На мальовничому сільському цвинтарі, окрім інших мерців, Копачеві час від часу випадало також хоронити і своїх друзів. Раніше похорони останніх він тяжко переживав. Але потім призвичаївся, виробивши професіональне ставлення до своїх обов’язків. Бувало, втомиться закидаючи могилу, сяде навпочіпки, спершись спиною на встромлену в землю лопату, та й закурить. А попіл у яму струшує: хоч трохи, а все ж таки менше буде лопатою закидати.
Коли не було роботи, Копач з горбка виглядав на стежку, що проходила через цвинтар. Побачивши, як іде хтось із його знайомих, він запально скидав догори руки:
– Агов, привіт, радий тебе тут бачити! – хто вже його знає в якому розумінні вигукував Копач.
Автор: Олександр НАКАЗНЕНКО
