Одним із найскладніших та драматичніших періодів історії Ірпеня стали часи громадянської війни, які отримали ще одну назву – «Україно–більшовицька війна».
Незважаючи на те, що історія Києва широко висвітлює цю тему, повної інформації про події, що відбувалися на теренах Ірпеня у нас не має. Навіть місць поховань загиблих військових встановити поки не вдалось.
За часів громадянської війни в Ірпені відома лише одна братська могила комсомольців, які загинули в 1918 році. Сіра невелика стела, що знаходиться на ірпінському кладовищі, є беззаперечним свідком цих далеких подій.
Приірпіння було ареною військових дій більшовиків, білогвардійців та військ УНР.
«Якби у списку всіляких світових рекордів, що фіксуються у різноманітних галузях людської діяльності, була присутня категорія «швидкість змін влади», Київ міг би сміливо претендувати на першість. За 39 місяців, з березня 1917 по червень 1920 року, влада змінювалася 14 разів – швидше ніж раз на три місяці…», – так писав Стефан Машкевич у своїй книзі «Два дня из жизни Киева. 30-31 августа 1919».
Можна тільки уявити, в яких складних умовах опинилися люди, які не емігрували, а залишилися в своїх домівках.
З 1918 року у Ворзелі жив відомий письменник того часу, автор багатьох романів з історії революційного руху, офіційний біограф В’ячеслава Молотова – Сергій Мстиславський.
Цікавим штрихом з біографії Мстиславського є і той факт, що він брав безпосередню участь в арешті російського царя Миколи II та його родини. Але після арешту Миколи ІІ, Сергій Дмитрович Мстиславський відмовляється від посади комісара з утримання під вартою членів родини імператорської сім’ї та самого Миколи ІІ.
Мстиславський був членом радянської делегації в Брест-Литовську під час підписання Брестського миру. Після вбивства Мирбаха вийшов із партії лівих есерів і став членом ЦК українських боротьбистів.
В 1920-х роках Сергій Мстиславський написав книгу «Деникинцы на Украине», у якій є розділ «Занятие Киева большевиками» присвячено подіям громадянської війни, що розгорталися на наших землях у 1919 році.
Спогади Мстиславського є безцінним матеріалом. Вони дають нам змогу більш детально знати про цей період в історії нашого міста Ірпеня.
Із спогадів Сергія Мстиславського:
Ще 28 листопада, користуючись просуванням добровольців до Бородянки, я вирішив з’їздити до Ворзеля, на кілька годин, де жила сім’я, і ознайомитися, оскільки буде можливо, з добровольцями на Ірпінській ділянці.
Із довідки на вокзалі дізнався – поїзди призначалися до Ворзеля, інші навіть до Немішаєвого… треба було розрахувати час що б вільно обернутися в один день.
28-го поїзди однак не ходили: не було палива. Лише 29-го, на світанку, вдалося потрапити у ремонтний потяг, який мав, за твердженням начальника станції, дійти щонайменше до Немешаєва. Їхали відносно швидко. На перегоні до Біличів (остання станція перед Ірпінським мостом) пройшла вагонами глуха чутка, що в Біличах поїзд зупиниться. Пасажири “далекого прямування” (на Ірпінь, Бучу, Ворзель) захвилювалися. Чутка виявилася вірною: У Біличах нас висадили…
Погарячкували, побідкалися, посварили як водиться і залізничне і всяке інше начальство, але рушили до Ірпеня пішки: версти на дві, не менше, розтягнувся караван, як верблюди навантажених людей: адже вся Заірпінська ділянка була надовго відрізана від Києва: залізничники та інші поспішали використати відновлення зв’язку, підвезти сім’ям провіант із Києва, що залишилися на лінії і в Заірпінських дачних селищах, за час більшовицької окупації, за чутками, на Ковельській лінії було з продовольством дуже скрутно.
День, як на гріх, сонячний, люди знемагають під поклажею, але намагаються не відставати від тих, хто йде, як я, без нічого. Не доходячи до Ірпінського мосту, зустрічається офіцер–доброволець. Попросив закурити. Запитую «як справи». – «Все добре. Був маленький прорив на Бучу, та його вже ліквідували. «Наші підходять до Бородянки, до обіду, треба думати, займуть». Якщо так – встигну обернутися і пішки.
Дорогою, подекуди, невеликі добровольчі пости: без зброї, лущать насіння, просять газети та цигарки. Через міст пропускають вільно.
Правіше мосту, на самій річці, глухо й напружено, немов величезним молотом по закутаній ковадлі, б’ють рідкісні розмірені удари. Черговий залізничник пояснює: «Інженери рвуть кригу на Ірпені».
На тому березі – охорона в повній безпеці: рушниці складені, солдати блукають вільно, втім важко якось і назвати «солдатами» цих хлопців: старше 17 років, здається, серед них немає жодного.
На спуску під укосом купка козаків гребуть сіно з величезного розваленого стогу. Біля стогу, на стежці, розкидавши руки, лежать долілиць двоє, в одній білизні і без чобіт. Баба, що йде переді мною, хреститься, потайки, «хоч би в бік куди прибрали». Тягнучи сіно козаки переступають через лежачих. Тільки тут я помічаю, що нога одного з них повернута п’ятою під прямим кутом до гомілки, і крізь прорвану білизну жовтіє гострим зламом кістка. «Майже третій тиждень лежать, — зітхає баба. – З останнього червоноармійського нападу».
Підходили до станції Ірпінь. З-за повороту, кутаючись у дим, сіро-зелений добровольчий броньовик. Загальмовує не доходячи платформи, на якій чомусь не видно жодної душі. Придивляюсь: біля самої станції на рівному настилі шпал крутим різким відгином піднімаються над полотном зазубрені кінці підірваних рейок. Причина зупинки в Біличах одразу стає зрозумілою.
Але ж прорив ліквідований. І пострілів не чути, і броньовик так мирно пихкає своєю, важкими щитами обгородженою трубою. Після хвилинного коливання «караван» рушає далі, повертаючи вліво, убік від полотна, через Яблуньку, для скорочення шляху.
У Яблуньці нас зустрічає звістка, що: через міст перестали пропускати, червоні наступають на Ворзель, Ірпінь і Бучу.
Ми опиняємось між двох вогнів. Зупиняємось – обговорити становище. Від мосту тікають якісь люди: виявляється, біженці з Бучі: намагалися врятуватися у Києві, але дороги і справді немає, поспішають тепер назад, щоб, боронь боже, не застали на шляху більшовики. Якщо вже так трапиться, — то треба зробити вигляд, що ніхто не збирався нікуди тікати, до таких радянська влада поблажлива.
Потрапити в даний момент у розташування наших, означає опинитися відрізаним від Києва в момент його падіння – мене найменше влаштовує. Але оскільки повернутися назад вже не можна – доводиться йти вперед, до Ворзеля.
Ідемо через ліс, далеким обходом, минаючи Бучу, обминаючи її з боку Рубежівки. Почала звучати артилерійська стрілянина. Знову попалися назустріч люди з Ворзеля, що тікають – він уже зайнятий червоними. Ми втішили їх повідомленням, що шлях відступу їм відрізаний. Розгублені на смерть, вони повертаються, уже тікаючи урозсип, пробираючись через переліски назад, до ворзельської околиці. З ними біжу і я, повертаючи круто вправо, до залізничного полотна, з якого гучно чутно постріли.
Вони замовкли раніше, ніж я дістався крізь ліс до шлагбауму. На дорозі нікого. Я прямую до станції, обережно пробираюся вздовж закритого кущами і деревами на цій ділянці полотна, повз напівзруйнованих парканів, покинутих, наглухо забитих дач.
Не пройшовши і десятка кроків — з-за кущика показалися два вершники. Гвинтівки упоперек сідла, на поясі ручні гранати. Жодних сумнівів «наші».
Під’їжджають неквапливо. – «Звідки?» – «З Києва». – «Білі у Бучі є?» — «Не знаю, йшов через Яблуньку. У Яблуньці немає». Вершники рушили коней. Але одразу ж їм навздогін розсипалася по кущах, по парканах кулеметна дріб.
Роз’їзд зіскочив із коней, шукаючи прикриття. Я притиснувся до виламаних воріт, вичікуючи, коли пронесеться цей шквал свинцю, що невідомо звідки налетів…
На щастя, кулемет замовкає. Перечекавши ще трохи, хлопці мої сідають у сідла, і ми розлучаємося друзями: вони йдуть уперед, у напрямку Бучі, я продовжую шлях до станції. Через кілька кроків знову той самий звук, нещадний тріск, і знову лежать зрізані гілки, і я припадаю за виступ найближчої стіни…
Нарешті добираюся до станції. Вона кипить людьми. На платформі озброєні люди, з біноклями, польовими сумками: очевидно якийсь штаб.
Проходжу стороною – червоноармійці гукають мене кілька разів, але не затримують. Ті самі питання: звідки, чи є в Бучі добровольці. Документів не питають.
Сім’ю застав цілою і неушкодженою – зате садок, і сама дача… Від неї до залізничного полотна, біля якого вона розташована, добровольці вирили, під час боїв за Ворзель кулеметні окопи. По цих окопах били три червоні бронепоїзди. У результаті масивна на кам’яній кладці огорожа нашого саду розбита вщент: дерева в саду понівечені або зовсім повалені снарядами: шрапнельні склянки валяються по землі.
У саму дачу потрапив лише один снаряд, пробивши дах та стіну однієї з кімнат. Він пройшов під підлогу, не розірвавшись: сім’я була в цей момент у сусідній кімнаті поряд, тож ніхто не постраждав.
Хвилин через десять після мого приходу – за садом – біля полотна, знявши дерен, ліг снаряд, очевидно з боку Рубежівки. А потім у навколишньому лісі залунали рушничні постріли. Добровольці перейшли у контратаку.
Три дні – переходив Ворзель з рук у руки. Щоранку червоні займали його, і щовечора – відходили знову. Ледве починало мерехтіти світло, по нашому саду насувалися з того боку полотна, із за лісу наче тіні, рушниці напоготові, передові частини. Через деякий час, повільно, проповзали повз наші вікна червоні броньовики. У перші дні їх було три, на другий день, на самому початку бою, білі підпалили снарядом один з них – що мав найслабше бронювання. Він промчав біля нас, до Немішаєвого, повним ходом, тягнучи охоплені вогнем платформи.
Позиція броньовиків, які змагалися з добровольчою артилерією, що стояла в Рубежівці, тяглася якраз від нашого будинку до станції: на цій ділянці зазвичай перекочувалися – туди й сюди – броньовики, стріляючи через наші голови перекидним вогнем. Не раз при стрільбі їх заряджаючі брали надто низький приціл, і снаряди «різали» сосни в саду.
На наше щастя снаряди часто не рвалися. Були моменти, коли сутички переміщалися безпосередньо на нашу ділянку, і солдати то добрармійські то червоної армії стріляли з-за кутків нашого будинку, через колодязь у дворі, що вже був побитий кулями. А надвечір три дні поспіль – під нашими вікнами, знову відступаючи назад, за полотно, в ліс, червоноармійці перетягували на шинелях поранених.
На четвертий день ті, хто пройшов ранком, не повернулися. За сусіднім парком, на просіці, цілий день, до заходу сонця, невгамовно стукали кулемети. Вночі ми дізналися: Ворзель остаточно укріплений за радянськими. А на ранок прийшла з Рубежівки «бабуся», що носила молоко нашим, і розповіла, що добровольці пішли нарешті з Рубежівки, що перебито їх стільки, що не порахувати: на всьому полі, між Рубежівкою та Ворзелем – трупи, трупи. І на просіці нижче: тут більшовики спіймали під перехресний вогонь колону супротивника, що наступала, і скосили її майже всю. По лісу, по ворзельських доріжках, по полотну стріляні гільзи валяються цілими купами. Ну, і билися ж! До сутінків стрілянини не було: пішов до коменданта станції, дізнатися про Київ: сусіди казали, що його вже взяли.
Біля платформи стояв якийсь склад. Вартовий, що чергував біля заднього вагона, підозріло поглянув на мене, бо був я у кожусі офіцерського крою: він зберігався на дачі, і я поспішив змінити на нього своє цивільне “палене” пальто. Коменданта не виявилося – я знову підійшов до складу, дізнатися, чи не пройшов комендант у якийсь вагон.
Вартовий вимагав пред’явлення документів: я у відповідь запропонував провести мене до комісара потяга.
Він відвів мене в один із найближчих вагонів, наповнений червоноармійцями, і я опинився під арештом.
З’ясувалося, що хвилин 15 до мого приходу на станцію прибігла якась дівчинка, яка повідомила, що у Ворзелі щойно бачили двох офіцерів. У зв’язку з цим мій офіцерський вигляд навіяв підозру. На лихо комісара у цей час не було: виїхав на позиції. До його повернення вихід із вагону був мені заборонений.
Радянських документів або чогось іншого, що взагалі засвідчувало мою особу, при мені не було…
І вперше за ці дні пробігла думка – про можливість великих ускладнень “якщо мене обшукають раніше часу”: адже ми на лінії бою, щойно зайняли Ворзель, збудження не злягло ще, а за таких умов можлива швидка, гаряча розправа.
Комісара довелося чекати години три: час пройшов у розмові з червоноармійцями: потяг, до якого я потрапив, виявився базою бронепоїздів.
Армійці охоче розповідали про минулі бої – і мене вражала та спокійна впевненість у кінцевій перемозі, яка давалася взнаки в кожному слові, у кожному їхньому жесті. Після «Денікінської паніки» — набундюченості «ад’ютантів» та бредівських стонів, так зворушливо діяла ця бадьора ясність напівголодних та напіводягнених «своїх».
На станцію прийшла дружина, здогадавшись, що я потрапив у пастку: вона принесла із собою свої радянські документи, заховані на дачі. Тому її, затримавши, відпустили. Але зарахувати ці документи на користь мене відмовилися навідріз.
Комісар нарешті приїхав. Мене провели, вже під конвоєм, у його вагон…
***
Мстиславського в невдовзі звільнили, він повернувся до Києва. У нього була ще довга дорога життя. Помер у 1943 році під час евакуації до Іркутську. Встановити, де знаходилася дача Мстиславського у Ворзелі поки що не вдалося.
Олена ПЛАКСІНА
