Герой України, льотчик-випробувач Олександр ГАЛУНЕНКО.
Народився 1 березня 1946 року у селі Троїцьке, Мелітопольського району, Запорізької області. Закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків (1964-68) за спеціальністю льотчик-інженер, Ленінградський інститут авіаційного приладобудування (1971-74), Школу льотчиків-випробувачів Міністерства авіаційної промисловості СРСР (1973-75) за спеціальністю льотчик-випробувач. Працював в АНТК ім. Антонова з 1975 року льотчиком-випробувачем. Зараз радник Президента ДП «Антонов», Герой України, заслужений льотчик-випробувач СРСР, заслужений працівник транспорту України, заслужений майстер спорту України, президент Федерації авіаційного спорту України.
Льотчик-випробувач Олександр Галуненко встановив 263 світові авіаційні рекорди, з них 110 – в одному польоті на надвеликому вантажомісткому літаку Ан-225 «Мрія». Ім’я українського льотчика занесене в 1991 році до «Книги рекордів Ґіннеса». Мабуть, символічно, що імена наших двох славетних співвітчизників – Івана Кожедуба і Олександра Галуненка «зустрілися» на сторінках книги рекордів Гіннеса.
«Під час польотів вся людська сутність як на долоні. Я би порівняв Олександра Галуненка з легендарним Іваном Кожедубом. Вони схожі між собою льотною майстерністю, ставленням до справи, манерою поведінки і особистими характеристиками», – говорив про нього його однокурсник льотчик-космонавт, двічі Герой СРСР Леонід Попов.
«Це особливо надійна Людина не тільки як льотний і інструкторський спеціаліст, але й як лідер, член команди, багатогранна особистість», – така думка про нього заслуженого льотчика-випробувача, Героя СРСР Валерія Мігунова.
А генеральний конструктор АНТК ім. Антонова Дмитро Ківа з випробувальної діяльності льотчика-випробувача пригадує випадок, коли під час іспитів Ан-70 відмовили чотири незалежні електродистанційні системи управління літаком. Тоді Олександр Галуненко умудрився на єдиній гідравлічній системі благополучно посадити літак! «Тільки за один цей випадок він заслуговує, щоб дати йому зірку Героя», – вважає Дмитро Ківа.
«Я за свою льотну біографію такої стійкості нервів ні у кого не зустрічав. Залізо. В будь-якій ситуації він вів себе спокійно», – характеризує товариша заслужений льотчик-випробувач, Герой СРСР Юрій Курлін.
Свого часу успішну військову кар’єру з матеріальними благами Олександр Галуненко проміняв на льотно-випробувальну роботу, безперечно пов’язану з чисельними ризиками, але при цьому – навряд чи з високими заробітками. І на все життя обрав долю приймати остаточне рішення в критичних ситуаціях, коли під загрозою життя екіпажу і доля літака. У небі Олександра Васильовича завжди охороняла молитва жінки – Валентини. У їхньому приватному будинку в Бучі, який він побудував за власним проектом (він гарно малює), багато ікон і фотографій з літаками. На одній з них – приземлення «Мрії» у Сіетлі, на батьківщині «Боїнгу».
Олександр був народжений літати. Коли ще не вмів говорити, то своїй бабусі показував на літаки над їхнім селом, і…радісно хлопав у долоні. «Молися, Шуро, і Господь не залишить в біді сироту і завжди допоможе», – говорила старенька онуку. А він і сам не зівав. У сьомому класі, щоб полегшити життя бабусі та дідусю, які за опіку над ним від держави отримували допомогу в розмірі 11 рублів 50 копійок, сам влаштувався до інтернату. Перебуваючи у Запорізькому інтернаті, записався до місцевого аероклубу. Таємно відвідувала парашутну секцію разом з ним і його сусідка по парті – однокласниця Валя – майбутня його дружина. За це їх хотіли виключити з інтернату, але його врятувало те, що він сирота, і вигнати його директор не мав права. А коли дамоклів меч виключення зі школи завис над Валентиною (у неї була мама), то Саша пішов до директора і запевнив, що якщо дівчина піде зі школи, то він зробить так, що і директора виженуть з посади. Їх залишили у спокої.
До речі, першою з парашутом стрибнула…Валя, оскільки останньою ввійшла в літак, і була ближче до виходу. Для сім’ї Галуненків ця обставина була предметом жартів довгі роки… Напередодні свого 70-річного ювілею Олександр ГАЛУНЕНКО поспілкувався з журналістами не тільки про вітчизняну авіацію, а й про найважливіші цінності в житті кожної людини.
– Олександре Васильовичу, коли ви усвідомили, що авіація — сенс усього життя?
— У дитинстві. Воно було дуже непростим. Батько трагічно загинув під час ДТП незадовго до дня мого народження, а мати померла, коли мені виповнилося два з половиною роки. Неподалік від інтернату був військовий аеродром і ми, підлітки, завжди задивлялися на літаки, спостерігали за виконанням фігур складного пілотажу. Згодом почав ходити у бібліотеку, читав журнали про авіацію, сам майстрував авіамоделі.
– Найбільше досягнення у вашому житті і втрата?
Мені пощастило працювати на київському авіаційному підприємстві. При розподілі з Школи льотчиків-випробувачів Міністерства авіаційної промисловості СРСР мені сказали: «Тільки у тебе прізвище на «ко» закінчується, так що сам Бог тобі велів на Батьківщину відправлятися». Виявилося, що за сірою назвою «Київський механічний завод» було зашифровано Конструкторське Бюро (КБ), тоді ще під керівництвом О.К. Антонова.
Найтяжчі втрати – це смерть найближчих людей. У квітні минулого року передчасно пішла з життя моя дружина – Валентина Миколаївна. Ми з нею прожили десятки років разом. Скільки вона пережила за ті часи, коли я був у повітрі. Завдяки її підтримці я в житті став тим, ким є. У пам’ять про неї написав свої спогади які увійшли до книги «Залишайте по собі світло», яка нещодавно вийшла з друку. У момент прощання навіки з тим, кого любиш, самою рятівною буде думка про те, що за життя цієї людини ти не доставив їй неприємностей, зробив для її щастя абсолютно все, що було в твоїх силах. Навчиться своєчасно і щиро любити людей. Цьому вчить Євангеліє.
– Говорять, що завдяки вашій дружині нові літаки стали освячувати…
– Коли в квiтнi 1997 року готувався перший виліт другого літака Ан-70, був назначений день випробувань, на який було запрошено чимало поважних гостей. Однак напередодні погода була нельотна. І метеослужба не обіцяла її покращення. Генеральний конструктор Петро Васильович Балабуєв був розстроєний, адже урочистий захід може не відбутися. Пізно ввечері він приїхав на місце стоянки літака, аби переконатися у його готовності до польоту. І тоді він, переконаний атеїст, який жодного разу не був у церкві, став під дощем перед літаком і звернувся до Всевишнього зробити завтрашній день сонячним! Допоможи нам, Боже! Я ж прийду до церкви і поставлю за цю добру справу свічку! Наступного дня день був сонячний без жодної хмаринки на небі! Потім моя дружина кілька разів нагадувала Петру Васильовичу про його обіцянку, дану перед Богом. І він таки її дотримався. У радянські часи ми майже всі були атеїстами. Не мали можливості віросповідання. Тепер льотчики та їхні рідні відвідують православний храм неподалік від ДП «Антонов».
– Ваш син Євген також став льотчиком-випробувачем. Хотіли б, щоб ваші онуки продовжили сімейну традицію?
— Хай самі приймають рішення. В авіацію насильно затягувати не потрібно. Професію льотчика-випробувача потрібно любити. Ніякими матеріальними благами чи перспективами високих нагород неможливо підштовхнути людину до виконання випробувальних польотів, адже правила безпеки пишуться кров’ю. Я втратив багато колег і товаришів через катастрофи.
Я не втручався і у вибір професії сином. І для мене стало несподіванкою, коли дізнався, що він вступив до аероклубу на льотне відділення у експериментальний набір 16-річних юнаків (тоді приймали молодь з 18-ти років). Не втручався і коли він вступив до Чернігівського військового училища. І це його вибір.
– Що відчували, коли не раз ризикували життям?
– Головне – виконати завдання, а копатися у собі, це вже потім, інакше ти не готовий до польоту. За час випробування літаків основне завдання для льотчика-випробувача це якісно і точно виконати задані режими випробувань. А щодо хвилювання, так воно було у мене на землі, тоді коли вже мій син виконував перший випробувальний політ на літаку Ан-148.
– Ви викладаєте у Кіровоградській льотній академії Національного авіаційного університету. Чи є майбутнє у української авіації?
– Так, дійсно, при кожній можливості я прагну приїхати до Кіровограда, щоб поспілкуватися з майбутніми пілотами, внести свій можливий внесок у формування їхнього професіоналізму, професійної надійності. Сьогодні цім юнакам та дівчатам, на жаль, доводиться не солодко. Держава, хоч й формує державне замовлення на спеціальність «комерційний пілот» (здобути яку, до речі, сьогодні можна лише в Кіровоградській льотній академії НАУ), але повноцінного фінансування, зокрема – на льотну підготовку, не виділяє. Отже і мають сьогодні батьки та їх закохані у небо діти міркувати, де взяти значні кошти на польоти (щоб отримати посвідчення комерційного пілота потрібно налітати хоча б 150 годин). Але, і це я бачу на власні очі під час кожного візиту до кіровоградців – в української авіації є майбутнє. Ці хлопці та дівчата, які там сьогодні навчаються – без перебільшення – гордість нації. Вони наполегливо їдуть до своїх мрій, долаючи перешкоди та труднощі, загартовуючись як сталь на цьому шляху. На щастя, в Україні є багато людей, які прагнуть зберегти для українського юнацтва можливість отримувати свої крила, здобувати престижну, але відповідальну професію пілота. Це і керівництво навчального закладу, яке крок за кроком відновлює матеріально-технічну базу льотної академії, прагне привести її у відповідність міжнародним вимогам та європейським стандартам, долаючи численні перешкоди та труднощі.
Й небайдужі громадяни – фанати авіації. Так, нещодавно я познайомився з бізнесменом із Одеси Вадимом Громовим, якій, маючи власний приватний літак, прагне підтримати курсантів-пілотів, мотивувати їх на впевнене професійне зростання та відмінне навчання. Навіть заснував відповідні конкурси професійної майстерності, переможці яких отримають можливість польотів на літаку мецената, інші відповідні привабливі призи. Побільше б таких відданих авіації та щирих серцем людей й справи – тоді б становище майбутніх авіаторів покращилися б в рази!
– Ви берете участь у підготовці нового транспортного літака Ан-132?
– Цей проект розпочинає міжнародну співпрацю в авіабудівництві між Україною та Саудівською Аравію. Наша країна постачатиме військово-транспортні літаки та допоможе розгорнути власне виробництво машин серії «Антонов». Це новітній варіант «32-го». У літака буде нова сучасна цифрова кабіна, а екіпаж зменшиться до двох осіб. Ан-132 спочатку випускатимуть у Києві, а за два-три роки виробництво розгорнуть у Саудівській Аравії.
– Авіаційна галузь – стратегічно важливий сектор економіки, а Україна є однією з дев’яти країн світу, що мають весь цикл виготовлення пасажирських, військово-транспортних і транспортних літаків. Як втриматися в цій десятці країн-лідерів?
– На жаль, державна підтримка державному підприємству у всі роки була мінімальна. У 2006-2011 роках з держбюджету ми отримували 25-30% від суми сплачених податків. А в останні п’ять років нам не виділили жодної копійки на розробку нових літаків. Наприклад, для випуску аналога нашому Ан-70 Євросоюз розробив свій літак А-400м. На його розробку заплановано було виділити 8,2 мільярди євро, а на серійний випуск ще 18 млрд. євро. Нам би хоча б невеличку частину від цієї суми і ми могли б створити що завгодно.
Редакція сайту “Зоря Приірпіння” приєднується до численних привітень ювіляру.
