(бувальщина)
Дорога була рівною, як стріла, та позаяк перед Різдвом трапляються всілякі дива, а то й містерії, ми теж їх пережили, хоч не швидко гнали нашого автопегаса, бо сніжило в ніздрі й фари, але нас спіткала пригода.
Несподівано з гущавини лісу, що підступав до «варшавки» з обох боків, прямо під машину кинулася вервечка якихось дикобразів, як видалося в першу мить, а в другу почулося: «Бемц!», але наш кормчий втримав кермо.
– Йома-йо, кабана завалили, — вигукнув він і спинив автівку.
– Шо робити?— вихопилося в мене.
– Як шо!!! вполювали свіжину!!! — зрадів Вовчик, поїдемо до мого доброго знайомого пана Яцека, від сьогодні, холера ясна, справляє Різдво…
Але водій Андрій запротестував:
– Ага, придумали, а як нас спинять менти та пришиють браконьєрство, хто сплачуватиме штраф?..
– Та шо ти бздиш, посадимо кабана на сидіння, одягнемо шапку, буде як пасажир.
– А чию шапку, — чомусь спитав я?
– Ну твою канєшно, в тебе ж найбільша макітра.
– Слухай, в кабана довгі вуха, давай натягнемо твого капелюха.
– Харе зубоскалити,— невдоволено обізвався Андрій. – Придумали тоже, кабана посадити на сидіння!!! І не пили ж сьогодні!.. А таке верзете.
– Та не дрейф, як зупинять менти, скажемо шо дикий кабан це наш кореш Панас. А як будуть чіплятися, я розіграю сцену: Панас, Панас, шо ти напився, як свиня, будь чєлаєком, вставай, покажи своє справжнє ліцо. А тоді ше й хрюкну по кабанячому — менти одразу стануть на лижі…
Вовчику таки вдалося розсмішити супер-серйозного Андрія, й він погодився завернути на місце, де збили кабана. Згодом світло фар вихопило кремезну тушу кабанюри. На якусь мить навіть в мене прокинувся мисливський інстинкт, і я прихопив про всяк випадок монтировку, знаючи, що ранений кабан може піти в атаку.
І от настав вирішальний час. Не вимикаючи фар, підходимо до збитого кабана. Але сталося непередбачуване. Як тільки залишилося кілька кроків, кабан звівся на ноги й вишкіривши ікла, наче посміхнувся до всіх нас, «а ну, хто з вас найсміливіший, підходьте» прочиталося в його оскалі…
Ми стали, як стовпи, не вистачало на лобах тільки ліхтарів, але вони здавалося й так світилися від нашого подиву. Кабан же не став довго міркувати, що діяти, а обтрусившись, почвалав у ліс.
– Да!!!— хором вигукнули ми, а Вовчик весело додав:
– Слухайте, я помітив, ми проїхали село Козлиничі-2, а шо як вполюємо ше лося.
Автор: Валентин СОБЧУК
