1462 день повномасштабної російсько-української війни. 12 років і 4 дні російсько-української війни 21 сторіччя.
Не буду перераховувати втрати ворога у танка і літаках. Нам болить своє – молоді і красиві, хто лежать під українськими прапорами, осиротілі діти і батьки, викинуті із своїх домівок жінки і діти, вщент зруйновані міста і села, розбомблена економіка… Це – те “щастяˮ, яке приніс руський мір, що на наших землях шукає безпеки.
Основний же підсумок чотирирічної війни в тому, що жодна із сторін кінцевої мети не досягла. Друге – військово-політичні цілі залишаються незмінними – московія українців і України не бачить від слова “взагаліˮ, ми ж бачимо себе суверенними і незалежними. А Прапор України майорить на Печерськими пагорбама, у містах і селах, на бойових позиціях…
Ідеологічна складова війни також не змінилась “адін народˮ, “ісконно рускіє тєріторіїˮ, “австрійці і лєнінˮ – творці України…
Ще один висновок – від цієї війни стомилися всі. Нікчемна московська військово-політична ціль виснажує всіх – самих московітів, Україну та українців, наших союзників. Виснажує фінансові, економічні, соціальні ресурси. Але мені байдуже це московське виснаження.
Турбує готовність певної частини українців до будь-яких поступок через стомленість від війни. Турбує переведення уваги із зовнішнього ворога на внутрішніх злочинців, їхню демонізацію та огульне звинувачення своїх.
Не зник нікуди й антимайдан. Він не стоїть у Маріїнському парку, він розчинився, розплився по соціальних мережах, кидається з кілками на своїх і голосно кричить про зраду. Вийшло на поверхню й багато корисних ідіотів та казкових дурнів, у яких в голові, крім іншого – “не знаю як, але не такˮ. Як не знаєш як – то роби так, як тобі кажуть.
В Україні нікому не потрібна війна. Нам теж потрібен мир. Мир через перемогу, відновлення суверенітету і незалежність. З правом будувати своє життя, обирати собі керівників і прощатися з ними, обирати друзів і не дружити з ким завгодно.
Але ж всі хочуть миру. Питання в тому – якого миру. Путін хоче миру. Стверджую, що саме так. Якого миру? – Миру в упокореній Україні, де живуть хохлуї і малороси, перемелені у “новую історіческую общностьˮ ( але не “совєтскій народˮ). Миру через “прінуждєніє к міруˮ, через нагайку та “ізоляціюˮ.
На жаль, у московії, крім дечого іншого, телячі вагони не закінчились, а до Сибіру доїдуть не всі. Якщо раптом що. І це потрібно знати. Всім, особливо тим, хто сидить під жінчиною сідницею і створений для творення дітей, а не для їхнього захисту.
Пішов 5 рік війни на виснаження. І в цьому виснаженні нам треба протриматись на добу довше, ніж росії.
Тримаймось і перемагаймо!
Голова Спілки оофіцерів України полковник Сасько О. В.
Центральний провід СОУ
Сергій Мартинюк (письменник) – 24 лютого 2026 року
4 роки від початку повномасштабного вторгнення.
Як би нам не було тяжко, але нам точно не буде соромно!
Ми вистояли тоді. Вистоїмо й тепер!
Ми вигнали московитів з Київщини, виженемо і з України! Бо ця війна вже назавжди в нашій пам’яті, у наших серцях, у нашому коді нації.
Ми сьогодні захищаємо наше завтра.
Війна об’єднала нас так, як ніщо і ніколи раніше не об’єднувало.
Ми навчилися перетворювати наш особистий і спільний біль на силу, шукати можливості, а не виправдання, воювати кожного дня — і серцем, і розумом.
Позбувайтесь комплексу меншовартості й залежності від чогось московського, кацапського, російського. Знищуйте в собі всю залежність від російського – радянського менталітету. Поставте величезний паркан від усього російського. В голові має бути уявна огорожа від усього московського: «язик», кіно, театр, книги, родичі з московських боліт. Усе викидайте на смітник. Якщо цього не зробимо зараз, не навчимо цьому дітей, то наші діти та онуки будуть воювати з москалями-«русскими». Пам’ятаймо про це!»
Тримаймось і перемагаймо!
