КРІЗЬ ТЕРНИ ДО СПАСІННЯ

Вже понад 90 років йде цим шляхом настоятель Свято-Троїцької церкви міста Ірпеня протоієрей отець Памфіл, подаючи взірцевий приклад своїй пастві, коли любов до Господа й ближнього дає невичерпні сили. Його життєвим шляхом пішли діти, двоє з них священики, а донька є регентом одного з найкращих православних хорів в Україні. «Зоря Приірпіння» вже розповідала про відзначення ювілею священика, однак читачі попрохали зробити більш розширений матеріал, адже отець Памфіл і досі служить Господові, надихаючи своїми молитвами паству шукати власну стежку спасіння, а от як вона починалася в нього…

КРІЗЬ ТЕРНИ ДО СПАСІННЯ

 

Батько спочатку орав землю людям, а тоді собі

– Моє дитинство, незважаючи на його безтурботність, не можна назвати легким, батьки тяжко працювали коло землі, ми також були привчені з малечку до роботи, – говорить отець Памфіл, – батько мав конячку, однак завжди спочатку обробляв землю людям. Ми тоді жили в селі Мар’янівка, що в Макарівському районі. Ми спочатку дивувалися з братом, чому батько так піклується за чужі городи,та після його слів, що добро воздасться сторицею, почали розуміти зміст цієї істини. Бо хоч батько обробляв свою землю пізніше від сусідів, у нас завжди було врожайно. Сьогодні мало хто дотримується таких принципів, адже більшість людей нашого часу навпаки спочатку дбають про себе. І все ж, незважаючи на батькову доброту, Господь рано його покликав до себе, й мама взяла сімейний хрест на свої жіночі плечі. Наша ненька була набіжною людиною, а ще строго дотримувалася всіх постів, через що в селі її прозивали монахинею. В час радянського богоборства це був нелегкий вінець, але мати молилася, і нас навчала в усьому покладатися на Господа. І хоч тоді з односельців багато хто скрушно говорив: «Ой, як житиме монахиня зі своїми дітьми без чоловіка». Та мама не тільки нас поставила на ноги, а й зуміла вирватися з колгоспного ярма, продати хату й повезти нас у 30-их роках до Ірпеня. А які врожаї полуниці вона збирала! За виручені гроші придбала корівку, а нам гарне вбрання.

КРІЗЬ ТЕРНИ ДО СПАСІННЯ

«Був пастухом, а став пастирем»

– Отче Памфіл, а що означає Ваше ім’я?
– Мама прагнула, аби її діти завжди мали любов до своїх ближніх, тож і мене так назвали, бо моє ім’я означає всіх люблячий. Мій брат також мав давнє ім’я, пов’язане з християнським пророком Мойсеєм.
– Я так зрозумів, що незважаючи на войовничі часи радянського атеїзму 30-их років, ви з дитинства були воцерковлені?
– Так, і моя духовна кар’єра починалася в Ірпінській церкві, яка мене не раз рятувала під час німецької окупації від вивезення в Германію. Церква була моєю спасительницею, де я ховався від облав, ночуючи в її підвалі. До речі, підвал під церквою – сухий і порівно не холодний, там стояло моє ліжечко. Я вже тоді служив на кліросі псаломщиком. Як не дивно, але саме за часів окупації знову почалися богослужіння в храмі, закритому більшовицькою владою в 1938 році.
– Чи багато людей ходили до церкви в час окупації?
– Чимало, тоді, до речі, зібрався дуже великий хор. Інколи на службу приходили й окупанти, зокрема солдати союзних військ гітлерівців, угорці та румуни. Але одного разу прийшли й самі німці. Я тоді якось інтуїтивно, передчуваючи їх візит, позакривав двері. Але вони почали шарпати бічні, й такі відірвали защібку й зайшли до церкви. Я хоч і переживав сильне хвилювання, але не ховався, а молився, покладаючись на волю Божу. І Господь виявив своє заступництво, бо двоє озброєних солдатів з офіцером, поглянувши на мене, щось сказали по своєму, тоді зайшли в вівтар, а потім поцілували святе Євангеліє, після чого до мене якось загадково посміхнувся офіцер, і вони вийшли.
– Після війни ви вступили в семінарію?
– Так, але в юні роки, я не лише прислуговував у церкві, ми з братом довгий час пасли гуртове стадо корів на ірпінських лугах. Як бачите, спочатку я був простим пастухом, а пастирем став пройшовши тернистим шляхом в нелегкі часи більшовицького богоборства, і от вже 47 років несу слово Боже до людей. А починав духовну кар’єру в Свято-Загорській семінарії, тоді на увесь Союз їх було лише два навчальних заклад для духовенства, інший — в Одесі. Після семінарії закінчив музичне училище, що й донині діє при Києво-Печерській лаврі, отримавши спеціальність хормейстера. У 50-роках був півчим й псаломщиком при лаврському монастирі. І хтозна, якби склалася доля, коли б Лавру не закрили в 1961 році. І от я вже кілька десятиріч в нашому Свято-Троїцькому храмі, котрий в цьому році відзначатиме своє сторіччя. Бо саме в 1915 році почалися тут божі служби, хоча закладення й будівництво церкви розпочалося 1909 році й тривало 6 років.

КРІЗЬ ТЕРНИ ДО СПАСІННЯ

 

«Ми з братом домовилася, хто раніше представиться перед Господом, то пошле з того світу звісточку – і він послав…»

– Ще в дитинстві, – продовжує розповідь отець Памфіл,– ми з братом Мойсейом змагалися, хто найбільше часу витримає у молитві. Я бувало залізу на піч, аби ніхто не заважав, і молюся, і так мені було радісно в молитовному спілкуванні з Богом. Інколи з цього приводу посміхався батько, мовляв, аж двоє попів ростуть у сім’ї. Однак Мойсеєві не судилося стати духівником, він підірвався на післявоєнній міні. З тяжкими ранами він ще деякий час мучився в лікарні, і знаєте, що він сказав в свої останні хвилини життя, коли до нього прийшла мама, щоб вона пробачила його за те, що він забувши, що сьогодні пісний день, випив молока. За свого юного життя мій брат був дуже віруючою людиною, і навіть коли нас, пастушків, пригощали в середу чи п’ятницю чимось скоромним, Мойсей ніколи не торкався їжі. За братом ми страждали довго, особливо побивалася мама, я ж думав, аби він мені приснився й прислав звісточку, як йому там, на небесах, бо ми з братом домовилася, хто раніше представиться перед Господом, то пошле з того світу звісточку, як там живеться – і він послав. Хоча й не мені. В Ірпені жила матушка Памфіла, фактично моя тезка, саме їй явився брат уві сні. Вона розповідала, що бачила, як на благодатне й радісне сяйво йдуть юні отроки, й серед них мій брат, який сказав їй такі слова «Передайте моїй мамі Анні, хай не плаче, мені тут дуже добре…». І згодом мама заспокоїлася.

 

«Довгий вік – це насамперед велика відповідальність»

– А я от, зважаючи, на свій довгий вік, котрий мені вділив Господь, думаю, а як буде там мені, чи простить Господь мої гріхи, адже довгий вік, це і велика відповідальність, особливо для духівників, бо ми відповідаємо за інших, й за те, що не зуміли когось настановити на істинний шлях віри й спасіння.
– Але хіба, отче, Вам слід боятися гріхів?
– Звичайно, адже абсолютно безгрішних людей не буває. Шкода, що цього не розуміють деякі люди. Буває прийде бабуся на сповідь й не знає в чому каятись, мовляв, а хіба я грішна? Я ж нікого не вбила, не вкрала… А от чи розкаювалась вона за те, що осудила ближнього, або гнівалася на когось, чи не допомогла немічному?..
– А все таки, поділіться власним рецептом довголіття?
– Треба їсти багато капусти, – посміхається батюшка, – я так завжди жартую. А якщо серйозно, то капуста й картопля не раз рятувала від голодної смерті, а ще гриби. До речі, їх збирання, одне із найулюбленіших моїх захоплень. Пригадую. якось пішов у ліс, а знайти нічого не можу, і я став молитися. Що ви думаєте, згодом натрапив на таке місце, хоч бери косу.

КРІЗЬ ТЕРНИ ДО СПАСІННЯ
– Секрет довголіття батюшки Памфіла, – долучається до розмови один із священників Свято-Троїцької церкви протоієрей Віктор, – в його безмежній любові до ближнього та невтомних молитвах до нашого Спасителя. Не раз чув від прихожан, що біля отця Памфіла навіть, коли просто постояти, то відчуєш благодатне умиротворення й спокій на серці. Неспроста він виховав так багато вірників нашої церкви, а всі його діти пішли стежкою батька. Його син, отець Сергій, не лише служить у храмі, а ще веде недільну школу з іконопису, його ікони є в церкві. До речі, отець Памфіл і мене навернув на шлях духівника, адже я тривалий час, захистивши диплом педагога-історика, працював в міністерстві освіти, інспектував школи, редагував освітянську газету, а ще в місті Орську в Росії організовував духовну гімназію. Здавалося, що за таким робочими клопотами мені буде не духівництва. Але отець Памфіл зумів в мені відкрити бажання служити Господові, і він допоміг не тільки мені. В його особі наша церква має істинного світоча православної віри. До речі, користуючись нагодою, кількома словами хочу сказати за благодать нашого храму, в ній молилися великі духовні люди зокрема вже канонізована преподобна матушка Софія, що була ігуменею Свято-Покровського монастиря в Києві.

На закінчення бесіди священики побажали всім прихожанам Божої благодаті, й не забувати дорогу до храму, особливо в дні Великого посту.

 

 

Автор: Валентин СОБЧУК

Arrow
Arrow
PlayPause
prodam
Slider
ДОЛУЧАЙТЕСЯ ДО НАШОЇ СПІЛЬНОТИ У FACEBOOK

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *