Поезія не любить одноманітності. Поезія не любить сірості і не може бути в якійсь рамці правил. Поезія – це стиль життя. Поезія – це шанс не загубитись в житі! Щасливої дороги молода поетеса!
Ксенія Олексіївна Трофименко (літературний псевдонім Ксенія Вуаль), молода авторка і майбутня режисерка п’ятнадцяти років, котра присвячує свої твори людям та їхнім переживанням.
«Мої поезії та проза присвячені людським долям та їх сутності і моїй любові до них. Я приїхала з м. Харцизьк (Донецька область), переїхала через вторгнення у 2014 році. Зараз проживаю в Ірпіні».
СОН ТА ПЛАЧ
Я плачу, і гірко, щоб знали усі
Я плачу, хоч сон чи у ньому,
Котяться води солоні в осі.
За маренням суму й любого зову
Не плач, не боли, не роби!
Вже дістали казати, що не робити!
Не думай, не згадуй, не мрій й не живи..
Та як же по цьому схочеться жити?
Болить голова, очі сухі і печуть.
Я вперше бажаю собі у вірші,
Бачить у сні тих, хто не ждуть.
Хто став сльозами у сонній душі.
ТВОЄ МОВЧАННЯ
Твоє мовчання так мене вбиває
Не знаю я, чи завжди ти такий…
З вуст моїх зі сто питань лунає,
А діалог і далі все важкий.
Будь ласка, ну скажи хоч слово,
Хоч з трошки теплим тоном щось скажи.
Відчуваю, серце плаче знову…
А ти так само холодно мовчи.
Чи ти боїшся мені щось сказати?
Чи я лишень зараз марно мрію?
Я можу тебе вічно розважати,
Та у почуття все слабше вірю.
ЗАХИСНИКУ
Вітер буйний в полі все не заспокоїться.
Усе горить всередині немов,
Ні серце, ні душа не зна що коїться,
А ти матері лиш чуєш теплий зов…
Може тобі холодно, чи страшно.
Тільки дотику ніжного хотілось,
Попри, що боровся ти відважно,
Любов потреба все таки лишилась.
Присядь, вдихни і глянь на зорі,
Що так блищать на чорнім полотні.
Дай мені свої ранені долоні.
Я послухаю, а ти все розкажи.
ЗАЛЕЖНІСТЬ ПОЛЬОТУ
Як важко пташці летіти далеко,
Коли підла стріла застрягла у спині.
Чує мисливця і гомону ехо,
Чи варто боротись, чи згинути нині.
Зробив він один, один важкий крок
Вперед подививсь, як падає пір’я.
Ласкавий погляд чи гнійний порок?
Про що ж буде те мудре повір’я?
Їй боляче, страшно, що хочеться впасти,
Та нагляд мисливця тій не дає.
Кінець не вдасться в цей раз покласти.
Залежність від блиску мисливських очей.
Ранені крила прикуті до тіла,
Поріз кровоточить, стріла все стирчить.
Втекти, вирватись з клітки є сила,
Та сльоза не від болю так чисто бринить.
Задивилась пташка невеличка, біленька,
Він виставив впевнено руку.
Як цілував її пір’їнки, а зараз саменька,
І з ним, і без нього, а доля на муки.
З останніх сил обернулась до нього,
Спиною з стрілою до небес, що так ждуть…
Хоч ніжки зламає, хоч вирве серця мого,
З коханням чи без, а як падають – мруть.
МОЇЙ МУЗІ
Моє натхнення, як постать чоловіка.
Муза, що над смертними стоїть,
Він як Меркурій, як гаряча зірка,
Сердечного секрета він таїть.
Обуздавши мій хаосний розум,
Заніс себе в архіви любих слів.
Примноживши думок про себе дозу,
Зачав в душі моїй прекрасних садів.
Лиш твій лик – для мене є розрада,
У монохромі древнього буття.
Залишу світу кольоровий спадок,
Пістрявих фарб і красних слів шиття.
Не вмію, не пишу картини,
Де перламутром сяє твоя врода,
Лиш голосу мого зізнання нині,
Складалася з Афіною угода.
І так на тім пергаменті писалось,
Що моя доля буде їм підвладна,
Та є й моя умова, ось як там казалось:
Серцю письменному віддайте щастя.
“А що ж то щастя у твоїм сознанії?”,-
Із острахом питали небеса,
Повірте, не купа золота й визнання,
А його постать і небачена краса.
Дали мені вдихнути, знову жити,
І кров танцює у моєму тілі.
Я до кінця Богам буду служити,
За втіху у очах моєї мрії.
НАТХНЕННЯ НА ЛЮБОВ
Я тебе спитаю про кохання.
Ні, не так почну я цю розмову.
Чого в житті у тебе є бажання?
Про що віщує твій душевний стогін?
Із тремором до чого тягнеш руки?
І що пронзає погляд твій прозорий?
Я бачу, ти жадаєш, але скутий,
Глядиш, як відплива останній човен…
Як мило, все написано вустами…
Вона – порцелянова фігурка.
На поличку хтось її так різко ставить,
Краса пилиться бита і забута.
А ти лишень боїшся доторкнутись,
Крихка вона, зламається легенько.
Приходиться під час і сумнів гнутись,
Думки, що хай буде собі саменька.
Покинути є тяжче, ніж здавалось,
І тепер щось нове розквіта.
Піти, забути, що іще лишалось?
Ти – сам один й вона – сама одна.
А що ж робити? – постає питання.
Кохання – біль, завчили вже давно,
Такий закон людського виживання,
А я скажу – начхать на це тавро.
Кричи і рви на собі одяг,
І хай нема терпіння більше,
Навколо світу зроби оберт,
Кохай, люби, жадай сильніше.
Я – МАМА
Мама, мама, я боюся, я з закритими очима
Страшно жити, страшно глянути у прірву.
Так мама, в мене є своя родина,
І боюся я, що всі мене покинуть..
Мама, мама, мені боляче десь в серці,
І я плачу, ніць сказать не можу.
Крик мій, стогін затиха в озерці,
А я наче привид по кімнаті ходжу…
Мама, мама, ми все ж розлучились,
І я горда, горда й дуже сильна!
Плани, погляди – це все змінилось,
Та ж мама бачить очі мокрі й пильні.
Мама, мама, мене так всі дойняли!
Я один, я наче не для них, не з ними.
Мама, я хочу, щоб ти мене забрала..
Я хочу інші, теплі і не сірі стіни…
Мама, мама, я себе порізав,
Я не знаю нащо, чи в покарання, чи щоб стало легше…
Може це лише життєва криза,
Чи може мені варто жити менше.
Мама, мама, я така голодна,
А сил нема, лиш тобі можу написати.
Я відчуваю, як та рука холодна,
Поможе мені більше не страждати.
Пробачте, діти, мама теж дитина,
Без влади, голосу, підтримки й права.
Та ви все ж навіки є моя родина,
Дітей страждання – кожній мамі кара.
ДО СВОЇХ
Чужеє слово – похилитись,
Покласти рук на свою волю,
Не своїм богам молитись,
занепасти.
Безсумнівно покоритись,
І віддать народу долю.
Обираючи “величність”,
Свою велич зрада осягала.
Та коли вони брехали,
За питання про “етичність”,
Всі покірненько мовчали.
Соловейку те мовчання,
Невідомо і не було,
Слів ворожих проклинання,
Що не лаяли й забули.
Те то є – народна пам’ять.
Жиє осуд самозванців!
І повага вишиванці,
Хай тікають рано-вранці.
І у тиху мирну ніч,
Ми палити будем піч,
За свій дух й за свою землю,
Де боролись пліч о пліч.
Тільки зброя була різна,
Хтось стріляв, хтось бив,
а слово.
Се за наших, хто тут жив,
Україні він служив,
Щоб за мову однаково,
Не самі стоять вірші.
Заповіт на краще пише,
Де кохаються ніжніше,
Де не місце ворогам,
Що дівчат наших топили.
Крові нашій се раділи,
На потіху “королям”
притворним.
Світло нищив бридкий боягуз.
Світло в тій голівці..
Он в його очах – “боюсь!”
Поки б’є “сестрицю”
Не сестра тобі країна,
Що є добра мати.
Поки ти – багно єдине,
Котре пізно научати.
Научати варто наших,
Хто забули себе,
Хто забув чистеє небо,
І подумав: “Інше краще.”
Та хіба ти бачив наше?
Ті широкії лани,
Річеньки, діброви.
Звук скрипкової струни,
Не існують там окови.
І не маєш мати й ти,
На зап’ястках кайданів.
Прокричи у поле: “Йди!”
А сам в хату до своїх.
