Пам’ятаю, як у квітні 2011 року до мене подзвонили родичі із Росії і повідомили про те, що у бучанському таборі відпочинку «Джерело» тимчасово мешкають пілоти та авіатехніки з однієї з російських авіакомпаній, які проходять навчання з обслуговування тодішнього спільно російсько-українського літака «Ан-148». Саме цим сучасним пасажирським середньо магістральним реактивним лайнером нового покоління і зацікавилися у авіакомпанії. Було прийняте відповідне рішення взяти це повітряне судно в експлуатацію. А для освоєння, як потім називали самі росіяни цей літак, «ластівки» і направляли своїх досвідчених представників до Києва.
Для автора цих рядків було цікаво поспілкуватися з представниками цієї мужньої професії, дізнатися про їх враження від літака і як вони почуваються на українській землі. Спершу сам візит журналіста вони сприйняли з пересторогою. Гадав, що вони ніяковіли від самого несподіваного візиту, про який ми попередньо не домовлялися. Але слово за слово і розмова набула більш щирого та відвертого характеру. Їм дуже сподобався наш природній клімат, мовляв, ви живете як на курорті. Також були у захваті від технічних характеристик літака і швидкому навчанню з його обслуговування. Але по всьому відчувалося, що гостей ятрять якісь сумніви, про які їм не зручно казати. За кількагодинною бесідою мені все ж вдалося дізнатися про їх наболілу проблему. Їм керівництво перед відрядженням заборонили взагалі спілкуватися з нашими людьми, за винятком як тільки по роботі. Більш того, після навчання на аеродромі хутко сісти у автобус і їхати до «Джерела». За територію якого їм категорично заборонили виходити. На моє здивування, а чим це пояснювало керівництво, мої співрозмовники соромлячись відповіли – українським націоналізмом. Якщо почують російську мову, то можуть бути непередбачені наслідки. То ж краще взагалі не потрапляти їм на очі.
Бригадир колективу Михайло Станіславович мав українські коріння. Його дід родом з України, з Тернопільської області, був свого часу розкуркулений і висланий у Сибір. У часи відлиги, Станіславів батько, який там народився, зміг переїхати до м. Ленінграда (тепер Санкт-Петербургу), одружитися і там народився Станіслав. Згодом він у радянські часи одружився на Олесі, з Прикарпаття. Родина у них, як і до речі у багатьох інших людей, була багатонаціональною. І ось зараз він, перебуваючи у відрядженні в Україні, сумує за тим, що не може побувати на батьківщині предків своїх і своєї родини. А там, як він був начуваний, живуть лише бандерівці, які взагалі нічого російського не сприймають.
Чесно кажучи, я був шокований від почутого. Дійсно кажуть, брехня не знає меж. Я кілька годин намагався переконати його в тому, що це, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. І він може безперешкодно туди поїхати не маючи проблем. Наступного дня я їх запросив до себе в гості. Росіяни були приємно здивовані, що в Бучі розмовляють не лише українською, а навіть і російською мовою. Усюди до них було доброзичливе ставлення. Їхні хвилювання були марними. Наступними вихідними Станіслав набрався сміливості на кілька днів поїхати до Прикарпаття. Всюди, де вони були, до них відносилися, як до рідних людей і, на подив гостей, спілкувалися з ними виключно українською мовою. Позитивні спогади про це відрядження у Станіслава та його колег залишилися на все життя.
Цей випадок кількарічної давнини я згадав невипадково. Я так розумію, що це антиукраїнська істерія, яка, на жаль, притаманна деяким північним політикам і тим, занадто довірливим пересічним російським громадянам, які піддалися цій брехливій пропаганді і повірили у цю нісенітницю, розпочалася не сьогодні і не вчора. Комусь там, за кордоном так і кортіло посварити наші народи. Спекулюючи на національній свідомості звинувачують нас, українців у фашизмі та бандерівщині, вони намагаються роз’єднати Україну, посіяти недовіру і ненависть один до одного. І, що найсумніше, цьому впливові піддаються навіть ті громадяни, які раніше народилися в Україні, але з певних обставин давно отримали російське громадянства. Один з таких випадків і трапився із рідним братом однієї моєї знайомої з Лісової Бучі. Він народився на Черкащині, з раннього дитинства плекав рідну українську мову, а потім, при Союзі потрапив до Москви і там залишився жити. Кілька разів на рік приїздив на свою батьківщину. А останнім часом, після відомих політичних подій, відверто заявив рідній сестрі: в Україну, відтепер, до бандерівців, де «піднімає голову фашизм», він ніколи не приїде. Сестра не може пояснити його поведінку. Брата наче підмінили. Якщо вчора вони були найріднішими людьми, то тепер стали зовсім чужими, яких роз’єднали різні політичні погляди. І це непоодинокий випадок. Що з нами коїться? Чому так трапляється? Хто винен у цій війні? Хто врешті-решт відповість за все, що відбувається зараз? Кому потрібно було нападати на Україну? Важко відповісти на ці запитання відразу.
Рано чи пізно тим силам, які розв’язали цей військовий конфлікт, доведеться нести відповідальність. Боляче усвідомлювати, що за злочинні дії володимира путіна та його оточення доводиться розплачуватися дорогою ціною – життям людей.
Дуже сподобалось, що автор піднімає цю глибинну тему. Вона не втратила актуальності в теперішній час, коли вже три місяці повним ходом іде війна.