Про те, що я стану студентом заочного факультету журналістики КДУ, я навіть і мріяти не міг. Моя мрія була стати кіномеханіком. Я ним став і навіть працював на Українському телебаченні у апаратно-студійному блоці (АСБ-5) крутив 16-мм кіносюжети для інформаційної телепередачі «Актуальна камера». У вільний час з 1978 року писав статті до газети «Прапор комунізму». Мені пощастило познайомитися в редакції з чудовою людиною і журналістом Віктором Талабаном. Він мені давав завдання і я готував різні матеріали, які він допрацьовував і друкувалися в цій міській газеті. Шість років мого позаштатного співробітництва пролетіли швидко. І в 1984 році Віктор Васильович мені зробив конкретну пропозицію щодо направлення від газети вступати на журфак. Для мене це була приємна несподівана пропозиція. Я завагався і кажу, що у школі я був «патентованим» трієчником, щоправда з фізкультури була п’ятірка. І з моїм атестатом з середнім балом 3.2 мені нічого не світить.
З моїм наставником я поділився наболілим, сказав, що у розмові з одним вчителем нашої школи, вже після її закінчення, Михайло Васильович Тюменцев сказав, що мені навмисно занижували оцінки, оскільки у мого батька було тавро антирадянського уряду – він був кримським татарином, до того ж його депортували, коли він був ще 11-річним хлопчиком. Віктор Васильович мене заспокоїв сказав, що тепер при вступі не рахують середній бал, а те що батько татарин, то зараз не 1944 рік, а 1984… і завірив мене, що все буде добре. Потрібно вірити у себе і свої можливості. Ну як можна було ослухатися ах яку шановну людину, яка бачила в мені більше моїх можливостей ніж я сам?! Не послухатися метра журналістики, не рахуватися з його діловою пропозицією – це й себе не поважати.
Головне питання абітурієнту 1980-х – про з’їзд компартії
Перед вступними іспитами була співбесіда, на яку були запрошені шановні люди секретарі міськкомів, парткомів, тощо. Як на іспиті – потрібно було тягнути квиток. Першим питанням був партійний з’їзд, в якому році відбувся і які питання виносилися на порядок денний. Відверто скажу, на той час я взяв великий «гріх на душу» і переплутав рік проведення самого з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. Бідолашний, навіть у жахливому сні, я не міг уявити яку реакцію це викличе у партійних діячів. Майже півгодини я вислуховував їхні думки, що я антиполітично помилився і що мені не місце на факультеті журналістиці. Морально та психологічно я був надломлений. Що я скажу Віктору Талабану коли мене не допустять до складання іспитів?! Коли емоції партійців вгамувалися, настала мовчазна пауза. І тут декан факультету Анатолій Москаленко поцікавився, скільки мені років? Відповідаю – 24 роки.
– А чому так пізно вступаєте до стаціонару? У такому віці наші випускники вже працюють у газетах.
– Раніше не було можливості, оскільки батько інженер, отримував мінімальну зарплату 80 карбованців, а мати – медсестра, 60. Я працював, щоб матеріально допомагати батькам. Зараз їм підвищили платню і у мене з’явилася можливість навчатися у вузі.
– Володимире, – каже декан, – ми вам настійно радимо йдіть на заочний факультет. Там будуть навчатися і ваші ровесники і старшого віку. Все ж таки заочний факультет відрізняється від стаціонару.
Я прислухався до поради і став заочно навчатися на журфаці. Мої батьки навіть не очікували, що я стану студентом. Батько зустрівся з Анатолієм Москаленком, щоб з ним познайомитися і поспілкуватися за життя. Під час розмови почув запитання, а хто ваш син за національністю?! Єврей?!
– Ні! Мати українка, я татарин.
– Кримський?!
– Так.
Декан був у шоці і відповів: «Краще б він був євреєм, ніж сином репресованого татарина».
Про це мені розповів батько, я цьому випадку не надав значення, тим паче, що на навчанні це не позначалося.
Професор «валив» студентів запитанням про скрип дверей… у юртах
Наш факультет чув про професора кафедри історії літератури і журналістики Олега Кіндратовича Бабишкіна. У нього під час іспитів чимало студентів отримували незадовільні оцінки. А перездати було важкою справою. Складність була в тому, що за рік до іспиту потрібно було прочитати чимало творів з літератури, приблизно 300. При цьому предметно пам’ятати зміст творів. Один мій знайомий поділився спогадами, як він складав іспит. На екзамені витягує квиток, називає назву оповідання. Бабишкін його запитує: «Читав цей твір?». Студент відповідає, що так. «А що там про скрип дверей розповідається?».
– Який скрип дверей?
– Йдіть готуйтеся до перездачі..
Приходить студент наступного разу. Витягує квиток, читає перше питання нащо чує запитання професора: так що там про скрип дверей?
– Який скрип дверей?
– Минулого разу ви мені не відповіли на це питання.
Бідолашний стоїть і кліпає очима. А професор каже: прийдеш наступного разу. Наступного разу мученик науки залітає до кабінету і відразу каже: «Там не може бути скрипу дверей!!!».
– Чому?
– Там у степу одні юрти стоять і не може бути скрипу дверей.
– Ось тепер я переконався, що ви дійсно це читали. Давай залікову і трійку ти чесно заробив!
Чи думав я, що щось подібне може трапитися і зі мною?! До іспиту готувався заздалегідь. Прочитав всі твори за списком. Я працював на УТ-1 через день. І на роботі була можливість читати, і вдома. Вів щоденник зі змістом творів. На іспиті витягнув квиток. З другим та третім питанням мені пощастило По першому про одного поета з Білорусі я коротко відповів, але не так, як хотілося професору. Думав почну розповідати про творчість Расула Гамзатова, згадав його книгу «Мій Дагестан», зробив акцент, що читав її українською мовою. Від цього Бабишкін був шокований: «За кого ви мене приймаєте, що читали українською мовою?! Цього бути не може. Давайте залікову». Поставив мені трійку. Наступного дня я спеціально взяв книгу «Мій Дагестан», дочекався коли він прийме іспит у іншій групі, зайшов у аудиторію і показав книгу. Він з цікавістю її подивився і каже, що тепер буде знати про це. Я по своїй студентській наївності думав, що він мені четвірку виставить, мовляв ти зумів довести свою правоту. Але склалося не так як гадалося. Олег Кіндратович мені п’ять хвилин доводив, що навіть з першого разу отримати у самого професора Бабишкіна трійку – це велика заслуга…
Закінчити університет для мене було знаменною подією. І щастя, коли у тебе є університетські друзі – Ніна Гошуренко та Володимир Ляхович. Ми дружимо з перших днів навчання вже 40 років минуло з того часу.
член Національної спілки
журналістів України
