18 травня 1944 року за одну ніч з Криму була депортована ціла нація.
Серед них 11-річний хлопчик – Дилявер Еннанов. Мій батько.
Пізно ввечері, 17 травня 1944 р. у їхні двері у Сімферополі гучно постукали. Мама Дилявера, сонна, пішла відчиняти. В приміщення буквально увірвались троє військових: один офіцер та двоє рядових. Офіцер швидко прочитав постанову, зміст якої важко було зрозуміти і усвідомити: «Всіх татар виселити з території Криму», – і додав: «Даю вам 10 хвилин на збори».
Мій батько дуже злякався і завмер у своєму ліжку. Його мама, що майже кричала від хвилювання, спробувала обуритися: «І заради цього ми так чекали визволителів два з половиною роки?». Питання так і повисло в повітрі…
А за кілька днів до цього вони отримали звістку, що 6 травня при штурмі Сапун-гори під Севастополем загинув старший брат батька, 19-річний Зубієр Еннанов. Трагічну звістку приніс в дім його однополчанин, поранений у ногу білорус Льоня Пінчук.
Не встигли оговтатись від однієї біди, як прийшла друга.
Государственный комитет обороны
т. Сталину И.В.
СНК СССР
т. Молотову В.М.
НКВД СССР докладывает, что сегодня 18 мая начата операция по выселению крымских татар.
Уже подвезено к железнодорожным станциям погрузки и отправлено к местам нового расселения 48 000 чел. И находятся под погрузкой 25 эшелонов. Во время отправки никаких эксцессов не было.
Операция продолжается
Нарком внутренних дел
Союза ССР Л.Берия.
Що можна було зібрати за 10 хвилин? Мама ридала, одягаючи пальто, одягався і її син. З собою взяли: матрац, дві подушки, каструлю, відро, миски та документи. Більше і нікуди було, і ніколи. Їх тут же провили у двір, де під дощем вже мокли сусіди. Так і просиділи до ранку. Заходити назад в квартири їм не дозволили, там «наводили порядок» енкаведисти.
Люди були дуже здивовані і схвильовані. «Що відбувається? за що нас висилають?» – питали вони одне в одного. І з жахом починали розуміти, чому в місто вже з вечора прибуло так багато військових у вантажівках.
Постановление ГКО СССР о крымских татарах 11 мая 1944 г.
Совершенно секретно
Москва, Кремль.
“Всех татар выселить с территории Крыма и поселить их на постоянное место жительства в качестве спецпоселения в районах Узбекской ССР. Выселение возложить на НКВД СССР. Обязать НКВД СССР (т.Берия) выселение крымских татар закончить к 1 июня 1944 г.
Председатель ГКО Сталин.
… Сиділи в дворах жінки з дітьми та люди похилого віку, а в цей час їхні сини й чоловіки на різних фронтах захищали свою державу.
Через роки депортовані дізнаються, що їхня висилка проводилась за наказом «отца всех времен и народов» Іосіфа Сталіна. Тоді вони ще не знали, що слідують за калмиками, чеченцями, інгушами, карачаївцями, кабардинами, балкарами. Не знали й про те, що після татар з Криму вишлють вірмен, греків, німців, болгар.
ГКО
т. Сталину Й.В.
т. Молотову В.М.
20 мая 1944 г.
Сегодня, 20 мая, закончена операция по выселению крымских татар.
Выселено и погружено в эталоны 180 014 чел.
Эшелоны отправлены к местам нового расселения в Узбекскую ССР.
Л.Берия.
Головнокомандуючому про успішне завершення операції. «А як щодо Арабатської стрілки?», – спитав той, що мав унікальну пам’ять. Там проживали декілька десятків родин пастухів, і про яких зовсім забули. А згадавши, тут же спорядили оперативні групи…
Поїзди з депортованими вже пішли, і не було ніякої необхідності замовляти нові через якийсь десяток людей. Цих нещасних загнали в баржі, вивезли в Азовське море, відкрили кінгстоуни і на морському дні ці люди знайшли останнє пристанище. Хто спливав – розстрілювали.
Коли депортація закінчилася, один з високопосадовців доповів Верховному: «…На світанку прибули вантажівки і усіх повезли на залізничну станцію. Погрузили в товарняки, наглухо позачиняли двері, приставили до ешелонів охорону, і поїзди пішли в невідомому для «пасажирів» напрямку».
Лише в дорозі люди почали здогадуватись, що везуть їх десь на південь – пізніше виявилось, що в Узбекистан.
Їхали довго, померлих, тих, що не витримали переїзду, залишали на станціях. Вони ще не знали – повернення на Батьківщину не буде. Життя буде розділене на два періоди: до депортації та після. У маленького Дилявера в пам’яті надовго залишаться спогади про те, як відходили війська і в Сімферополь от-от мали увійти окупанти, а він в пошитому кітелі офіцера морської авіації, у військовій фуражці з кокардами міста. Це побачив один з небайдужих сусідів і, щоб запобігти небажаним наслідкам, зірвав військову атрибутику у наївного хлопчика, який так сподівався в дитинстві стати військовим офіцером. Але депортація, яка зробила його і всіх земляків зрадниками, перекреслила багато життєвих планів, десятки років національність кримського татарина буде завадою на його шляху… А ще він запам’ятав, як разом з мамою під час комендантської години засидівся у гостях, та потрібно було повертатися додому, йшли околицями. І раптом їм назустріч солдат вермахту. Мама інстинктивно закрила сина собою, а військовий тим часом рукою перехватив автомат… Вона прикрила очі, щосекунди чекаючи на постріл. Та його не було. Почавши кроки, з острахом відкрила очі і… побачила перед собою білий хліб. Білий духмяний хліб, смак якого був давно уже забутий. А німець жестами показував, беріть, в мене теж кіндер, айн, цвай, драй… Пам’ятав і те, як до вірмен похилого віку завжди з мискою їжі підходив із загарбників і пригощав їх. Таке забути важко. Ні. Не вони були фашистами, так як і татари не були зрадниками…
…За два тижні поїзд прибув до Узбекістану.
Важко описати зустріч місцевого населення з депортованими. Вели їх під конвоєм посеред узбеків, в руках яких були каміння, палки, ножі…
Місцевому населенню до прибуття неблагодійного елементу радянська пропаганда втокмачувала в голову, що кримські татари – кровожадні виродки і вони всіх тут повбивають. Проте замість головорізів були немічні старі люди, маленькі діти та жінки. Неподалік відвантажували тіла тих, для кого ця подорож була останньою в житті…
Невдовзі недовіра узбеків зникла, вони розгледіли прибульців і перестали мучити себе сумнівами: «Чому «поганих людей» привезли до них на розселення?».
Одного разу голодні хлопчаки залізли до когось в сад – і давай обривати урюк. Несподівано з’явився похилого віку господар і звелів всім швидко злазити. Коли хлопчаки позлазили, вказав йти за ним. В будинок зайшли всі ще хвилюючись. А старий узбек усіх нагодував і ягід з собою дав. Для дітей це був приклад виховання – мудрого, гуманного. Батько часто згадував про той випадок, розповідаючи цю історію мені, а потім і онукам.
Йшли роки, він підростав разом з однолітками, починали влаштовуватись на роботу. Його знайома, симпатична дівчина Женя, вихвалялась тільки-но отриманим паспортом: «Я громадянка Радянського Союзу», – з гордістю промовила вона. І попросила показати свій паспорт. Батько намагався перевести розмову на іншу тему, та вона настояла на своєму. Червоніючи, показував свій документ. На сторінці особливих відміток – фраза: «Разрешается (жить) проживать только в пределах г.Андяжана». Тобто тільки в Узбекистані, і ні кроку за межі конкретного міста. Порушити наказ означало 20 років каторжних робіт. Існував закритий Указ Президії ВР СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язковопостійного поселення осіб, виселених у віддалені райони СРСР в період Великої Вітчизняної війни». Поширювався він не тільки на переселенців усіх національностей, а їх було 3,5 млн. чоловік, а й тих, кого було визнано винним у приховуванні виселенців, хто допомагав тікати. Їм через суд світило 5 років позбавлення волі. Хотів батько вступити до Ташкентського музучилища, але не судилося. На його заяву до спецкомендатури прийшла відповідь, з якою його там і ознайомили: «Спецвыселенцу Диляверу Эннанову в выезде на учебу отказать».
З віком батько і його покоління репресованих починали усвідомлювати, те що вже давно було узаконене: мали право обирати, але не бути обраними, могли скільки завгодно працювати, та тільки не на керівних посадах, татари не мали права служити в Армії і працювати педагогами. Мама, вчителька за освітою, у засланні так і не працювала за фахом жодного дня.
Той, хто повертався з війни, лише випадково міг дізнатися про місце знаходження родичів та чи живі вони. Депортованих відразу ставили на облік у спецкомендатурах за місцем проживання, і всі, кому було за 16, регулярно ходили туди відмічатись.
Батько на все життя запам’ятав питання одного фронтовика: «Мати Героя Радянського Союзу теж має ходити на відмітку?». «І сам герой Рад. Союзу теж», – цинічно пролунала відповідь коменданта. По фронтах були видані спеціальні накази про звільнення з рядів Червоної Армії кримських татар. Вони відправлялися на спецвідселення. Це стосувалося рядових, сержантського складу, молодих і старих офіцерів, політпрацівників. В усіх військовослужбовців забирали військові квитки (їх заміняли довідками), їм заборонялося носити пагони, вогнепальну і холодну зброю. Прославлений льотчик, двічі Герой Радянського Союзу Амет-хан Султан теж потрапив під цей наказ. В 16 років батько став круглим сиротою. Мама його похована в Андіжані. Тільки в Узбекистані за перші півтора року вигнання з 1 червня 1944 р. по 31 грудня 1945 р. від недоїдання і хвороб померло 90 тис. татар, а при перевезенні з Криму до Узбекистану – майже 50% усіх депортованих.
Батькові все ж вдалося поступити на навчання. Хоча й не туди, куди кликали мрії, але й це було подією. Він навчався в Андіжанському сільськогосподарському технікумі ім. академіка Р.Шредора. Коли помер Сталін, всі були в смутку і печалі, одягли траурні пов’язки. Надів її і мій батько. В той день побачив його один із викладачів технікуму і по-дружньому порадив її зняти. Батько розгубився, як же так, адже помер сам Сталін! На що сивоголовий викладач сказав: «Зніми траур, Дилявере, з роками ти все зрозумієш». Він послухався вже немолодого чоловіка, а слова його пам’ятав усе життя.
Чи не багато випробувань випало на долю однієї людини?
Еннанов Дилявер Нурійович, 1933 р.н. Народився в Сімферополі в учительській сім’ї. В 1944 р. депортований в Узбекистан. В 1945 р. повторно – в Таджикистан. З 1956 р. жив і працював в Україні, з 1967 р. – в селищі Буча, Київській обл. Вивчив українську мову, дуже любив українські народні пісні. Закінчив Московську вищу школу профспілкового руху за фахом економіст. Більше 30 років займався літературною діяльністю, працюючи інженером на ПТЕМ в Києві. Опублікував, зокрема, «Хрестоматію кримсько-татарської музики», Буквар для молодшого шкільного віку українською та кримськотатарською мовами. Автор багатьох публікацій в періодичній пресі. Робив переклади з турецької, узбецької, азербайджанської та інших мов індоєвропейської групи.
Останні роки працював на посаді заступника генерального директора міжнародної агенції “Київ-Ірма-прес”. Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС. Помер в 1999 р. Похований у Бучі, Київської обл.
