За нинішньої влади в Ірпені з’явилося багато чого нового – парки, фонтани, мангали, плитка і звичайно ж калюжі!
Багато хто скаже, що в місті й раніше були калюжі. Так. Проте, завдяки піщаному ґрунту вода швидко вбиралися й ставало сухо. Значною мірою завдячуючи такій природній унікальності місцевих ґрунтів століття тому біля залізничного роз’їзду Ірпінь виникло дачне поселення, яке невдовзі стало містом.
За останні чотири роки Ірпінь щільно забудували, закатали в асфальт та плитку настільки, що в багатьох місцях й краплині дощу нікуди впасти так, аби безперешкодно проникнути у піщаний ґрунт, не завдаючи особливого клопоту жителям міста.
У гонитві за квадратурою забудови й плиткозакладання про необхідність облаштування стоків для дощових і талих вод влада дбала далеко не в першу чергу. Десь проклали стічний колектор, десь забули, а в більшості випадків – і не думали…
Тож закономірно, що слідом за владою, яка назвала себе «Нові обличчя», на вулицях і площах міста з’явилися й нові калюжі. Замість того, аби належно боротися з цим фактичним сезонним заболоченням міста, влада неначе вирішила зробити з нього культ за принципом смішновідомого «Чикаго-движу» – наполягати на своєму наперекір усім і усьому, у тім числі й здоровому глузду.
Внаслідок чого під час цієї відлиги на ірпінських вулицях спостерігаємо дбайливе, можна сказати культове ставлення до нових калюж. Промовистий приклад цього зафіксував редакційний фотоапарат. Замість того, аби вивезти за місто накидані снігові кучугури, їх старанно розкидають лопатами по плитці й асфальту, не даючи зійти новоутвореним калюжам.
У такий спосіб повсякчас наповнюючи редакційну
добірку «Зорі Приірпіння» конкурсу на Кращу Ірпінську Калюжу!
Новими калюжами бродили
та їх фотографували
