В Україні настала тяжка банківська криза. І влада і банківська спільнота переймаються одним питанням: як приборкати курс долара і де для цього взяти гроші? Ми з усією відповідальністю стверджуємо: оживити банківську систему можна виключно антикорупційними заходами. Давайте розберемося в самій суті питання, про яку чомусь забувають і нинішня влада і професори-економісти. Вся справа тут в очевидній неочевидності, а саме в тому, що гроші не є прямим предметом споживання, їх на хліб не намажеш і в чарку не наллєш. Вони є вельми відносний нетоварний еквівалент опосередкований між громадянином і споживаним ним товаром чи послугою. Тільки в банківській системі гроші стають товаром, де за користування грошима платять гроші. Саме тут жадоба грошей у нечистих на руку можновладців та залежних від них банкірів здатна творити неймовірні кульбіти шахрайства і корупції. Всі роки незалежності саме банки виконували ключову функцію інструменту оборуток корупційного капіталу. Сотні мільярдів доларів «намиті» корупцією з використанням банківського інструменту, перекачані і приховані в закордонних банках, а якщо в Україні – то в готівці, щоби антикорупції було важко їх дістати і повернути вкрадене. Проте витікання корупційних грошей призводить одночасно до явища втрати банками ключової функції – накопичення. Саме в банківській системі здійснюється зміна права власності на гроші від держави до корупціонера, від чесного вкладника до злочинного фінансового ділка.
Все це відбувається по тій причині, що у нас НБУ і уряд ставляться до банківської системи як до підпорядкованої власності, скоріше як корупціонер до свого інструменту, або медвежатник до фомки. У нас не банки існують для клієнта, а клієнт для банків. Держава захищає банки та не захищає клієнта від банку.
Треба коня поставити поперед воза, тобто зробити так, щоб банк існував для клієнта, а не навпаки. Вкладник має не боятись, що його гроші в банку зникнуть чи знеціняться. Для цього слід на державному рівні вирішити ряд ключових протиріч, що залишилися ще від СРСР та впровадити чотири базові умови залучення грошей в банківську систему України.
Перша умова. Банківська таємниця існує для всіх і для держави насамперед. Якщо в кого завелося кілька вільних доларів чи то гривень, то рішення покласти їх до банку залежить виключно від волі власника коштів. І ніяка адміністративна сила не примусить його покласти гроші до банку, якщо він не вірить ні НБУ ні державі, бо на його думку гроші будуть ціліші поза банківською системою України або за її межами. Всі мають собі чітко усвідомити первинну істину: В БАНКАХ ЛЕЖАТЬ ГРОШІ НЕ БАНКІВ, А КЛІЄНТІВ. В банках зберігаються здобутки народу України, еквівалент її національного багатства. Корінним стовпом безпеки зберігання цих коштів у всьому світі є БАНКІВСЬКА ТАЄМНИЦЯ. В половині кантонів Швейцарії банківська таємниця не розкривається ні за яких умовах, в решті – за надзвичайно відповідальною процедурою. В Україні банківської таємниці практично немає. Держава веде себе в банках, як слон в посудній лавці, з благих намірів боротьби з фіскальними правопорушеннями та корупцією буквально витискає гроші з банку – поза банк, з України – за кордон.
Тому перший захід відновлення довіри до банків – це створення жорсткої системи захисту банківської таємниці на законодавчому, адміністративному, правоохоронному та ментальному рівнях. Треба, щоб гроші перетікали не з України в Швейцарію, Австрію чи офшори, а навпаки до України. Ніхто – ні податкова, ні прокуратура, ні слідчі органи не повинні мати доступу до таємниці банківського вкладу окрім рішення колегії суду вищих інстанцій.
Друга умова полягає в ліквідації самоусунення держави від відповідальності за збереження коштів клієнтів в банківській системі. Оскільки в банках лежать кошти не банків, а народу України, то держава на конституційному рівні має гарантувати їх збереження, як і решту гарантій захисту прав особистості.
Тому другий захід полягає в запровадженні державної системи гарантій 100% повернення банківського депозиту. За відсутності в державі страхової системи гарантування кредитних банківських ризиків держава має забезпечити гарантії ризиків банківського вкладу. Основне джерело інвестицій держави – депозитні кошти власного народу. Коли Україна бере іноземні кредити, то вона бере на себе зобов’язання гарантій повернення тіла кредиту і відсотків за ним. Коли громадянин України вкладає власні кошти в банк – він тим самим КРЕДИТУЄ банківську систему так само, як і МВФ чи Світовий банк і має мати такі самі права гарантій, як і закордонні кредитори. Адже надалі ці кошти вже банк направляє на кредитування як державних, так і недержавних установ. У першому випадку – пряма відповідальність держави за використання коштів вкладника, у другому – опосередкована, бо держава теж отримує зиск з коштів клієнта від банківського кредитопозичальника у вигляді податків та зборів. Ми платимо мільярди відсотків за залучення кількох десятків мільярдів закордонних кредитів замість гарантування тими ж коштами залучення до банківської системи сотень мільярдів внутрішніх ресурсів.
Третя умова полягає у створенні в Україні сучасної системи управління кредитними ризиками. В цивілізованому світі в панує таке поняття як БЕЗДОГАННА КРЕДИТНА ІСТОРІЯ. Кожен підприємець, кожен пересічний громадянин старанно береже свою кредитну історію, бо твердо знає, що втративши кредитну довіру ніхто йому більше в борг не дасть. Більше того, з таким підприємцем ніхто з порядних підприємців не захоче вести бізнес, а громадянина, що злісно не повертає борги ніхто не візьме на роботу, не дасть страховку, пільгу, не подасть руку. Нам часом навіть не зрозуміло, чому західні партнери так печуться за свій імідж. Проте в системі розвинутого управління кредитними ризиками все стає ясно: втратив довіру – втратив ім’я – втратив бізнес – втратив гроші – став ізгоєм. За УРСР, коли все було державне, КДБ забезпечувало зовнішні ризики, МВС – внутрішні. Тепер 80% підприємств стали приватними. Виникла колізія: чи мають державні правоохоронні органи захищати комерційні ризики недержавних підприємств? Виходить, що не мають, бо ті недержавні, а це «корупція». Шановні, все з точністю навпаки. Корупція якраз і породжується «кришуванням» МВС, СБУ, Прокуратурою підприємництв на неофіційній основі.
Тому третій захід полягає в створенні ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНОЇ АГЕНЦІЇ УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМИ РИЗИКАМИ. До агенції мають бути органічно причетні усі правоохоронні органи та фіскальні структури, недержавні фундації банківської безпеки та ризикового аналізу. Агенція має вести загальнодержавний реєстр кредитних історій. В основу інформаційного ресурсу Агенції має покладатися аудиторська звітність юридичних осіб. В світовій практиці також кожний добросовісний підприємець намагається надати про себе в національних і міжнародних базах даних максимум корисної достовірної інформації, бо це найкраща реклама бізнесу і підтримки власного іміджу. І лише «фірма заснована «новими руськими» і «інформації про себе не надає», говориться в західних базах кредитних та комерційних ризиків.
Четверта умова полягає в ліквідації колективної безвідповідальності в системі банківського кредитування. Ще раз: банк це хто? Банк – це в першооснові ВЛАСНИК БАНКУ. Тобто клієнт – народ України, кредитує, дає в борг гроші насамкінець власнику банку. Таким чином бідненька бабуся, яка поклала в Приватбанк 200 гривень, дала в борг свої гроші особисто самому Коломойському і тепер по-суті ця супербагата людина є боржник супербідної бабусі. Коли ми заплатили в магазині гроші – ми отримуємо за них товар і нас не має хвилювати прибутковість магазину. То чому в депозитній послузі банку ми маємо залежати від ризиків банку? Вся справа в розриві відповідальності власника банку перед вкладником – кредитором. Правління банку не є КІНЦЕВИМ ВИГОДОНАБУВАЧЕМ за гроші, взяті в борг у клієнта, а лише статистом-виконавцем вигоди власника банку. Специфічна економічна формула дії банку «гроші-гроші» вимагає специфічної відповідальності власника банку, оскільки в банківському випадку отримані банком від вкладника кошти перетворюються в банку в товар. У нас же коли банк приніс прибутки – акціонер отримав дивіденди, а коли збитки – вина правління банку. Відповідальність же кінцевого бенефіціара – реального власника банку через підставних акціонерів взагалі законодавством не відстежується. Проте всі корупційні оборутки, всі викрадення коштів з використанням банківських механізмів, відбуваються виключно по волі реального власника банку з метою отримання ним неправомірної вигоди.
Тому четвертим заходом має стати визначення законодавцем відповідальності реального власника банку за викрадення коштів вкладників банку та створення системи правоохоронного та суспільного попередження злочинних діянь.
В Україні поза банками знаходиться 120-130 млрд. дол. США. За кордоном ще щонайменше 200-250. Гроші «не хочуть» йти в банк. Всі зусилля влади «загнати» їх туди насильно тільки усугубляють їхню втечу.
Гроші мають перестати «боятися» української банківської системи. Треба перетворити банківську гібридно-совкову корумповану насильницьку систему в дійсно ринкову на взірець кращих досягнень в світі. Тоді гроші самі «потечуть» в банки, стане стійким курс гривні, в банках стане достатньо грошей, відсотки за кредитами впадуть до 3-5%. Проте без радикальних інституціональних реформ в банківській системі, без вирішення фундаментальних протиріч, ліквідації неринкових рудиментів минулого цього не добитися. А без повнокровної фінансово-банківської системи решта реформ в принципі нездійснені.
Буде порядок в банківській системі – радикально менше стане в державі корупції і навпаки.
One thought on “Руслан ПІКАШЕВ: КОРУПЦІЯ І БАНКИ – ВІЗ ПОПЕРЕДУ КОНЯ”