7 березня 2022 року ми з донькою вирвалися із пащі смерті. Як це було… Наше авто мчить по Тищенка і повертає на Університетську. У цей час мені телефонує подруга з Києва. «Тая, ми зараз женемо на евакуацію – потім передзвоню» – відключаю телефон і бачу як лобове скло машини розлітається від автоматної черги…
Далі все як у сповільненому кіно: повертаю голову вправо де сидить моя донька Лада, і бачу як скло у вікні біля її голови теж розлітається на друзки…
Тут у мене спрацьовують якісь асоціації з кінофільмів чи що… і я кричу: «Лада пригнись!» і бачу, що пригнутися вона не може бо на колінах у неї стоїть велика переноска з пораненим за день до цього котом. Можливо це врятувало їй життя, бо якби вона пригнулася, то куля, яка потрапила, як потім виявилося, їй у живіт, могла потрапити в голову або шию… але я цього іще не знаю.. Я знову повертаю голову в бік водія і бачу як він повільно нахиляється вліво відкриває рукою двері і випадає з машини…
Далі машина іще, на досить великій швидкості, продовжує рухатися без водія…
Я не вожу машину і я не супермен, який може за секунди перебратися із заднього сидіння на місце водія, тому єдине, що мені приходить в голову, що потрібно вискакувати з авто.. . до того ж не факт, що по ньому далі не стрілятимуть… Тому я даю нову команду доньці: «Лада вистрибуй!».
Відкриваю двері і забравши з собою, все що може завадити їй вискочити з машини (а це два рюкзаки, ноутбук і сумка з документами) вискакую сама.
Авто якраз доїхало до лівого краю дроги де закінчувався асфальт і починалася земля, тому моє приземлення було досить м’яке… хоча, насправді, я не пам’ятаю, яке воно було… я не пам’ятаю, як опинилася на землі – я не отримала жодної подряпини – таке враження, що я щодня тільки те і робила, що стрибала з авто на ходу… єдине, що я відчула, це як машина, яка, отримавши нового імпульсу руху, розвернулася від мого стрибка і поїхала в протилежний бік дороги по діагоналі, переїхавши перед тим через мою праву ногу… Але і це виявилося зовсім не боляче…
Я спостерігала за авто, яке віддалялося від мене і чекала, коли ж з нього вискочить моя донька. Але вона не вискакувала… Нарешті авто заїхало в кювет з правого боку дороги навпроти міського кладовища. І вже тоді, я побачила, як з нього вилізла моя донька з переноскою…
Вона була жива – і це на той момент було самим головним в моєму житті. ..
Я подивилася, що відбувалося навкруги і побачила, що на нас ідуть три автоматники. Це було як в совкових фільмах про війну, де фашисти прочісують ліс: красиво екіпіровані схожі один на одного військові з автоматами в руках (можливо спецназ чи якісь елітні війська). Один ішов в лісі з одного боку дороги, інший ішов в лісі з другого боку дороги і один по середині дороги.
Вони рухалися в наш бік. Що у них в голові?… Може будуть намагатися нас дострелити?… – тому я знову почала кричати Ладі: «Лягай!». Вона лягла біля машини..
А я продовжувала оцінювати ситуацію і думати, як перебігти до доньки. Адже між нами була відстань десь до 40 метрів через асфальтовану дорогу. Якби це була земля, я б могла по ній поповзти, але повзти по асфальту мені видалося не найкращою ідеєю. Я вирішила, що спробую перебігти через дорогу, а якщо будуть стріляти буду падати.
Я трохи піднялася і в напівзігнутому стані пробігла кілька кроків, будучи готовою падати на землю у випадку, якщо будуть стріляти… але вони не стріляли. Тоді я подумала, не стріляють, може не будуть вбивати?..
Я прибігла до доньки, лягла біля неї і перше, що я їй сказала: «Мабуть нам доведеться відпустити тут кота, бо нам треба втікати, а ми не зможемо тікати з переноскою».
За день до цього кіт отримав травму в результаті падіння снаряду під вікнами нашої квартири. У нього вилетіло око, і саме через те, що він потребував негайної медичної допомоги, моя донька і погодилася евакуюватися з Ірпеня. Уже коли договорювала речення про те, що можливо доведеться покинути кота, я зрозуміла, що Лада ніколи не погодиться на такий варіант порятунку. Так і сталося, вона категорично відмовилася покидати кота. Без варіантів… До того ж, я іще не знала, що дві кулі з тих клятих рашистських автоматів поцілили в мою доньку. Коли вона сиділа в авто, куртка була розстібнута, а коли вилізла рани були прикриті абсолютно цілою курткою, лише декілька крапель крові з правого боку біля грудей, про які я подумала, що то мабуть її порізало склом.
Ну що ж… раз ми нікуди не втікаємо, я лягла біла дочки і стала думати, що робити далі. Перше, що прийшло в голову – треба комусь подзвонити і розказати, що з нами відбувається, щоб якщо що… хоча б знали при яких обставинах…
Дістаю свій телефон, але в ньому уже сіла зарядка, адже перед тим, ми кілька днів сиділи без електроенергії. Тоді дістаю інший телефон, який придбала за тиждень для нового бізнесу. Він був новенький і в ньому не було жодного особистого контакту, за яким можна було б подзвонити, зате він був повністю заряджений.
Перед, тим як ми мали евакуйовуватися, мій чоловік понаписував кожному записки з телефонами (ми ж як правило не знаємо на пам’ять телефонів навіть своїх близьких). Кажу «Лада дай записку з телефонами, що тато написав». Дивлюся я на ті телефони, а там перший номер баба Віра (свекруха) – думаю не можна дзвонити, другий – баба Тамара (моя мама) – знову мимо – уявила, як я їм дзвоню і розповідаю, що ми тут недостріляні чекаємо, коли нас достріляють… Це зовсім не варіант… ага – номер Сергія, це товариш чоловіка з Києва, я з ним на той час була знайома більше заочно. Набираю, він бере трубку. Я йому розповідаю, що з нами відбувається: «Зараз на нас ідуть автоматники, не знаю що буде далі»… припиняю розмову, бо вони наблизилися до нас зовсім близько.
У цей час мій комп’ютер в голові перебирає всі імовірні варіанти можливої подальшої нашої поведінки і їхньої можливої реакції на неї. Я дивилася то на автоматників, то на свою доньку, яка лежить поряд з переноскою з котом і розумію, що від моїх дій і слів зараз, залежить її життя. Що робити? Кричати на них? – спровокувати на агресію, благати: «Не вбивайте»? – це буде занадто принизливо і теж може спровокувати у них протилежну реакцію. І тут я згадала випадок, як циганка на вокзалі цілувала руки моєму чоловіку, за те, що він довірив їй постерегти його валізу – так сильно вона була вдячна йому за довіру. Так у кожної людини в душі є щось хороше – думала я – і кожна людина рефлекторно реагує на прохання про допомогу. Подумала: просто попрошу їх про допомогу – тих кому допомагають не вбивають. Ось вони уже майже наблизилися до нас – залишилося метрів шість… Я піднімаю одну руку і, наступивши собі на горло, говорю на їхньому язику, щоб зрозуміли – «помогите пожалуйста». При чому зараз згадую, це було сказано таким тоном, ніби я просила дістати валізу з верхньої полиці купе. «Я не повинна показувати страху – тих, хто боїться вбивають», – думала я…. Я бачила як вони дещо знітилися від несподіванки.. «Кому вы звонили?» , «Мужу» – збрехала я. – «Бросьте телефон» . Я кинула телефон, той хто був посередині розчавив його берцями. «У вас есть еще телефоны?» – Кажу: «Нет», а в кишенях у мене іще три трубки дві мої і третя доньки – думаю: «може пронесе? як же я без зв’язку, контактів, фотографій…». Далі були запитання «кто вы?», «куда едете?», «Ми мирні ірпінчани, їдемо на евакуацію», – «Почему не по Соборной?» (мабуть були якісь домовленості про зелений коридор і вони знали, що евакуація має бути по Соборній) «так получилось» – кажу. «Где водитель?», Це питання мене трохи здивувало: невже вони не бачили, як водій випав з розстріляного авто?! Можливо авто розстріляв хтось інший раніше? А вони вже лише побачили, як воно котилося по дорозі і як з нього вискакувала я, а потім моя донька? Це питання мабуть завжди залишиться лише питанням… «Покажите документы», дістала паспорти свій і доньки, але на них ніхто навіть не глянув. «Хорошо идите на Соборную…». Видихнула…
І тут моя донька, каже, що нікуди не піде, поки ми не заберемо з багажника іще одного кота…
Коли ми їхали водій встиг нам розповісти, що у нього в багажнику теж лежить кіт. Я знала свою доньку, тому, навіть не стала з нею сперечатися. Не піде значить не піде. Я підійшла до багажника, щоб його відкрити, але він не піддався. Я пояснюю людям з автоматами, що нам треба відкрити багажник, бо там може бути іще один кіт, якого треба забрати і прошу їх допомогти, а сама не маю уявлення, як іще буду тягнути того кота і чи не вирішать ці озброєні люди, що ми вже взагалі знахабніли. Але вони уже намагаються відкрити багажник… Ми дивимося через вікно і бачимо, що ніякого кота там не має, якщо він там і був, то швидше за все вискочив через розбите скло збоку.
Кота не має, ми можемо іти… Ми йдемо. Ми якраз біля вулиці Матросова. Можна піти по ній до Соборної – це зовсім близько. Я все ще очікую пострілів у спину. Зліва будинки – мені здається, що це надто небезпечно ходити між будинками під час боїв, справа клин лісу між вулицями Університетська та Соборна. Ми йдемо до лісу – мені він видається більш безпечним. Ми біжимо через ліс по діагоналі так, щоб вийти на вулицю Соборну – ближче до кругу.
Я спереду з рюкзаками та переноскою в руках, позаду – донька. Розтрощена кулями переноска періодично збирається розвалитися і моя донька час від часу мене зупиняє і примушує ладнати переноску, щоб не втік кіт… і все це вона робить з кулею в животі, про яку я навіть не здогадуюся, бо місце поранення прикрите курткою. Я не бачу, що під курткою її кофтина вся в крові. Пізніше, вона казала, що їй було дуже важко іти, ніби камінь був у животі, хотілося просто сісти і нікуди не рухатися.. Але вона мусила іти, щоб добратися до ветеринара, де порятують пораненого в голову кота. Вона не обмовилася мені тоді про поранення і про те, що їй важко, а ні словом. А я іще підганяла її: «Лада, що відстаєш, давай швидше!».
Ми вийшли на дорогу, якраз їхало авто з боку Романівського мосту, ніби його хтось спеціально вислав за нами. Ми сіли в машину. Я трьома словами розповіла чоловіку, що був за кермом, що, можливо, вбили нашого водія, на що він відреагував якось зовсім спокійно, типу: «Ну що ж, така у нас робота».
Через кілька хвилин машина зупиняється на підірваному мосту, далі треба переходити через річку по кладкам під мостом. Спускаємося вниз, як раніше: я спереду, моя донька – позаду.
До нас підбігають якісь хлопці і дівчата волонтери забирають переноску з котом, рюкзаки, один з них запитує мою доньку: «Ти поранена, тебе понести?». І вона відповідає – «так». А я іще не усвідомила, що весь цей час моя донька ішла з кулею в животі, і лише коли нас переправили на другий бік річки, де її поклали на ноші, порізали куртку, яка прикривала рану, я побачила, що вся її кофтина була в крові. Одна куля прошила наскрізь молочну залозу справа, а друга застряла в животі зліва.
Кожна з цих куль, якби вона ввійшла десь лівіше, вище чи правіше – могла бути смертельною для моєї доньки, так саме як ті, які залишили дірки на капюшоні моєї куртки, могли бути смертельними для мене. А якісь кулі мабуть виявилися смертельними для чоловіка, який нас вивозив з Ірпеня… Ми так і не знаємо про нього нічого. Пізніше ми дізналися, що в цей день в цьому ж місці на вулиці Університетській було розстріляно іще кілька автомобілів, пасажирам яких пощастило менше ніж нам. У тому числі того дня загинула сім’я з двома дітьми.
Але всю небезпеку пережитого і те, як нам пощастило, ми усвідомимо і переосмислимо вже пізніше… А поки: машина швидкої, операція у доньки, операція у кота. Ми в практично порожньому Києві, більшість населення якого виїхало в перші два дні війни… Але після Ірпеня, який став першою лінією оборони Столиці, Київ для нас став самим безпечним місцем на землі.
Мені Мира це теж розповіла. Я дже переживав за Ладу, але, як потім вияснилося, вона вчасно добралакся до медиичної допомоги. А в Києві ми жили практично поруч, але так і не знали цього, тож не провідав їх.