1 квітня, коли Бучу звільнили наші війська, то відбулися перші заходи, щодо розмінування території, зачистки. Заїхали журналісти, у місті ще залишалися тіла убитих людей, деякі перебували на центральних вулицях, інші були закопані. Отець Андрій – один з перших священників, які побачили розстріляних і закатованих цивільних мешканців міста Буча.
«З 8 квітня разом з українськими, міжнародними криміналістами відбулася перша ексгумація тіл, за участю журналістів, які нам допомагали для Європейського союзу збирати дані, робили сюжети, за що ми їм всі дуже вдячні. Наше бажання було в тому, щоб ексгумація проходила максимально прозоро, відкрито та весь світ побачив, які звірства відбувалися у Бучі. 20 криміналістів з Франції привезли свою лабораторію ДНК, яка дуже сильно допомогла. Оперативно обробила результати тіл 116 людей, які піднімалися з братської могили. Серед них – 30 жінок і 2 дітей. Окрім цього було знайдено багато тіл на дорогах, в скверах, городах, дитячих майданчиках. На цей час я знаю інформацію про 422 тіла. Всі вони піддавалися ексгумації, лабораторним дослідженням, які були потрібні, через те, що велика кількість тіл була в такому стані, що було важко візуально розпізнати людину. Проводилися тести ДНК родичами, які шукали свої близьких і рідних, а також вони здавали свої ДНК. Поступово душі тіл убитих, відспівували і хоронили на кладовищах в Бучі, в інших місцях, за бажанням родичів».
Серед загиблих були і розстріляні діти разом з батьками, які намагалися евакуюватися
«У серпні місяці ми хоронили на території останніх людей, а коли вже не було можливості, їх зберігати у моргах тому, через те, що велика кількість загиблих наших військових загинули на фронті, останні люди, як неопізнані з міста Бучанської ОТГ, були всі разом перезахоронені на Новому кладовищі, щоб потім було легше їх шукати, робити тести ДНК, які були взяті у загиблих. Частина убитих, яких ми знали по знаках, хто вони, але було вкрай важливо з юридичної точки зору встановити особи замордованих для майбутнього суду та трибуналу проти російських окупантів, щоб це все було закріплено з усіма можливими доказами. Наразі вже тіла, яких захоронили, стало відомо, хто були ці люди, Слава Богу вони є упізнаними. На території церкви серед тіл загиблих було 9 дітей, поховано двоє з яких 9 і 4 років, що були розстріляні в автомобілі, разом з мамою заживо згоріли в машині».
В окопах не існує атеїстів єдине, що залишається покладатися на волю Господа Бога
«Більшість людей, які загинули у Бучі, я займався їх похованням, відспівуванням. Були люди не православні – їх захоронили в інших місцях. Або ж, наприклад, був поліцейський з Житомирщини, батьки хотіли його перепоховати, щоб вони мали змогу ходити до своєї дитини. Тому це був процес за побажанням близьких там, де вони хотіли там і ховали, але зараз за ініціативою Бучанської міської ради на «Новому кладовищі» на «Алеї Слави» ховають, саме наших героїв, які загинули у війні проти окупантів, щоб вони були серед воїнів, які обороняли нашу державу. Ми відспівували всіх наших героїв, бо розуміли, що більшість з них загинули, як мученики. Ми взяли на себе відспівувати, всіх загиблих незважаючи від віри тому, щоб закопати тіло без молитви – це є не по людські. Адже ми хотіли їм віддати останню пошану, це жителі нашого міста і для нас є дуже важливо, щоб їх відспівати за законами Божими. Ті люди, які залишилися під час окупації кажуть, що в окопах вже атеїстів не існує, там люди звертаються до господа Бога, вони починають молитися і звертатися до Бога тому, що людина, яка сподівається лише на свої мізерні сили, далеко не піде. Я можу свідчити під час спілкування з людьми, що тільки віра в Бога допомогла втриматися тут, щоб не впасти у відчай та зневіру, не опустити руки та не здатися. І ця віра допомогла – ми продовжуємо воювати, хто на фізичному фронті, а хто на духовному, віра обов’язково потрібна, адже без віри ми фактично ніхто. Ті люди, які страждають від окупантів, як би важко не було прийде час, коли Україна зміниться, коли вона відбудується і воскресне та все це буде завдяки героям, які боронять і захищають нас кожного дня».
Мешканця Бучі Миколу Колоскова окупанти вбили пострілом снайпера
«Дуже багато людей, які дотичні до нашого храму загинули. Тобто були, наприклад такі як Микола Колосков, які будували цей храм, приходили до нас молитися, вінчатися. Про його смерть знаю, що він просто вийшов на балкон у своїй квартирі і його вбили пострілом снайпера. Очевидно, людина вийшла по консервацію, тому що холодильники і магазини не працювали, він не становив ніякої загрози для росіян – це скоріш за все було заради розваги і його розстріляли. Ми його поховали на території нашої церкви. Як і всі у Бучі, ми гадали, що зможемо в ньому молитися, але після 27 лютого, коли знищили першу колону на Вокзальній сюди вже було небезпечно закликати людей. Пропав зв’язок не було Інтернету, оголошувати та проводити богослужіння було дуже ризиковано. Перше богослужіння ми провели 7 квітня на Благовіщення. Незважаючи на те, що не було світла і на Вербну неділю, і на Пасху – ми проводили службу Божу для людей. Буквально вже минуло три роки, як я провідував тих людей, хто залишився, приїжджав на Стіколку. Шукав Андрія Шапила, він і його сім’я загинула».
Волонтер Катерина Українцева, яка брала участь в ексгумації тіл з місць захоронення пригадує, що створила спеціальну групу з моніторингу і фіксації загиблих мешканців міста Буча.
«У нас була розроблена спеціальна таблиця з загиблими, тому коли до мене зверталися, я знала де шукати і в якому морзі може знаходитися людина. Потім була допомога з пошуку людей, тому, що ми створили пошукову групу, завдяки чому, ми встановили вбитого російськими окупантами священика Зверещука з вулиці Грушевського, де на місці події ми знайшли свідків і його фото, а також знайшли тіло і передали цю інформацію близьким.
Друга історія: у нас в Бучі жив професор Колбун, був приліт у його будинок, ми довго його шукали, разом з сусідами заходили до його будинку, взяли зразки ДНК із зубної щітка. Потім ми дізналися, що він в Білорусі, полоні».
Як Володимир Ковальський прийняв перший бій з рашистами по вул. Вокзальній
«Володя нічого не казав про те, що кудись збирається, саме як учасник бойових дій, – розповідає його дружина Катерина Ковальська. – Попри це, він знав, що росіяни планують захопити Україну і буде повномасштабна війна, до якої потрібно бути готовими. Він сказав, що зробить окоп у себе в дворі, візьме автомат, буде захищати свою родину, так і сталося.
24 лютого, коли розпочалася війна, зібрався заправляти машини. У нас не було думок вивозити родину, хоча всі наші друзі з маленькими дітьми почали виїжджати, ми не думали, про те, що буде окупація та і вивозити нас він не хотів.
Володя робив свою справу сконтактував з Володимиром Коротею і з Бучанською вартою, також Богданом Щербаком, просив взяти його до лав оборони міста. Як розвідник, він мені нічого не розповідав, єдине про те, як воював у 2015-2016, казав, що окупанти не підуть з Луганської і Донецької області, рано чи пізно підуть далі – такі страшні речі. Він шукав людей літнього віку, дітей у місті Буча, щоб врятувати. Коли я забрала його телефон, у ньому була інформація про те, як де і коли рятувати людей під час окупації».
Пошук тіла героя Володимира Ковальського
«Це був для особисто для мене дуже страшний день. Понад рік не могла зібратися до купи – з березня до серпня, мала дуже великий стрес. 27 лютого, коли мені сказали, що Володя більше не повернеться. Його довго не було дома. Діма, син, запитував: де тато? Володя, колт ще був живий, постійно йому дзвонив під час окупації і заспокоював сина – розповідав про те, що обороняє місто, патрулює разом з військовими у центрі.
26 лютого я не могла ніч заснути, він прийшов одягнений по формі з автоматом. Уранці Володя піднявся і разом з ним, проснувся наш син, почав вимагати від тата, щоб він з ним погрався. Це був знак – Діма його не відпускав, бо відчував біду. Володя дуже любив сина, незважаючи на те, що поспішав, все таки в останнє погрався із сином. Погралися і він промовив, що поспішає на зустріч. Володя вийшов на вулицю одягнений у форму. Син був у захваті він, що тато військовий, але у зв’язку з військовими діями втратив ноги і був на протезах, постійно розпитував тата про війну і звісно про автомат.
На вулиці було дуже “гаряче”, ми бачили, як він пішов, а згодом розпочалося страшне: постійно лунали вибухи, пішла авіація, ми ховалися від вибухів у ванні. Там я накрила сина собою, щоб захистити від вибухів. Коли стихло, задзвонив телефон… Я не очікувала почути страшну звістку, завжди себе стримувала, але до такого не була готова. Дзвонив мій брат, не стримуючи сліз повідомив, що Володі більше немає, тато не повернеться більше до нас. Ми відчували завжди, що він захистить нас, разом були, як за камінною стіною, були впевнені, що він завжди поряд. У мене не було сліз, просто шок, я набрала знайомих і повідомила, що мені потрібна допомога, бо орки поступово окупували нашу вулицю, мені було дуже страшно. Поки був зв’язок, я набрала Володимира Онопрієнка. Він забрав нас на цивільній машині, я вдячна йому, що нас не розстріляли. Нас забрали у багатоповерховий будинок, там нарешті я розплакалася, було небезпечно, ми перебували разом із сином в підвалі.
28 лютого, коли стало небезпечно, ми приїхали в гімназію і сину я не повідомила, що батько вже не повернеться до нас більше. Страх був, що ми не встигнемо спуститися до першого поверху. Пропало світло і з нами були сотні людей, що перебували разом з нами в гімназії. Я подзвонила Катерині Українцевій, попросила про допомогу, щоб вона забрала нас із сином.
У гімназії через декілька днів дізналася про те, що шукають військового снайпера, саме його будинок підірвали згодом, також зруйнвали будинок ще одного військового. Володя знав, що його будуть шукати і переживав за нашу безпеку. Я боялася, в той момент, коли поверталася до своєї квартири, що мене можуть знайти росіяни та не зможу більше повернутися до свого сина. Згодом, дізналася, що були зламані двері нашої квартири – однієї з чотирнадцяти в будинку – дивувалася, чому саме нашу?
Росіяни нічого у нас не забрали єдине, що взяли одяг. Але Володя був прописаний за іншою адресою, в середині січня за місяць зареєструвався за іншою адресою, його шукали за старими списками. У нього була нова реєстрація, тобто шукали його за старою адресою – це страшно, сумно за це.
Історія пошуку Володі для нашої сім’ї – це справжня трагедія. Нарешті я зрозуміла, який це біль, коли рідна людина зникла безвісти, чоловік син або родич, коли ти не знаєш, що робити, де шукати – це велика травма для всієї родини. Ти просто сходиш з розуму протягом тривалого часу. 27 лютого мені повідомили про те, що тіло Володі знаходиться в морзі.
10 березня, коли була перша евакуація, ми разом із сином виїхали. Я просто не сподівалася врятуватися. Виїжджали цивільні і у мене був нервовий зрив, згодом ходила автостопом по трасі, просила нас підкинути. Один чоловік з Гостомеля нас врятував і вивіз. 10 березня біля АТБ побачила катафалк з тілами і відчула, що там був Володимир, думала, що їх повезли в церкву відспівувати, але їх перевозили до церкви Андрія Первозваного – закопувати. Думала Володя перебував в морзі я була впевнена, що він там. Чому йому не повісили бірку, як першому оборонцю міста Буча, для мене це – загадка. Коли була ексгумація, навіть не думала, що станеться далі, що ми загубимо його тіло. У мене був шок, адже в нього були всі документи. Про те, що тіло загублене, дізналася від знайомої, яка в чаті дізналася про те, що Володя був у розстрільних списках рашистів – його упізнали за протезами. Мені зателефонувала адвокат та волонтер Катерина Українцева, запитала про брилок, який був на руці у Володі, що подарував йому син.
Похорони Героя Володимира Ковальського
Його тіло знайшли у Білій церкві, як неопізнане і це боляче – халатність, яка травмує дуже сильно. У мене була людина, яка представляла мене, щодо впізнання чоловіка через те, що я була за кордоном, він займався цим питанням, пізнання його тіла, шукали його за номером.
Я розповіла все-таки сину про смерть батька, не могла більше стримувати себе від болю, розпачу. Це все зазначила в поліції і поки очікувала документи, які засвідчують особу мого чоловіка, як учасника ТРО. 6 травня, закордоном я дізнаюся про те, що йде пряма трансляція поховання мого чоловіка без моєї згоди, проходить поховання мого чоловіка.
Для кожної людини саме святе, щоб родина була присутня при похованні, щоб провести рідну її в останню путь. Хтось дав команду забрати тіло, тоді я сильно плакала, коли побачила трансляцію Бучанської міської ради запитала, чому вони без нашої згоди, дозволу організували похорон Володі не повідомивши родину.
Це саме святе, щоб родина була присутня при похованні і провести в останній путь. Хтось дав команду забрати тіло, тоді я дуже сильно плакала, коли побачила трансляцію Бучанської міської ради і подзвонила до помічниці Федорука А.Ф., Шкарівський М., щоб дізнатися, чому вони без нашої згоди та дозволу організували похорон мого чоловіка не повідомивши родину. На той момент мої юридичні права представляла адвокат Українцева К.Л. Протягом чотирьох місяців Катерина Леонідівна намагалася отримати від БМР свідоцтво про смерть Володі та лікарське заключення».
Розповідає волонтер, депутат БМР Українцева К Л. про пошуки тіла героя:
«Володимир Ковальський був моїм другом, побратимом, залишився для мене героєм, який одним з перших мужньо взяв до рук зброю та пішов обороняти місто Буча проти російських найманців. Володимир – військовий з багаторічним досвідом, командир розвідувального взводу 14 окремої механізованої бригади. Також отримав звання лейтенанта і був учасником ГО спілки учасників АТО. Тому, коли його дружина Катерина Ковальська звернулася до мене про допомогу з пошуку Володимира, я миттєво погодилася.
Я неодноразово зверталася до міської ради з вимогою надати мені документи про загибель нашого героя, особисто помічник міського голови повідомила мені, про те, що ніяких документів немає і надати заключення про його смерть його родині не можуть. Але як друзі та родина героя не змогли спокійно спостерігати за цією подією. Тому ми вирішили на честь пам’яті нашого героя влаштувати меморіальну ходу, у якій взяли участь сотні людей».
