один слухач не здав його і накатав рапорт на декана, що по цій причині він не зміг у короткий термін підготуватися…
Деканат заборонив раніше проводити заліки. Мої одногрупники були у шоці. Викладач не йшов на їхні вмовляння. Вони сиділи в аудиторії подавлені і радилися як вийти з цієї ситуації. Ніяких не було думок щоб вирішити це питання. Я їм кажу, можливо ви змогли б чимось йому допомогти, вирішити деякі життєві питання. Ви дізнавалися про це? Володимире, поспілкуйся з ним за життя, можливо у тебе щось вийде. І всі подивилися на мене благаючим поглядом. Я їм нічого не обіцяв крім того, що спробую. Ми розмовляли довго на різні життєві проблеми. І ось викладач не стримався і розповів про наболіле, що його дружину за кермом постійно зупиняють співробітники ДАІ, хоча вона не порушує ПДР. А за її вродливості вони хочуть з нею постійно поспілкуватися. Я між іншим поцікавився, а якісь документи від ДАІ вона має при собі? Ось тут мій співрозмовник зацікавився, а що є такі? Кажу: будуть, з вас дві фото жінки 3 на 4 та її прізвище ім’я та по-батькові. Наступного дня він приніс фото і під моє чесне слово офіцера раніше провів залік, який успішно склала вся група. На початку наступного року я у пакеті приніс йому на кафедру цей документ, на якому було звернення до співробітників ДАІ власнику цього посвідчення сприяти при пересування та надавати усіляку допомогу зі підписом начальника ДАІ МВС України…
Сплинув час. Розпочалася літня сесія. В перший день я йду коридором академії і бачу назустріч в кінці коридору йде цей викладач з портфелем та букетом квітів. Побачивши мене гучним голосом запитує: а куди це ви поділися? Чому забули про мене? Я вам вдячний за конкретну допомогу. Який у вас перший іспит і який саме? Зайшли на цю кафедру і він попросив, щоб мені з марксистсько-ленінської філософії поставили відмінно. Я в шоці і умовив їх поставити мені максимум чотири. Ледь умовив.
