Ранковий Ірпінь і повітряна тривога або душу вільних не зламати

Ох-хо-хо. Це прям найкращі аргументи для майбутніх перемовин з різними трампами і віткоффами з кушнерами.

“В Татарстані коптить якісь завод, де виробляють “Шахеди”. І не просто коптить, а палає новорічними вогниками. Звикайте тупоголові рашисти до ударів у відповідь”. Це ж просто бальзам на душу.

Шоста ранку. Під’йом. Ніяка повітряна тривога мене не зупинить. У мене сьогодні три пари по Вогневій підготовці в Державному Податковому Університеті.

Вогнева підготовка – це наука вбивати. Саме цьому я навчаю студентів. Для того, щоб жили ми, вмерти мають вони. За Україну треба вбивати, а не гинути або шукати мир в очах “пуйла”.

Телеграм-канали розриваються повідомленнями про повітряну тривогу, атаку шахедів, балістики і інша хріновина.

6.03 – Буча/Ворзель/Ірпінь залітають Шахеди.

6.15 – Входження крилатих ракет в повітряний простір України.

6.26 – Шахеди продовжують заходити з півночі.

6.39 – Залітають нові ракети. Балістика. Увага.

6.57 – Пуски “Кінжалів”. Був зліт МІГів.

Сьома ранку я вийшов з дому і прямую до Університету. На розі Стельмаха і Квіткової зустрічаю знайомого хлопця з собакою. Ранкова прогулянка.

— Слава Україні. – вітається він.

— Героям слава. – впевнено відповідаю.

— Ракети – шахеди, а собаку тре вигулювати. – він.

— Московитські воші хай бісяться, а я на роботу. – усміхаюсь у відповідь.

7.09 – Кінджал на Київ.

По залізниці їде Львівський потяг. З автостанції відправляється 395 маршрутка на Київ (Оболонь). Якісь дядько нервово намагається зупинити автобус, але марна справа.

— Дідько. Я ж запізнююсь на роботу. – спересердя трясе руками і о… диво маршрутка стає і щасливий запізнювач втискається в двері. Життя буремне в Україні!

7.11 – Повторний пуск “Кінжалів” на Київ. Три МІГи в повітрі. – телеграм канали галасують.

Біля самісінького залізничного вокзалу кав’ярня відкрита. Отакої, а повітряна тривога? Ні, ну я мушу взяти горнятко кави і чемно привітатися з продавчинею. 7.15 ранку, а вона вже частує кавою і головне посміхається, і зичить доброго дня.

7.18 – на початку вулиці Шевченка фермери і підприємці розкладають свій крам, готуються до суботнего ярмарку. Ох-хо-хо. Хіба таких можливо залякати болотяними ракетами? Та ніколи.

— Мені треба помідорів солоних купити. Жіночка робить божественні, привозить по суботах на ярмарок. – чую з одного боку.

— Ні, я за медом. Мед з Полтавщини як нектар. Також жіночка привозить в суботу на ярмарок. – чую з іншого боку.

— Мені треба картопелька. Візьму пару мішечків.- чую голос позаду

— Я хочу свіжого м’яса взяти. Домовилась з жіночкою у неї купити. – це вже до мене і я посміхаюсь у відповідь.

7.22 – група Шахедів через Бучу/Ірпінь на Київ. Увага. Не ігноруйте сигнали повітряної тривоги. – несеться з телеграм каналу.

Наш Ірпінський острівець скарбів – базар працює і готується зустрічати покупців. Послухав розмови і так якось тепло і спокійно стало. Душа сказала: “Стій Мартинюк. Насолоджуйся спілкуванням. Таке не почуєш більше ніде”.

“Хтось до лікаря, хтось на базар (у нас в місті їх два), хтось на тренування, хтось спати до обіду, хтось на рибалку, хтось в театр, хтось машину ремонтувати, хтось в наш “Перун” на сеанс кінофільму” – у кожного своя справа і стиль життя. І так по всій Україні.

7.33 – Пуск балістики з Курщини. Увага всі в укриття. – кричить з телеграм каналу. А в цей час на базарі:

— Я в “Лавіну”, треба сину купити мобілку.

— Я вечером з дружиною в молодий театр іду.

— Я в хімчистку треба почистити костюми.

— Я за оселедцями. Чогось хочу солоненького.

— Ні, я на виставу з дітьми.

— Вітаю друже. Ми в Київ на шопінг.

— Я на дачу, хочу досадити кущі малини. (Боже, яка малина? Грудень на носі).

— О, і я на дачу. Тільки хочу досадити троянди. Ще ж не пізно? – це до мене і знизую плечима, не знаю.

— Я на набережну займатися спортом. Може зі мною?

Щиро посміхаюсь у відповідь і хитаючи головою відповідаю:

— Ні, дякую. Буду гуляти по набережній і милуватися нашим довкіллям.

Балістика, ракети, шахеди, москалі, недорозвинені болотяні вилупки, а книгу треба дописати, життя жити, пари викладати.

Вогнева підготовка – це наука вбивати. Саме вбивати, щоб не було у нас в Україні балістики, ракет, шахедів, москалів. У мене тама сьогоднішнього заняття так і називається: “Не маємо права програти або встань і вбий першим.”

8.02. Відбій повітряної тривоги.

8.20. Початок пари з Вогневої підготовки в ДПУ.

Отакий у нас в Ірпіні виявився ранок. Ну й бісові зайди ці русняві вбивці. Тупі і злостиві.

І дійсно “чому сусідська курка вибила вашому півню ліве око?” Ми ж виклюєм обидва ока.

Не розуміють, що кожен свідомий українець їх ненавидить з дитинства.

Постскриптум:  17 січня 2026 року відкривали о пів на шосту ранку нашу бібліотеку. В бібліотеці створений “пункт незламності”. Я і пані Олена Мокляк (мешканка Слов’янська. Ми її називаємо – наша Слов’яночка) були головними на цьому пункті незламності. “Братки меньші москалі” б’ють по енергетиці. Скаженим рашистам бити, а нам жити. Світла не має і десь треба зігрітися і зарядити телефони. Запустили електрогенератор, скип’ятили води для чаю. Помаленько підходять люди, вітаються, ще кутаються у свої одежини. Темрява відступає, настрій ладнається, чай зігріває. І що мені подобається – жодної паніки, божевільних нервів, агресії, криків, плачу. Надія. В очах надія живе і сподівання на краще життя. Рішучість перемогти москвинського покруча і зціпивши зуби перебороти одвічного ворога, який протягом століть нищив паростки державності України. Дякую мої любі Ірпінчани за Честь.

Написав таку лелечку і розмістив у себе в Інстаграмі: