Історик та музичний колекціонер Ігор Калиниченко, у 2011 році започаткував цікавий проект «Золотий фонд української естради», присвячений історії вітчизняної пісні ХХ століття та створенню музичних аудіо – та відеоархівів.
Серед видатних українських музикантів, що увійшли до Золотого фонду України є і Іван Голяк – наш земляк, який багато років не тільки жив в Ірпені, а й знайшов вічний спокій у нашій землі.
Насамперед в історію музики композитор увійшов завдяки своїм двом пісням, що стали справжніми хітами 1970-х років: «Чаклунка гір» та «Шовкова косиця». Вони, як і «Червона рута» Івасюка – не підвладні часу. Бо крім чудової музики, сповненої українського колориту, мали і легендарних виконавців, і чудові слова українського поета, вишуканого майстра пісенного слова – Володимира Кудрявцева. Свого часу ці пісні були записані на платівки, що вийшли тисячними тиражами.
Ким же був Іван Голяк і який його життєвий та творчий шлях
Іван Голяк народився 5 липня 1946 року у селі Золотарьово на Закарпатті.
Село знаходиться в південно-східній частині Хустського району, на дорозі, що веде до «Закарпатського моря» – Вільшанського водосховища, що за 27 кілометрів від Хуста.
«Золотарьово розкинулось на мальовничих ландшафтах сивих димчастих Карпат… Навесні потопає у яблуневому рожево-білому цвіті, літом – у казковому розмаїтті карпатських квітів, восени – у смачних, ароматних плодах яблук – «ферковань», а зимою ці ж яблуні, окуті сріблястим інеєм та білим сліпучим снігом. Всі вони разом створюють пазли, з яких кожна людина за своєю уявою може складати казкові картини…», – так у 1938 році напише сільський вчитель Золотарьової школи Омелян Бєлінський, який стане основоположником літопису села. Ці слова дають уявлення серед якої чарівної природи ріс майбутній композитор, що неодмінно позначиться і на його творчості.
У 1947 році у Хусті відкривається музична школа, пізніше вона буде називатися Ужгородським коледжем культури і мистецтва. Саме там отримує свою музичну освіту Іван Голяк.
Його формування, як композитора, припадає на 1960-1980 роки, що стають періодом найбільшої масовості в української популярній культурі – епохою вокально-інструментальних ансамблів (ВІА), репертуар яких звучить скрізь: на концертах, святах та танцмайданчиках.
Саме в цей час – в новорічну ніч 1967 р. у Вижницькому училищі прикладного мистецтва, створюється легендарна група – ВІА «Смерічка» під керівництвом Левка Дутковського, який підхопив європейську хвилю біґ-біту – такого музичного сплаву: рок-н-ролу, блюзу, денсової (танцювальної) музики. Він першим поєднав тогочасні ритми, гармонію поп-рок-музики та елементів джазу з народним гуцульським, буковинським, загальноукраїнським мелосом і фольклором.
Левко Дутковський зміг об’єднати багатьох талановитих музикантів. У це коло також потрапляє і Іван Голяк. Там він знайомиться і з Володимиром Івасюком, Назаром Яремчуком, Іваном Поповичем, а також з поетами Анатолієм Драгомирецьким та Володимиром Кудрявцевим. Ось як про цей час згадував Анатолій Драгомирецький в одному з інтерв’ю: «З Володею Івасюком познайомився у Чернівцях. Він запросив мене на репетицію у Вижницю. Там тоді перші кроки робила «Смерічка» з Левком Дутковським. Соня Ротару туди приїздила. Приходив молодий Назарко Яремчук, Василь Зінкевич. Після репетиції збирались у Василя. Потім Володимир став знаменитий на цілий світ. Коли у Вижниці він сідав за фортепіано – люди, яких багато збиралось на репетиції, мовкли…».
Іван Голяк в цей час написав пісню на слова Володимира Кудрявцева «Шовкова косиця». Показав її Левку Дутковському, який одразу оцінив її та взяв до свого репертуару. «Хто з авторів лише не пропонував нам свої пісні, — каже засновник ВІА Левко Дутковський. – 1973 року до мене в Києві звернулися композитор Іван Голяк і поет Володимир Кудрявцев з проханням взяти до нашого репертуару їхню нову пісню, яка мала назву «Шовкова косиця». Я не заперечував. Твір підходив до того стилю, яким співала наша солістка Алла Зборлюкова…».
Ця пісня була взята не лише до концертного репертуару «Смерічки», а й пролунала по радіо. І це стало вирішальним в долі молодого двадцяти семи річного композитора, бо саме в цій час, у 1973 році, до Києва на гастролі приїхала популярна співачка Радміла Караклаїч – народна артистка Югославії та Сербії, єдина югославська співачка, яка виступала із сольним концертом в Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку.
Того дня по радіо у своєму київському готельному номері Радміла Караклаїч почула пісню «Шовкова косиця» у виконанні «Смерічки». Пісня пролунала українською мовою і хоч слів одразу співачка не зрозуміла, але музика відразу запала їй у серце. Радміла Караклаїч зателефонувала на радіо.
Того дня Івана Голяка змогли знайти, він був у Ірпені і зміг зустрітися зі співачкою. Але дуже сильно злякався, коли за ним приїхала машина. Ось як він сам згадував цей випадок: «Я страшенно насторожився, коли за мною з Києва прислали машину, думав, викликають до КДБ, дізналися про наших родичів в американському Брукліні…».
Цю розгубленість композитора помітила і співачка – «Спеціально до мене тоді приїхав скромненький, трошки сумнуватий хлопець, — згадувала цю зустріч Радміла Караклаїч. — Мені багато українських авторів пропонували свої пісні. Але якось з ними нічого не складалося. А ось закарпатець Іван Голяк зумів мене звабити своєю піснею. Коли послухала, то відразу відчула в ній запах України. Я ж понад усе люблю оригінальні речі. І тоді, й досі в моді залишився етнос. Відразу поїхала на радіо. З живим оркестром (у складі 30 чоловік) зробила запис. Правда, важко давався мені український текст, але Іван уперто вчив мене правильно робити наголоси. Так і записали “Шовкову косицю”»:
«Між горами ходить легінь, а дівчині сниться,
що зайшов за хмари і найшов він чари — Шовкову косицю…»
Радмила Караклаіч – Шовкова косиця (youtube.com)
Однак на цьому співачка не зупинилась, цього ж 1973-го року, на всесоюзній фірмі грамзапису «Мелодія», у Ленінграді, була випущена платівка, до якої увійшли 12 нових пісень Радмили Караклаїч, серед них була й пісня «Шовкова косиця». Запис було зроблено за участю ансамблю «Бєлградські майстри» під керівництвом І. Павічевича. Платівка мала таку велику популярність, що її перевидавали тричі. Безперечно, що це був успіх і композитора Івана Голяка і автора слів Володимира Кудрявцева.
Це дало новий старт для авторів. Незабаром на Міжнародному пісенному конкурсі у польському місті Зелена Гура прозвучала нова пісня «Золотава осінь» на музику Івана Голяка, на слова Володимира Кудрявцева, у виконанні Миколи Андросова. З цієї піснею вони посіли перше місце.
Інший витвір їхнього творчого дуету – пісня «Чаклунка гір», яка прозвучить теж у ці роки, але у виконанні ансамблю «Пламя», стане справжнім хітом.
Її будуть співати і на концертах, і в ресторанах, і на танцювальних майданчиках. У 1978 році пісню запишуть на платівку, яка розійдеться мільйонним тиражем.
У цей же час в Ужгороді створюється і ще одна легендарна група «Кольори Закарпаття». Вони до свого репертуару включають пісню Івана Голяка у співавторстві з Іваном Поповичем «Золото Карпат», але вже на слова Анатолія Драгомирецького. Вона теж попаде на платівку і стане дуже популярною.
Назарій Яремчук — символ української естради! Він теж візьме до свого репертуару пісню Івана Голяка – «Квіти Кохання» на слова Вадима Крищенка.
Вадим Крищенко “Квіти кохання” (муз.І.Голяк, вик.Назарій Яремчук) (youtube.com)
То був справжній успіх композитора. З Іваном Голяком працювали як висококласні поети-піснярі, так і легендарні виконавці.
ІРПІНЬ
Композитор Іван Голяк жив в Ірпені з 1970- х років. Незважаючи на талант і велику популярність, у нього не було свого будинку, або квартири. Він жив у гуртожитку, у невеликій кімнаті на території санаторію «Ірпінь». Єдине, що в нього було – це робота! Він багато років працював баяністом у санаторії.
Я добре пам’ятаю Івана Голяка, бо мій чоловік Сергій Бабайкін був поетом, закінчив університет і працював в той час головним адміністратором київської філармонії. Тому був у колах, де створювалася українська культура.
Пам’ятаю нашу першу зустріч з Іваном Голяком:
– Був зимовий день 1986 року, Ірпінь, вулиця Київська №15. Падає сніг, на вікнах мороз малює візерунки, так хочеться бути вдома і нікуди не іти. В ту мить я думала, що у всіх є таке бажання… але раптом стук у двері.
Сергій іде відчиняти. Чую приємну українську мову. Слова привітання. До кімнати заходить середнього зросту, приємний, веселий молодий чоловік. Запам’ятався його одяг – лижний комбінезон бузкового кольору.
Сергій знайомить мене і каже коротко: «Іван Голяк, композитор, пишемо пісню…». Так ми й познайомились. Тоді вони, дійсно, почали писати пісню на слова Сергія:
Я тобі дарую пісню, про свою любов безмежну.
Хай до гонить її вітер, заспіває на все небо.
Десь там, десь там, де місця не має буденним словам,
від зорі за хмари пісня летить,
для тебе, для тебе ця зоряна мить…
Потім ми приходили до Івана, у його гуртожиток, у санаторії «Ірпінь». Гуртожиток знаходився ліворуч від центрального входу санаторію, навпроти адміністративного корпусу. Правда я, в кімнату не заходила, чекала на вулиці. У ті роки санаторій був дуже гарний. Територія його була закрита для сторонніх, але нас охорона вже знала і завжди пускала до Івана. Будинок культури санаторію був побудований у 1952 році і, за всіма ознаками, належав до сталінської архітектури — міцні колони, тераса, арочні вікна, високий ґанок. У ньому було все: і великий танцювальний зал, і бібліотека, а на першому поверсі їдальня. Саме там, а в теплу пору року на вулиці, на танцмайданчику грав на баяні Іван Голяк. Грав віртуозно! Практично все: і вальс, і танго, і рок-н-рол. Народну та естрадну музику.
Його всі любили! Місцеві жителі знали, що у санаторії «Ірпінь» є свій баяніст-віртуоз! Я кілька разів чула його гру, І бачила як багато людей збиралося на танцювальному майданчику. У нас було багато зустрічей і в нас вдома, і на вулиці, і в санаторії. Він завжди був привітний.
Але цей щасливий час невдовзі скінчиться – 26 квітня 1986 року сталася аварія на Чорнобильської АЕС. Ірпінь потрапив у зону радіаційної катастрофи. Почали зачинятися здравниці. І, Ірпінь як місто — курорт, в якому діяло чотири санаторію: кардіологічний санаторій «Ірпінь», дитячі санаторії – «Ластівка», «Ясний», «Лісний», три відділення будинку відпочинку «Дубки» і безліч дитячих літніх таборів (у Приірпінні їх було 38) — припинили своє існування. Хоч санаторій «Ірпінь» не зачинився, але потужність його впала і почався відтік відпочиваючих. Звичайно, це все заділо і Івана Голяка. Його не скоротили, але значно зменшили виплати, а крім цього, багато його друзів-музикантів виїхали із Києва. Це був не простий час для всіх нас. Тому і творчість композитора зупинилась. Потім був розпад СРСР. Київ становиться центром руху за Незалежність. Сергій також не стоїть осторонь. Він очолює ірпінську «Просвіту», ірпінську філію Народного Руху України, реєструючи юридичну адресу на свій будинок в Ірпені. Створює в Ірпені «Клуб ірпінське земляцтво», головною метою якого стають цікаві зустрічі з нашими земляками. Він знайомить Ірпінь з видатними мешканцями нашого міста: Григорієм Кочуром, Дмитром Паламарчуком, Любов’ю Панченко, та іншими. Маючи досвід роботи у філармонії, чудові організаційні здібності, всі ці зустрічі проводяться професійно, на високому рівні, не дивлячись на відсутність фінансування та складний час.
Сергій домовляється і з Іваном Голяком зробити його творчий вечір. Взагалі він мріяв про щорічний фестиваль «Ірпінська осінь», на зразок фестивалю у Юрмалі. Але цим планам не судилося збутися.
9 квітня 1994 року у власному будинку в Ірпені, раптово, обірвалося життя Сергія Бабайкіна. Звичайно, це не була випадкова смерть. Він тоді працював в Секретаріаті Народного Руху України в Києві, його кабінет був поруч з кабінетом Вячеслава Чорновола. Він був керівником виборчого штабу обласної крайової організації НРУ. І хоч була відкрита кримінальна справа і нею займалася Генеральна прокуратура України, все ж таки в офіційному висновку зазначили – «інфаркт».
Його смерть стала дуже болісною втратою для всіх нас. Але коли ми відзначали сороковини Сергія, вирішили запросити і Івана Голяка. Наскільки були здивовані і розгублені дізнавшись, що Іван Голяк пару тижнів назад помер. Його тіло нашли в міському парку. Він був убитий в Ірпені.
Вже через багато років, коли я зустріла свого давнього друга, якій дуже добре знав Сергія Бабайкіна і Івана Голяка – композитора Юрія Бліннікова, попросила його показати мені могилу Івана Голяка і розповісти що з ним сталося. Була сильно здивована дізнавшись, що в зв’язку з тим, що Іван Голяк не мав родини, жив сам і при ньому не було документів, його поховали служби міста як безхатька, навіть не вказавши на могилі його прізвище, а тільки номер.
Ми з Юрієм Блінніковим на поминальний тиждень 2019 року були на ірпінському кладовищі з надією, що за 25 років щось змінилось і хтось підписав могилу видатного українського композитора, але наші сподівання не справдилися. Його могилу ми не знайшли. Юрій Блінніков показав мені тільки ділянку, де поховані безхатні люди, а на їхніх дерев’яних хрестах стоять номери. Саме там, серед них, знайшов останнє місце на землі видатний український композитор, який зараз вписаний до «Золотого фонду України».
Працюючи з архівними джерелами, газетними та інтернет публікаціями, дізналась і про трагічну кончину двох його друзів поетів-легенд: Володимира Кудрявцева та Анатолія Драгомирецького, яки померли в повному забутті.
Я щаслива тим, що змогла зробити хоч невелику публікацію про творчість Івана Голяка. І таким чином, зберегти пам’ять про видатного українського композитора, добру і привітну людину. Людину — яка хотіла зробити світ кращим.
Можливо, настане час, і ми зможемо поставити на ірпінському цвинтарі символічний пам’ятник, а на його будинку в санаторії «Ірпінь» установити меморіальну дошку композитору.
Але, він сам собі зробив нерукотворний пам’ятник, залишивши нам на згадку про себе свої безсмертні твори: «Шовкова косиця», «Чаклунка гір», «Квіти кохання», «Золотава осінь», «Добрий день, моя родина», «У горах синіх» та інші, що стали символом української пісні.
ВІА “Пламя” – Чаклунка Гір (1978) (youtube.com)
Василь Бокоч – Добрий день, моя родино! – YouTube
Олена ПЛАКСІНА
