Чому іменем ідола окупантів Пушкіна названо вулицю в Ірпені?

Сучасне українство постало перед черговим викликом іспиту власного сумління. Лишена у спадок з часів брутального поневолення колоніальна адміністрація та породжена нею бюрократично-управлінська «зміна» (недолуга і нездарна діяльність котрих спричиняє чимало бід і негараздів) продовжують ганебну практику утримання українців у рамках фальшивих стереотипів часів сталінського ленінізму. Справа реалізації обнадійливих оновлень, де традиція поєднується зі стремлінням до майбутнього, рівно як і природнє прагнення українців зберегти власну ідентичність, донині не опинились в пріоритеті. Натомість, немов додатком до свавілля вчорашніх окупантів, котрі систематично вдаються до маніакальних дій,  спрямованих на перекручення історії та привласнення чужих історичних здобутків, в Україні продовжують культивувати ідеї розмивання і руйнування притаманного менталітетові автохтонів суспільного устрою, а прагнення жити гармонійним, базованим на тисячолітньому досвіді життям тлумачать «замкнутою обмеженістю» та «націоналістичною непоступливістю».

Чому іменем ідола окупантів Пушкіна названо вулицю в Ірпені?
Вулиця Пушкінська в Ірпені. Невже серед українських письменників, які жили й творили в нашому місті не знайшлося достойних, аби їхнім іменем назвати вулицю?!

Особа нащадка абіссинських канібалів Олександра Пушкіна, попри вроджену приналежність до дворянської касти, для творців кривавої «безнаціональної та безкласової культури» виявилась вкрай доречною. Запровадивши несмак та непохитну одноманітність у царині імітації творінь людського інтелекту, заляканий і затурканий загал змушували поклонятись астрономічно далеким від дійсності постулатам. Культ Пушкіна започаткувався в комуністичній імперії зла наприкінці 30-х років минулого століття. «Безкоштовна» шкільна освіта Сав’єтського Саюзу мала призначення виховання бездумних і слухняних виконавців постанов і наказів. Обмежена людина є ідеальним гвинтиком системи. Завдячуючи тому, квітли безальтернативні догми його «геніальності», котрі насправді є актом неосмисленої данини написаному під невсипущим оком КГБістської цензури в підручниках неукраїнської літератури. Справа дослідження родової генеалогії «передового трибуна революційних стремлінь» обмежувалась звісткою про африканське походження прадіда по матері Абрама Петровича Ганібала. Від нього успадкувалась негарна (зі спогадів знайомих) хамітська зовнішність (однокурсники нарекли його мавпою) та імпульсивна натура. На згадку про генетично-спадкові психічні розлади в роду батька (прадід (також Олександр) в хвилини істеричного припадку вбив власну дружину) було накладено табу. Відсталість в навчанні й безпричинні з’яви надмірної енергійності в дитинстві штучного «генія», зафіксовані в листах бабці Марії Олексіївни Ганібал. Маючи змогу читати в бібліотеці царськосельського ліцею поетичні твори, Пушкін навчився копіювати таланти інших. Зрештою, він і сам визнавав, що «засвоїв» віршовану «манеру» Дениса Давидова.  На більше так і не спромігся.

Чому іменем ідола окупантів Пушкіна названо вулицю в Ірпені?
Вулиця Пушкінська в Ірпені. Невже серед українських письменників, які жили й творили в нашому місті не знайшлося достойних, аби їхнім іменем назвати вулицю?!

Відразу після випуску з ліцею, майбутній ідол письмово заприсягнув служити цареві й був зарахованим на дійсну службу до Колегії іноземних справ. Знайомство з однолітками, котрі згодом виявились учасниками руху «декабристів», щоправда,  позначилось на його кар’єрі. «Революційність» Пушкіна обмежувалась приналежністю до масонської ложі, захопленням атеїстичними вченнями та карикатурними натяками на кліриків та окремих високопосадовців. Проте прагненнями дворян-революціонерів принципово не переймався, про що безугавно стверджував у листах та свідченнях. Факт поклоніння Пушкіним ідеям москвинського месіанства зазвичай оминався увагою. В шовіністичних панегіриках, котрі вкупі з аналогічною писаниною Жуковського видались брошурою «На взятіє Варшави», він аплодує придушенню дикою царською армією польського повстання 1830-31рр. За висновками критика і письменника Георгія Федотова, світогляд Пушкіна коренився у вже минулому XVIII столітті, оспівуючи імперію, він поступався правдою грубій силі, а спільнота спроможних критично міркувати постає лише за рік до його смерті. Запопадливо-підлабузницьку стосовно царату позицію, рівно як і примітивність його «творчості», свідомі згубності політики поневолення народів сучасники нарекли святотатством. Після скиглійського запевнення начальника ІІІ відділення імператорської канцелярії генерал-ад’ютанта Бенкендорфа у вірності імператору Ніколаю І (літо 1831-го року), Пушкіну пробачили «гріхи молодості», повернули на службу, й нагородили дозволом («соізволєнієм») на «збір матеріалів» в царських архівах. Ці факти сав’єтські «науковці», котрі захищали дисертації «досліджуючи» його духовну блекоту, старанно заретушовували, позаяк вони не вписувались в образ «борця з рабовласницько-кріпацьким режимом».

Вчинки людини є проявом її внутрішньої сутності. Слабини Пушкіна не обмежувались закоханістю в азартні ігри (які позбавили значної частки родових статків), розбещенні закріпачених «дворових дівок» (від яких мав позашлюбних нащадків) й аморальним залицянням до вже заміжніх. Справедливо обурених збезчещених чоловіків зухвало викликав на герць. Зрештою, практикований спосіб інтриганства, п’яні бешкети й блудні походеньки до жінок аморальної поведінки стали причиною розпрощання душі з тілом.

Теза про «народність» пушкінської писанини (яку ширили в жахливі часи тоталітаризму) в колі його біографів (першим з них був українець Пантелеймон Куліш) відразу знаходила логічні заперечення і спростування. Критики відкрито лаяли «народну поему» «Руслан і Людмила» за вінегрет несумісних стилів віршування. Аналогічно прохолодою зустріли й «Полтаву», в якій Пушкін приписував бузувіру Петру Романову героїзм, і брехливо та негативно змальовував постать Івана Мазепи.

Значний відсоток новітніх «істориків» вже формально незалежної України, пишучи історію національного відродження, обмежуються згадками виключно про культурологічні середовища. Насправді, український визвольний рух не був беззубим. Окрім театрів й видання творів українською мовою, практикували й силові акції. 1-го листопада 1904-го року  боївкарями «Оборони України» вибухом було ушкоджено погруддя Пушкіну в Харкові, який незадовго до події був встановлений з нагоди «воз’єднання Малоросії» й московського царства. В пояснювальній прокламації стверджувалось, що на силоміць загарбаній території «не має бути нікому і ніякого монумента з чужинців», а лихої пам’яті витесаному з граніту закинули «тенденційне перебріхування історичних подій всього світу». Тогочасна українська еліта спромоглась на правильне розташування пріоритетів. А в нинішніх, зациклених на сьогоденних питаннях політиків, ці першочергові і принципові осмислення фундаментальних істин чомусь «очікують свого часу».

Наразі адепти приреченого історією, проте донині отруйного відлуння часів бездержавності, свідомо уникають неупередженого аналізу «створеного» нікчемною «знаменитістю». Практиковане ним тлумачення категоріями підпорядкування є суголосним свавіллю новітніх політичних ретроградів Московії, тож приписуючи самозакоханому нарцисові «всесвітню відомість» та «репутацію найвеличнішого національного поета», ідеологи «величі москвинського світу» («вєлічія рускага міра») продовжують, послуговуючись зримістю імені Пушкіна, утримувати формально незалежні народи в тенетах атавістичного анахронізму.

Фіксування в топоніміці поневоленого етносу імен та подій, котрі пов’язують з окупантом, є злочинною формою нищення національного довкілля. Шляхом встановлення «символів панування» здійснюється прилучення до чужого світогляду та руйнується природня ідентичність. Століттями ігнорований здоровий глузд  вимагає від українців дбайливо ставитись до життєдайних зерен відвічно-довічного та відсіювати кукіль вбивчої дочасності. Ламаючи списи в дискусіях про минуле, котре безпосередньо стосується сучасного та перспектив розвитку, мусимо усвідомлювати, що тверезе осмислення історії є першочерговим на шляху до майбутнього. Приналежність до стану національної інтелігенції не обмежується неухильним дотриманням кодексу поведінки і моральних законів та приписів. Обов’язком свідомого свого призначення люду є ширення правди. Навіть тоді, коли її не хочуть чути, коли вона змушує напружуватись збайдужілих і навіть коли це загрожує життю. Нинішні кремлівські верховоди, не позичивши в Сірка очей, продовжують трактувати період окупації народів постімперського та постсав’єтського простору «часом спільної  історії». Справа відкриття прихованих граней дійсності про які загал позбавляють змоги знати, а тим паче думати, зобов’язує відмовити необ’єктивній оцінці процесів та подій минулого. Очищення свідомості українців від намулу часів поневолення та москвинської багнюки, часткою якої є й чванливий нікчема Олександр Пушкін, рудиментів комуністичної ортодоксії, пропагандистських штампів та матеріалістичних гасел є прогресивним поступом, а не пустопорожнім дзвоном. Діймо.

Олесь ВАХНІЙ

ДОЛУЧАЙТЕСЯ ДО НАШОЇ СПІЛЬНОТИ У FACEBOOK

2 комментарии на “Чому іменем ідола окупантів Пушкіна названо вулицю в Ірпені?

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *