ДВА РОКИ НА ЗЕМЛІ
З блокнота міліцейського журналіста
Про автора: Володимир ЕННАНОВ, народився в Ірпені, з 1967 року мешкає в Бучі. Закінчив місцеву середню школу №4. Згодом факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка, служив у Печерському РУВС, центральному апараті МВС України, Департаменту ДАІ. Під час служби заочно навчався у Національній академії внутрішніх справ України, яку закінчив у 1998 році.
Майор міліції запасу. До служби в органах внутрішніх справ працював у Всеукраїнській газеті «Київський вісник», а після служби в «Ірпінському віснику» і «Бучанських новинах». Веде авторську колонку на сайті «Зоря Приірпіння».
Наразі автор пропонує читачам свою добірку спогадів про два роки служби у Печерському районі, де він працював на посаді старшого інспектора по зв’язках з громадськістю.
Травень 1998 року. Київ, вулиця Московська, 30. Саме сюди, до Печерського райуправління внутрішніх справ мене з головного управління м. Києва направили для подальшого проходження служби. Чому з міністерства я опинився «на землі» про це розповім пізніше. А у той день у кадровика Анатолія Добривечора лежала моя особова справа. Зрозуміло, що тому, на кого вона заведена – у руки її не давали. А дуже було б цікаво дізнатися про себе. Тоді у всіх районних підрозділах ввели нову посаду – старший інспектор по зв’язках з громадськістю. У наші функціональні обов’язки входило висвітлювати діяльність правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю. Саме прес-офіцери повинні були організовувати відео та радіо матеріали, готовити статті до періодичних видань – тим самим піднімати престиж роботи правоохоронців перед нашими громадянами. Наша співбесіда з Анатолієм Володимировичем мала суто умовний характер. Адже до нього був дзвінок «згори» з настійною пропозицією зарахувати мене на цю посаду. Він, як досвідчений кадровик, дотримувався такого принципу у своїй роботі: справа справою, а особиста розмова з підлеглим перш за все. Уважно переглядаючи кожну сторінку, читаючи, умовно кажучи, між рядками він не міг збагнути, як я з двома вищими освітами міг опинитися у них на районі..
– Ну, кайся, за що тебе спалили на попередньому місці служби? Напевно, строгачів у справі більш ніж достатньо?!
– Жодного. Лише подяки.
– Так не буває. Якщо є співробітник, то у нього обов’язково повинні бути догани.
– Напевно, я виключення з цього правила.
Вивчивши до останнього папірця мою справу він не зміг приховати свого, м’яко кажучи здивування:
– Вони що, міністерські пацюки, зовсім з глузду з’їхали? А те, що у тебе нема доган, не хвилюйся, обов’язково будуть. Повір мені, жодної справи у нас нема чистої. У наших працівників обов’язково знайдеться привід для догани. Ось приміром, чи є у тебе металевий ланцюжок, на якому закріплюється службове посвідчення? Нема? Я так і знав. Вважай перша догана вже є. А враховуючи те, що офіційно на тебе наказу нема, настійно раджу його придбати. І якщо у міністерстві їх не носять, і ніхто на це не звертає уваги, то на землі до цього ставляться зовсім інакше. І раптом запропонував поїсти. Дружина наготувала забагато бутербродів, одному не осилити. Я не відмовився. Зрозумів, хлібосольний господар у неформальній обстановці хоче дізнатися про мене більше – того, чого нема і не буде записано у моїй справі. І я розповів про те, що прийшов у 33 роки на службу. У Головному центрі громадських зв’язків МВС України мене атестували. Отримав лейтенанта. Перебував на майорській посаді, здавалося є перспектива, зауважень по службі не мав. А потім – зміна влади – новий президент, новий міністр внутрішніх справ, новий начальник нашого центру. Мій безпосередній начальник прес-служби з ним не знайшов спільної мови. І дійсно, перебуваючи на посаді заступника центру новопризначений керівник не користувався повагою у колективі, їм до пори до часу нехтували, адже його попередник Іван Васильович Левченко користувався у всіх повагою. Людина інтелігентна, тактовна, він переймався проблемами як колективу, так і своїх підлеглих. Про таких кажуть Людина-свято! Його заступник йому у вічі клявся і божився, що буде йому оплотом та підтримкою, а сам тишком нишком бігав до нового міністра і погоджував свою кандидатуру на місце Левченка. А потім, коли вмостився у крісло начальника, став наводити свої порядки і зводити свої особисті рахунки з невдоволеними співробітниками його призначенням. Першим у цьому списку був мій безпосередній начальник відділу, згодом всі його підлеглі. Я, як і мої колеги, стали заручниками обставин, зведенням особистих рахунків. І тому, хто у той час доліз до крісла наЧХАльника, байдужі людські долі…
Через кілька років мені довелося з ним зустрітися. Якщо він вважав, що на цій посаді буде вічно, то помилився. Примхлива доля поступила з ним так, як колись він вчинив з іншими. І що особисто у мені в ньому здивувало, він навчився посміхатися, навіть помічати людей, а раніше їх взагалі умисно не помічав. Навіть став трохи доброзичливим до людей, вміти слухати їх. А раніше була тільки дві думки: ЙОГО і неправильна. Тоді він прийшов зі своїм шкурним інтересом до Департаменту ДАІ, до мого керівника, а той доручив мені вирішити це питання. І що цікаво, прохач навіть пам’ятав моє ім’я. Прямо сама люб’язність, а не людина. Як тут не згадати слова відомого аварського поета Расула Гамзатова «Порой судьба над нами шутит зло»… І цьому є пояснення: його відправили на пенсію, тепер він нічого не міг, як раніше вирішити й повинен оббивати порогами різних установ, і ці питання залежали від інших людей.
Я назавжди запам’ятав слова одного свого колеги: «Головне те, хто зі своїх тобі після закінчення служби руку міцно потисне»…
Про наболіле і розповів своєму співрозмовнику. Він деякий час обдумував почуте, а потім сказав: «Подібного з тобою тут не скоїться». І повів мене знайомити з колективом кадровиків. Всі вони сиділи за своїми робочими столами і чистили свою табельну зброю – пістолети ПМ. Після планових стрільб вони були трохи збудженими і небагатослівними. Добривечір представив мене новому колективу. Особливо мені запам’ятався Тарас Кравченко, молодий високий на зріст хлопець з щирою та добродушною посмішкою. Він перший підійшов і міцно потис мені руку.
За що така доля тобі, Тарасе?!
Тарас родом з Вінницької області. Роботи, як і багатьом його односельцям, давно не було. Відслуживши армію, він пішов служити в правоохоронні органи. Став інструктором з фізичної та бойової підготовки. Спеціальне звання – старшина міліції. Він мені назавжди запам’ятається доброзичливою та щирою людиною. У спілкуванні з людьми він завжди щиро посміхався і був рівним з усіма. З ним можна було поспілкуватися про життя і він, незважаючи на нашу різницю у віці, завжди розумів мене так, як би мені того особисто хотілося. Під час нашого знайомства я зізнався, що у своєму житті лише один раз стріляв з пістолета. І то це було, коли здавав на звання старшого лейтенанта. Що дивно, з переляку й поцілив у мішень. Тому і звернувся з проханням допомогти мені правильно поводитися зі зброєю, і по можливості, навчитися прицільно стріляти. Він пообіцяв цьому посприяти. І вже при перших стрільбах у тиру під його наглядом я кілька годин провів з пістолетом.
«О, так у тебе вже вуха опухли», – жартував Тарас. Після занять з бойової підготовки, зауважу він виявився чудовим інструктором, я, напевно, непоганим учнем. У всякому випадку ми залишилися задоволеними один одним. І мені якось на душі стало спокійніше, що врешті навчився правильно поводитися зі зброєю. Я навіть і не здогадувався, що вже найближчим часом за мною закріплять табельну зброю і її постійно доведеться мати при собі…
Що характерно було для Тараса, не дивлячись, який у нього на душі був настрій, він його вміло приховував і здавалося, що по життю у нього немає складнощів… Але трапилося те, що трапилося…
5 квітня 1999 року зрання я був на роботі. І відразу по обличчях співробітників чергової частини відчув, що трапилася якась надзвичайна подія. Старший черговий мовчки дав зрозуміти озирнись назад… На стіні побачив аркуш ватману, а на ньому фото Тараса, як завжди усміхненого. А під ним текст: Тарас Кравченко трагічно загинув… У прочитане не вірилося. Перша думка це чийсь безглуздий жарт. Хіба взагалі так жартують?! У прочитане не вірилося, адже він у відпустці мав бути ще три дні, і перебувати у своїх рідних на Вінниччині. Як він передчасно опинився у Києві? І що взагалі трапилося? Я мерщій кинувся до відділу кадрів…
Кадровики сиділи зажуреними у пригніченій тиші. А ні пари з вуст. Всі переживали передчасну смерть Тараса, кожен по своєму. Трохи пізніше Петро Анатолійович повідомив мені подробиці цієї жахливої пригоди. Тарас разом зі своїм другом і земляком на три дні раніше приїхав з відпустки. З якихось справ він з ним вирішив поїхати ввечері на Троєщинський ринок. З ними повинен бути ще один колега. Проте, у останнього плани змінилися і він залишився в міліцейському гуртожитку, де мешкав Тарас зі своїм земляком. З незрозумілих причин друг Тараса чомусь в останню долю секунди вирішив не скористатися підземним переходом, а пробігти навпростець. Тарас і оком не встиг моргнути, як друга збив легковик. Не гаючи ні секунди, не озирнувшись довкола, побіг на допомогу саме перед капотом іншого транспортного засобу. І в цьому весь Тарас – ризикуючи своїм життям він не зміг стояти і бачити, як на його очах гине друг і кинувся йому бодай чимось допомогти. Мить… і не помічаючи легковика, який на швидкості наближалася до нього, секундою пізніше травмований Тарас був від цієї авто відкинутий на зустрічну смугу, під колеса вантажівки… Водій не встиг загальмувати і багатотонна машина переїхала рятувальника… Смерть була миттєва. Колезі Тараса пощастило вижити під час цієї автопригоди. До нього в лікарню почали навідуватися співробітники внутрішньої безпеки, цікавлячись подробицями цієї трагедії. Казали, що після таких розмов з компетентними людьми травмований згодом звільнився з міліції. Подальша його доля мені не відома. На жаль, на цьому ця трагічна історія не закінчилася. Третій їхній знайомий, який залишився в гуртожитку кілька днів потому також загинув. Правда, це трапилося не під час автопригоди… Він повернувся зі служби, а кімната була зачинена. Ключі він забув. І вирішив нікого не очікуючи, пролізти з поверху на поверх. Переоцінивши свої можливості, він зірвався і з багатоповерхової будівлі впав на землю. Співробітники швидкої, які приїхала кількома хвилинами пізніше на місце події, лише констатували смерть…
Не можна логічно пояснити цей випадок. Що це: злий рок? А чи можна було запобігти цьому, обманути долю? Приїхати на кілька днів пізніше і не трапилося всього цього? Про це я всю дорогу розмірковував, коли їхав на Тарасові поминки. Але й так і не знайшов відповіді. Кілька годин ми добиралися до його Адамівки, що на Вінниччині. Рідні і односельці чекали нашу невеличку делегацію з Печерського райуправління. Важко словами передати всю трагедію, передусім батьків Тараса, його рідних та друзів. Напевно, найжахливішим у цьому світі є те, що живі батьки оплакують передчасну смерть своїх дітей… Це проти природно, так не повинно бути. Перед від’їздом батькам і рідним я подарував відеокасету про наше рай управління, в яких я знімав своїх колег. Серед них був Тарас, він як завжди доброзичливо посміхався. Таким він і залишиться у нашій пам’яті. А найбільше запам’яталося, коли його найменший брат сказав: я також хочу служити в міліції, як мій Тарас. Не знаю, як склалася його подальша доля, але чомусь впевнений, брат Тараса не зганьбить його пам’ять. Йому є з кого брати приклад…
Після поховання Тараса керівництвом Печерського райуправління було прийняте рішення запросити священика для освячення службових приміщень місцевої міліції, щоб у подальшому не траплялося подібних трагічних випадків.
