КРУТИ
Вас не забути, не забути!
Безвусі, та – захисники!
Круті у долі нашій Крути –
Як символ чести на віки.
В рік вісімнадцятий під Крути
Йшла з півночі орда катів.
Тут завше січень – віщо-лютий,
А того року – й поготів!
Завжди безчесні муравйові
Топтали гідність нашу й честь.
Та не здаються їм герої:
«Як’ не свобода, краще – смерть!».
Й поклали голови русяві
За волю рідної землі.
Три сотні витязів у славі
За Україну полягли.
Та кожен з них ряди потроїть.
Нова звитяга світ пройме.
На тих смертях нові герої
Клянуться: «Як не воля – смерть!».
Хотіли зайди стерти й пам’ять,
А ми – живі, хоч як крути!
На кожну зграю окупантів
Ставали вої золоті.
Тому й були у долі Крути,
Тому й ми є, що ви були!
Немов серця, червона рута
Навічно в пам’яті горить.
В УКРАЇНУ
Скитальці – на волі, Вітчизна – в неволі
(Із власного).
Йди до неї, як в серці повінь,
Йди, коли порожнеча й тиша.
Коли душу підточує спомин,
Йди, допоки живеш і дишеш.
Є країни подібні й схожі,
Є такі, де відсутня війна…
Хоч без неї ти, може, й зможеш,
Та без тебе не зможе вона.
І прийди до Вкраїни на сповідь.
Твоє щире слово – потреба.
Знай: заморські красоти ніколи
Не замінять вкраїнське небо.
ЗБУДИСЯ!
Здіймись у пориві руками двома
У щирі й палкі сподівання.
Якщо ж України у серці нема –
Не буде її і в діяннях.
Збудися, повстань, у набат ревно бий!
Як рáзом, потуги – не дарма.
Страшніші за ворога – сонні раби,
Котрим нагородою – я́рма.
Байдужість – огидніше смерти. Збудись!
Повстань з-під м’якого намулу!
Гляди, не принесли б нової біди
Ті з нас, що надовго поснули.
ДУМА ПРО УКРАЇНСЬКИХ КОБЗАРІВ,
ЛІРНИКІВ ТА БАНДУРИСТІВ,
ЗНИЩЕНИХ ІМПЕРСЬКИМ РЕЖИМОМ
Не віщала зірка рання,
Що вже не співці, а бранці.
Лиш хрести на сорочинах
Віщували будучину. Гей!
Ге-ей, гей, гей, гей!
Віщували будучину.
Заячали струни-чари –
Сколотились яничари.
Ще співали п’ять, ще – зо два…
Й тих поглинула безодня!.. Оййй!..
Ум-м-м-м… Й тих поглинула безодня!
А зима холодная,
Воленька голодная.
Україно, мати-нене,
Не забудь про мене! Гей!
Ге-ей, гей, гей, гей!
Не забудь про мене!
Так зібрали Пісні віче,
Насміхалися у вічі,
Насміхалися нечеми,
Бо не мають свеї чести. Гей!
Ге-ей, гей, гей, гей!
Бо не мають свеї чести!
Насміхались, лютували,
Розпинали, катували,
Насміхалися катюги,
Та бриніла пісня друга. Гей!
Ге-ей, гей, гей, гей!
Та бриніла пісня друга!
А зима холодная,
Воленька голодная.
Україно, мати-нене,
Не забудь про мене! Гей!
Ге-ей, гей, гей, гей!
Не забудь про мене!
Гей кобзарики, шістсот вас…
На світаночку, з росою,
Потоптали цвіт співочий,
Затулила кобза очі. Гей!
Ге-ей, гей, гей, гей!
Затулила кобза в’очі…
А зима холодная,
Воленька голодная.
Україно, мати-нене,
Не забудь про мене! Гей!
Ге-ей, гей, гей, гей!
Не забудь про мене!
Українонько жадана,
Возроди ту пісню давню,
Що за неї рвали чуба,
Україно, ненько люба. Гей!
Ге-ей, гей, гей, гей!
Україно, ненько люба!
Що за неї катували,
І топили, і вбивали.
Возроди ту пісню давню,
Рідну думу нашу славну! Гей!
Ге-ей, гей, гей, гей!
Рідну думу нашу славну!
Доле наша, маківко!
Україно-матінко!
Не зганьбити, боронити,
Правду-волю захистити!
Щоб тобі у світі жити!
Хоч недоля, хоч не вільні –
Не втопити пісню вільну.
Хай не вмре і не поляже,
А нащадкові розкаже
Славу України. Гей!
Ге-ей, гей, гей, гей!
Славу України!
Я НЕ ЗНАЛА ТЕБЕ, ГЕРОЮ
Ти так прагнув орду збороти!
Ти за мир воював, земляче.
Я не знала Тебе, герою,
А дивлюся на Тебе – й плачу…
Ще народиться вдячна проза
Й поетичне слово, як важіль…
Геть – усі сентименти й сльози!
Ви наснажуєте, відважні!
Наше горе снагу потроїть!
Бо над вами – священні німби…
Я не знала Тебе, герою,
А дивлюся на Тебе – й мужнію!
НАЦІЯ-ПІСНЯ
Нація
Моя
Безсмертна
Дихає і пульсує,
Ненавидить і любить,
Губить і голубить,
Хворіє і зцілюється,
Терпить і карається,
Бунтує і сподівається,
Глухне і все чує,
Сквернословить і віншує,
Зневірюється і вінчає,
Зраджує і надихає,
Карається і карає,
Забуває і всім прощає…
І все, все, все –
Під супровід пісні:
Ластів’їної та орлиної,
Бунтарської і дитинної,
Грізної і ніжної,
Невільничої і безмежної,
Казематної й безбережної,
Совкової та колискової,
Купальської і жниварської,
Щедрувальної й величальної,
Ор-Данної і майданної,
Босої, та стоголосої,
Всемогутньої
І вічної,
Як сама
Моя
Нація,
Безсмертна
Нація-пісня!
ГЕРОЙ УКРАЇНСЬКОГО НЕБА
Пам’яті Руслана Мазунова,
уродженця (26.01.1979) села Михайлючка
Шепетівського району (Хмельниччина),
який 24 червня 2014 р. загинув у збитому терористами
гвинтокрилові біля села Новоселівка на Донеччині.
Ще змалечку марив Ти небом, так мріяв літати
І всім односельцям з висот передати привіт…
Пригріли змію ми на грудях: це ворога-татя.
Співаємо «Качу…» – Тобí… Та герої – живі!
Пішов захищати Вітчизну у чесному герці.
А ворог – підступний!.. Та слава Твоя не помре!
Твоя одержимість і подвиг – це крок у безсмертя.
Ти – воїн, Ти – витязь, герой, миротворець, борець!
Карбованим словом повернешся Ти і піснями.
Встають одержимі – і Славень звучить знову й знов.
Навічно у пам’яті Ти залишаєшся з нами,
Герой українського неба майор Мазунов!
ПРО КРОВ ПРОЛИТУ МОВЛЯТЬ МАКИ
(Триптих)
(Пам’яті Андрія Повстюка з м. Славута,
який 19 червня 2014 р. загинув у бою
під Ямполем і селом Закітне на Донеччині)
А ти ще тільки брався жити,
Плекав надії, мрії, плани…
У полі стогне стигле жито:
Так рано ти пішов, так рано!
Все намагався на «відмінно»
Чинити, як вело сумління.
Батьки, родина, Україна…
За них – твоє палке горіння.
За донечку, душі розраду,
І за дружиноньку кохану…
Любив красу, Вітчизну, правду…
Тому й пішов у вир… Так рано!
Життя віддати за Вітчизну –
Найвища місія вояки.
Земля шепоче: ой хлопчино!..
Про кров пролиту
мовлять
маки…
2.
Тут уже – вічна тиша.
«Гради» для тебе вмовкли.
Лиш мартиролог пише
Чорні діяння моксель.
Чайка з небес озветься
Болем-плачем матусі.
Ревно зайдеться серце…
Ніжний, вродливий, русий,
Як ти любив цю землю!
Марив одвічним миром…
Вдерлися чужоземці –
Воя покликав ирій.
Квіти несуть кохані…
Їх, найдорожчих, троє:
Доня, дружина, мама…
Квіти – тобі, герою…
3.
…Любив цей світ, буяння квітів,
Роботу, друзів, Незалежність.
Так рано над тобою – віття!..
Все одтяло огненне лезо…
Повстанемо, як ти, за землю
І звільнимо Вкраїну-Матір.
Тобі уклін за все – доземний!
Про кров пролиту мовлять маки…
ЗАВКРАЇНЕНІ
Заджерелені ми тобою!
Завеселчені ми добою
Весняною. Йдемо до лон.
Заціловані, мов джерела,
Заколисані на орелях,
З ріднокраю п’янких долонь.
І сонцюємо в чарах літа,
Й місяцюємо в зорях-квітах.
Пахкотіємо в синь зелом.
Блакитнíємо під сонцями,
Бо залюблені до нестями
В найдорожче зі всіх село.
Закодовані ним навічно.
Багатіємо з ряснозичень.
Щедродолимо світ на мир.
Ми, тотемністю залелечені,
Світлодушами опредмечені,
Тут постали богами-людьми!
Як і пращури, ми – великі.
Завкраїнені тут – навіки!
УКРАЇНА – ЦЕ НАЗАВЖДИ
Найщаслúвіше з пророчень!
Україна – серця сповідь.
Незрівнянна, найдорожча,
Україна – від любови.
Україна – квіт калини,
Неба синь, блакить блаватів.
Звідусіль до неї линьмо.
Україна – це як Мати.
Йти, її у душу взявши, –
І хай лихо проминеться.
З Україною – назавше!
Україна – тут, у серці.
Батьківщину не розмінюй.
Хай не посягають зайди.
Україна – це незмінно!
Україна – це назáвжди!
СІМ ВИТЯЗІВ
Край поля, за селом, при самій при межі,
Сім витязів стоїть, мов русичі-мужі,
Плечима підпирають небесну вись, аби
Вона стояла вічно. Ті витязі – дуби.
Крислаті їхні крони, розлоге їх гілля́…
Тримає непохитних їх на собі земля.
В час грізний буревійний незрушні ті дуби.
Їх не втяла сокира і грім їх теж не вбив.
Так витязі країни: прадавньої Руси –
Відважно боронили край отчий, світ краси…
І вже сучасні вої, новітньої доби,
Боронять Україну, мов витязі-дуби!
ФОРТЕЦЯ ДУХУ
Нас віками прагли скорити.
Волелюбні ми. Це й не дивно.
Наші душі й серця – із криці.
І росли фортеці-твердині.
Лях, орда, татарва і галли…
Рясно всіяно тих твердинь в нас.
І фортеці – перемагали,
А як ні – живі не здавались.
Межибíжжя, Острог і Збараж
Досі встояли, віком древні…
Миролюбні, в бою ж – зубаті:
Вигризаємо волю ревно.
Та минуться людці лякливі,
Ми для цього зробимо мливо!
Україна – рай особливий,
Тож приречений на щасливість.
Ми Європі – одвічним тилом…
Українці – це вої-зухи!
Україна – твердиня сили!
Україна – фортеця духу!
МАТЕРИНСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ
В мене найдорожчий – ти, моя кровинко!
Тільки час настав твій: віддатись боротьбі.
Щоб не відчував ти на собі провину,
Я не зупиняю твій порив у бій.
В нас нема й вагання. А як небезпека –
Я тебе прикрию сильними крильми,
Мовби Берегиня. Відверни від пекла
Україну-Матір. Хто ж, якщо не ми?!
Доведи, що витязь, що звання «людина»
Носиш не даремно, навіть як… війна.
Ти в моєму серці і в житті – єдиний,
Тільки й Україна, сину, в нас – одна!
Українська ненько, Берегине роду!
Берегине слави прадідів, батьків!
Благослови щиро сина до походу
Захистити Матір нині – й на віки!
МИ – НЕПЕРЕМОЖНІ!
Зарубай це на носі: хана тобі, моксель манкуртна!
Всяк пізнав твоє підле нутро, тож не трать і зусиль!
Оберіг наш – не якась там двоголово-мутантна курка,
А священний Триглав Золотий, що потроює сили: Трисил.
Наші витязі, вої, крутянці, повстанці – нетлінні.
Їхній дух нас наснажує, і тому нам орда не страшна.
У нас кожному, справіків,
орійсько-вкраїнському поколінню
Судилася оборонна, а тому й – священна війна.
Світла воїн і чести витязь у нас, враже, – кожен!
І в нас є чим пишатись! Нам – велика у світі ціна!
Ми набралися сил. Ми наснажені пращурів духом,
Тож непереможні!
І нехай в нашій долі ця́ – остання, але – переможна війна!
УКРАЇНА БУЛА, Є І БУДЕ!
Хто сказав, що коли говорять гармати,
Музи повинні мовчати?!
Вірю: наснажують нас – достеменно! –
Українського Слова знамена!
Хто сказав, що ми плачемо, готуємо тризну?!
Ми – щасливі боронити Вітчизну!
Ми нікого «защіщять» нас не просили!
Наші втрати тільки потроять нам сили!
Ми – що фенікс, купина ми неопалима!
Як і кожна ворожа навала, й ця – здúмить!
Хто там цвенькає, що в нас слабкі люди?!
Та з такими людьми – Україна була, є
Й вічно буде!
НАС ПОЗНАЙОМИЛА ВІЙНА
Нас познайомила війна…
Страшна війна… Та вдячний долі,
Що стрілись ми на ратнім полі –
Й сердець торкнулася весна…
Нас познайомила війна.
Пекельним був той клятий бій!
Я знемагав під чорним небом…
Криваві рани… Рук потреба…
Зі смертю вів я свій двобій…
А вижив – завдяки тобі!
Горіли спалені лани!..
Та усміхнулись твої очі.
«Живий!», – сказала ти пророчо.
Відтоді ти й приходиш в сни…
Звели нас двох поля війни.
Благаю долю й небеса
З тобою йти на мирнім полі.
Твоя розплетена коса…
Й відновлена землі краса…
Та нині ми – в бою за волю!
Нас познайомила війна…
Твоя любов помножить сили –
За нашого, в майбутнім, сина!
Хай ворог наш навік скона!
Хай в небуття іде війна!
Любов СЕРДУНИЧ
