ПЕРСПЕКТИВА ОБ’ЄДНАННЯ НА НУЛЬОВОМУ РІВНІ
Згідно з попередніми підрахунками голосів (як свідчить практика, в подальшому ці показники не зазнають суттєвих змін), представництво партій у Верховній Раді наступного скликання розподілиться таким чином.
Партія регіонів — 32,12 % (трансформуються у 186 депутатських мандатів); Блок Юлії Тимошенко — 22,27% (129 депутатів); Народний Союз «Наша Україна» — 13,94 (81 депутат), Соціалістична партія України — 5,67% (33 депутати); Комуністична партія України — 3,66% (21 депутат).
Теорія філософа
Відома формула, висловлена філософом Фрідріхом Ніцше, має такий зміст. Якщо хочеш, аби твої сили збільшилися у десять разів, у сто, тисячу, — шукай «нулі». Такими «нулями» для Віктора Ющенка є Блок «Наша Україна». Ті, які вирішили, що становлять більше «нуля» (хоч і менше трьох відсотків), пішли на вибори «паралельними колонами». Проте після підрахунку голосів виявилося, що у провладної партії в новому парламенті набралося достатньо місць хіба що для формування опозиції. Ну що ж, якщо своїх рідних «нулів» не вистачає, то доведеться долучати інші — вирішив Ющенко і розпочав переговори з іншими силами, що пройшли до нової Верховної Ради. Незалежно від їхньої ідеологічно-риторичної передвиборної сумісності. Основним критерієм щодо вибору майбутніх партнерів для формування провладної коаліції став суто прагматичний чинник — кількісне представництво в майбутньому парламенті.
«П’ять копійок» соціалістів
Найбільше «нулів» волею виборців цього разу випало Партії регіонів. Відтак практично саме вона і є основним претендентом на об’єднання з «непримиренними» суперниками — «Нашою Україною». Така ось об’єктивна логіка подій. Зрозуміло, у цьому зв’язку лише з мораллю не ладиться.
Якби Блок Тимошенко разом з «Нашою Україною» набрали понад половину місць у парламенті, тоді можна було б розраховувати на значно «моральнішу» парламентську більшість суто помаранчевого походження. Проте за нинішньої ситуації така не виявляється можливою без участі ще одних «моралістів широкого профілю» — соціалістів. Тих, що спроможні за свої п’ять копійок (тобто 5%) виторгувати максимум міністерських портфелів і всіляких провладних повноважень та вигідних їм законодавчих змін, зокрема й конституційних.
Вочевидь, навчений гірким досвідом торгів піврічної давності Ющенко тепер може обійтися без Мороза і К, незважаючи на те, що останні одразу після виборів поспішно й активно почали напрошуватися «підписатися» до нашоукраїнців. Коли їх тактовно попросили зачекати, то вони почали говорити про інші варіанти об’єднання (от уже «принциповість»). Зрозуміло, СПУ запросять до коаліції під умовною назвою «Наші регіони», але вже як статистів, масовку, а не володарів «золотої акції», якими ті ситуативно були на минулих президентських виборах.
Поділяй і володарюй — відомий принцип ще з часів Римської імперії. Елементарна логіка підказує, що вигідніше ділити на два (ПР та НСНУ), ніж на три (БЮТ, НСНУ та СПУ). Тим більше, що останній варіант аж ніяк невигідний «регіоналам». Ще б пак, нині «помаранчеві» спільно оберуть прем’єра та уряд, а завтра так само спільно голосуватимуть за поданням прокуратури про позбавлення депутатської недоторканності. Самі розумієте, як це «приємно» для багатьох з фракції Партії регіонів. Тож попри всі маневрові танці-манці вона буде змушена піти на союз з НСНУ з політичної точки зору на невигідних умовах.
«Під ковпаком» у Ющенка
Як у такому разі бути з «ідеалами революції», а також «контрреволюції»? Так їх вже давно всі лідери розміняли хто на що спромігся, керуючись особисто-партійно-олігархічними інтересами. Тій же Тимошенко, ображеній лідерці однойменного блоку, цілком резонно нагадають, кого вона залучила до своїх лав, керуючись далеко не якимись ідеалами, а фінансово-практичною доцільністю. Недавня виборча компанія виявилася аж ніяк не боротьбою ідеологій, а змаганням грошових мішків. Принаймні для тих партій, що туди потрапили, та щонайменше стількох, які теж добряче витратилися, але пролетіли. А «ідеали революції» лідери залишили як інструмент для агітаторів. З погляду державних чільників, взагалі немає принципової різниці: по-ТАКають і заспокояться, чи по НЕТАКають і заспокояться, чи всіх по-матері й по-батькові нації ПЕРЕТАКають — і все одно заспокояться.
Бо ж Україну справді потрібно об’єднувати. Таку фундаментальну справу цілком логічно розпочинати з найнижчого, нульового рівня. Відтак блокування ПР з НСНУ з усіх міркувань відповідатиме визначенню: об’єднання на нульовому рівні. До того ж дуже важлива деталь — «нулі» регіоналів значно керованіші, так би мовити, кругліші, ніж у тимошенківців чи соціалістів. Адже нині така ситуація, що «золота акція» в руках тих, хто має вплив на лідерів ПР, передусім на їхнього головного фінансиста Ахметова. Тобто «регіональні» лідери, а отже, і вся партія «під ковпаком» у Ющенка.
Знаєте, чому бандитам замість обіцяних тюрем дали можливість потрапити до парламенту? А щоб ними було легко керувати. Хто сумнівається —хай пригадає долю Лазаренка. Інкриміноване останньому видається малодоказовою вигадкою і для більшості населення малозрозумілим порушенням порівняно з тими звинуваченнями, які дедалі частіше з різних джерел чуємо на адресу Ахметова, Колесникова, Ківалова, сепаратистів. З їхнім приходом Верховну Раду можна оточити колючим дротом з автоматниками на вежах і повісити табличку — «зона № 0-ВР». Відтак і вовки будуть цілі (під наглядом і з недоторканністю), і вівці ситі (виконаними передвиборними обіцянками дворічної давнини). Смішно, якби не було так сумно.
Для перевірки наведених вище міркувань зробимо логічне порівняння у вигляду ще одного варіанта парламентської більшості. ПР, СПУ й КПУ разом мають понад половину мандатів з добрим «хвостом». До того ж ідеологічно така трійця видається доволі сумісною. Настільки, що навіть не страшно ділити на три. Була б воля Регіонів, то використали б вони в парламенті «за номіналом» і «п’ять копійок» соціалістів, і «три копійки» комуністів. Проте регіонали «під ковпаком» у нинішньої влади, тобто у НСНУ, а не в когось іншого. Відтак «переможці» змушені будуть йти на братання з «переможеними». Війна дурня — головне маневри.
Міцність «регіонів» — опора президентства
Слабкість Януковича у тому, що він любитель застосовувати фізичну силу, оскільки іншої немає. Слабкість Ющенка — це те, що він обирає у суперники (на президентські вибори) та в соратники (після виборів парламентських) таких слабких діячів, як Янукович, яких можна тріумфально-пафосно перемагати, або ж як «переможців» вигідно залучати в союзники. Найбільшим «западлом» для нинішньої влади було б самоусунення «апазиции» від політичної боротьби. Тобто аби вона, визнаючи власну безпорадність і неспроможність реально змінити ситуацію, звільнила місце для інших — менш грошовитих, водночас менш корумпованих і скомпрометованих, а більш ідейних й інтелектуальних політичних сил. Та це вже зі сфери фантастики. Тим більше, що «авторитети» регіоналів, йдучи до Верховної Ради, передусім керувалися іншими мотиваціями, ніж бажанням політичної перемоги. Складно передбачити особисту перспективу тих, кому раніше обіцяли тюрми. Проте долю самої Партії регіонів спрогнозувати не складно. Вона при Ющенку виконуватиме функцію Компартії при Кучмі, а після відходу помаранчевого лідера від влади на регіоналів чекатиме доля комуністів. Відтак, намагаючись продовжити своє існування, вони підтримуватимуть Ющенка, водночас критикуючи і навіть проклинаючи його і все «помаранчеве». Та це тільки на словах.
Вибори як джерело народного добробуту
Одні й ті самі слова від виборів до виборів набридають, не спрацьовують. Особливо якщо стануться передчасні, тобто дострокові вибори. Раптом що — таке цілком реальне. Ви думаєте, з якої радості дозволили партіям та блокам необмежений виборчий фонд? Нехай вони всі якомога більше витратяться. Якщо ті, хто все ж потрапив до парламенту, будуть незговірливими, то можна застосувати цілком легітимне й законне «кідалово» — достроковий розпуск Верховної Ради. І так повторювати доти, доки або всі партійні гроші не закінчаться, або «народні обранці» не навчаться правильно тиснути на кнопки. Свіжий наочний приклад — як депутати минулого скликання «кинули» тих, кого щойно обрали в ради менші рангом (тільки регіонали «не здали» своїх колег). Мається на увазі скасування депутатської недоторканності депутатів місцевих рад. А для проходження туди люди, між іншим, також чимало витратилися.
Загальновідома істина, що передвиборна кампанія — це такий період, коли багатії змушені ділитися з народом. Тож аби наш люд став заможнішим, цілком резонно якомога частіше проводити всілякі вибори,довибори, перевибори, голосування й переголосування. Такий спосіб видається найдієвішим, аби «піклувальники» виконали свої обіцянки «нагодувати народ».
Ідеал лідера майбутнього
Колись давно наші предки самі запрошували варягів на князювання. Цікава й промовисто-повчальна ідеологія ставлення до можновладців — як до найманих працівників, покликаних забезпечити народу гідне життя.
Проте вже кілька століть поспіль у нас влада формується за іншим, прямо протилежним принципом, ніж у сиву давнину. Непрошені нами керманичі самі чимдуж пнуться і змагаються між собою, аби очолити якомога більший загал чи територію задля власної вигоди. Так відбувається тому, що на наших теренах виник величезний надлишок охочих очолювати націю загалом та окремі її території, галузі, підприємства й підрозділи зокрема. Цей нездоровий ажіотаж спровоковано тими, які мають себе за «богообраних» і постійно шукають «таку роботу, аби поменше роботи». Як казав з цього приводу герой відомої комедії: «Працювати не можу, а от начальником бути можу». Зрозуміло, далеко не всі отакі «роботяги» мають хист і здібності справжнього керівника.
Нині фантастичною виглядає ситуація, щоб громада сама просила того чи іншого діяча: прийди, очоль нас, керуй нами — заплатимо тобі сповна і без затримок. Навпаки, звичною до примітивізму є банальна ситуація, коли чималий кагал претендентів змагається за державну «булаву» чи «булавки» містечкового розміру. Вони клянуться-божаться, що ними керує лише любов до народу, якому вони прагнуть допомогти й нічого за це для себе не хочуть. Ставлення до них самого народу адекватно-природне: або брехуни, або не сповна розуму — думають люди.
Хтось повірив і проголосував, сподіваючись на покращення життя. Хтось зробив вигляд, що повірив, і проголосував за того, за керування якого і йому самому перепаде украсти. На минулих президентських виборах попри тиск, адмінресурс, фальсифікації та ін. було чимало таких виборців, які цілком свідомо й відверто говорили: «А я голосуватиму за бандита». «Феномен» Кучми також, на думку багатьох, полягав утому, що «сам крав, але й іншим красти давав».
Відтак ідеал майбутнього лідера видається таким. Передусім він сам замовляє ціни за свої керівні послуги. Скажімо, стільки-то землі, стільки-то поверховий будинок, такого-то класу авто — залежно від рангу керівництва і «запущеності» господарства, яке той очолює. Потенційний «батько нації» замовляє статки такого-то рівня для своїх нащадків по таке-то коліно. Водночас майбутній правитель зобов’язується не забути і про очолюваний ним народ, забезпечуючи йому такий-то рівень проживання протягом такого-то періоду. Ось так — просто, відверто й справедливо.
Автор: Олександр НАКАЗНЕНКО
