Нещодавно, знайомлячись з останніми новинами в інтернеті, був глибоко вражений, побачивши на одному з бучанських сайтів інформацію, а під нею фотографію моєї рідної сестри Лілії, яка в наслідок трагічного випадку ще в ранньому дитинстві стала інвалідом…
Відверто скажу, я був щиро вражений прочитавши про неї стільки добрих слів і позитивних відгуків людей, які добре її знають вже не перший рік. Особливо приємно було знати, коли у своїх коментарях її назвали сонячною людиною. Саме цю назва я і запозичив до свого матеріалу. А взятися за перо і відверто розповісти про нелегку долю своєї сестри підказали ваше щире ставлення до Лілії, людини з особливими потребами. А це ще раз свідчить про те, що є на світі добрих людей значно більше і вони дійсно не залишаються байдужими до цієї категорії людей, переймаються їхніми проблемами. Завдяки конкретній допомозі Бучанської міської ради і, зокрема відділу соціального захисту, не дивлячись на скрутний час Ліля вже не перший рік безкоштовно з іншими людьми з особливими потребами має нагоду безкоштовно щодня, крім вихідних, снідати. А це, у наш нелегкий час і при її мізерній пенсії дуже суттєва допомога, особливо зараз, коли вона залишилася круглою сиротою. Батько помер у 1999, а мати в 2012 році. Зараз, коли нема в живих наших батьків, починаєш усвідомлювати, скільки на їхню долю випало випробувань і поневірянь, коли вони мали на руках дитину інваліда. Слід надати належне нашому батькові, знаючи, що їх донька на все життя залишиться інвалідом, він не кинув свою дружину напризволяще, а до останнього ділив з нею це горе. Так, саме горе було на двох. На жаль, навіть найближчі наші так звані родичі цуралися нашої сім’ю, ігнорували нас, щоб бодай їх сусіди зайвий раз не запитували, а чому Ліля не така як всі?… Важко кожному розповідати про той трагічний день, коли він перекреслив всі надії та сподівання батьків, а їхню улюбленицю, зробив інвалідом. Мати до останнього свого дня життя не змогла собі вибачити, що не передбачити можливих наслідків, коли сестру у рік лише на кілька хвилин залишила одну на ліжку, а сама побігла на кухню. Але сталося те, що сталося. Сестра впала з ліжка головою у віконні рами зі склом, які господарі необачливо залишили біля ліжка. Скло травмувало голову, як потім з’ясувалося, був пошкоджений мозок. Спочатку були сподівання на одужання. А згодом батьки дізналися, що їхня дитина на все життя залишиться інвалідом …
Здавалося, що найближчі родичі повинні були морально підтримувати нашу родину, розділити горе. Але крім нехтування, а інколи презирства, вони не змогли приховати свого справжнього ставлення до нас, і сестри зокрема. А чого казати вже про чужих людей, які при першому ліпшому випадку так і хотіли принизити моїх батьків за їх доньку, зайвий раз їх зачепити за живе, за найболючіше. У силу своєї інтелектуальної дебільності вони не розуміли головного: не слід ображати ображених – інакше доля вам значно ускладнить життя. І не лише вам, але й вашим найближчим родичам. Важко забути, коли ми у 1967 році переїхали до Бучі, у нашому під’їзді мешкала одна родина. Їхня мати при першому ліпшому випадку не упускала можливості вчинити скандал на подвір’ї, коли бачила мою сестру. З яким цинізмом і злобою кричала: їй місце у психлікарні. Інша сусідка, матері неодноразово заявляла, краще її дочки взагалі б не було… Минули роки, і примхлива доля нагадала їм про ці образи. Та, що кожний раз відправляла мою сестру до Кичеєва, сама там опинилася і стала постійною клієнткою цього медичного закладу. Трапилося це після того, як її син втонув, рятуючи молодшого брата, а той згодом помер від передозування наркотиків. В іншої «матері» є дві дочки. Одна з них вийшла заміж і довго не мала дитини. І лише після смерті своєї матері спромоглася народити. Друга так і залишилися по життю одиначкою.
Часто згадую слова своєї матері, коли вона постійно твердила: «Найгірше те, що примхлива доля відіграється не на винному, а на його дітях чи онуках». І розповіла про один з таких випадків. Колись вона ще з медичного училища дружила з однією дівчиною. Спливали роки. Обидві вийшли заміж. У моєї мати дочка – інвалід. У подруги дочка – відмінниця, комсомолка, спортсменка і просто красуня. Звичайно, з заміжжям справа не забарилася… Вона знайшла собі гідного хлопця. Згодом у них народилася дівчина з хворобою Дауна. Їхня рідня була шокована цим горем. А мамина подруга, яка від цього була морально вбита, часто ходила до нас і просила вибачення у моєї матері за те, що за її спиною насміхалася і потайки злословила над нашим горем.
Подібних випадків можна навести чимало.
Так, моїй сестрі випала нелегка доля. Але не дивлячись на певні життєві обставини, вона щира й відверта людина, не вміє брехати і та ображати людей. Весь свій вільний час любить присвятити вихованню маленьких дітей. Сусіди по будинку знають, як вона допомагає їм дивитися за дітьми батьків, яких більш 20 років тому доглядала. Одна сусідка так і сказала; «Я більше довіряю глядіти дитину Лілії, ніж своєму чоловікові». Сестра була позбавлена радощі материнства, але завдяки постійному спілкуванню з людьми, їхніми дітьми та онуками не відчуває себе непотрібною суспільству. І в цьому сенс її життя.
А що стосується особисто мене, то мені пощастило мати таку сестру. Я впевнений у тому, що Лілія надійна людина і завжди з відкритим серцем ставиться до людей…
