(Легенда)
В одному із російських сіл жила сім’я, яка колись була розкуркулена і вислана з України до Сибіру. Із великої сім’ї – 9 душ – п’ятеро померли ще в дорозі. З неймовірними труднощами українці пережили першу сувору сибірську зиму. Побудували напівземлянку-напівхалабуду і діждалися весни. За весну, літо і осінь зробили зруб, обмазали глиною, побілили і наступної зими ввійшли вже в нову хату. За літо виростили на городі жито, пшеницю, капусту, буряки, огірки, завели порося, курей. При цьому влада змушувала їх працювати по 10-12 годин, практично безоплатно. Місцеві ставилися до них вороже. Але роботящі, вперті українці вижили. І з кожним роком поліпшували своє життя. Дуже тужили за Україною. Своїм новонародженим дітям передавали любов до України.
Лише за рахунок праці висланих колгосп «Рассвет» виконував доведені плани. Голова колгоспу пошепки, із осторогою, казав: «Я віддам 10 своїх алкоголіків за одного хохла». Бо й справді, росіяни тільки пили щодень свою бражку, заїдали капустяним тижневим кислим борщем і погано працювали, на відміну від розкуркулених. З району казали: «Дай передовиків для відзначення». Голова журився, бо розкуркулених не можна подавати, а своїх практично немає.
Минуло багато років. Війни, Хрущов, Брежнєв, перебудова, розпад Союзу. Старі люди померли, а молоді вже не захотіли їхати в Україну, хоча завжди пам’ятали про неї, цікавилися її життям. Дід весь час виховував в онуках ці почуття. Онук став вдалим мисливцем. Попадав білці в око. Найвищий стандарт стрілецького вміння. А в наші дні – повістка до армії. Дід йому каже: «Як попадеш в Україну воювати, приховуй свій стрілецький талант. А як доведеться стріляти по українцях, ніколи не влучай, бо то твої брати. Якщо зможеш, перейди на їхній бік і отам знайди спосіб захищати Україну».
…Внук все виконав. Після СБУ-шної перевірки, попросив, щоб його послали воювати до АТО. Наполіг, щоб дали найсучаснішу снайперську гвинтівку, та ще й з глушником.
…Сепаратисти і, особливо, російські вояки, були вражені. Хтось з українського боку регулярно і безшумно відстрілює їх. Причому ранить лише в ліву руку. Ну якби раз чи два, то ніхто б і уваги не звернув, а коли за місяць більше тридцяти поранено і саме в ліву руку. Живий, але не боєздатний. Поки лежить бідолаха у шпиталі, то й думає: нащо мені ця війна на Донбасі? Іншим про це говорить. ФСБ затикає йому рота, але й на війну він більше не йде. І не він один, усі інші так само себе ведуть.
Розвідка росіян дуже хотіла взнати, хто ж той таємничий снайпер в «укропів»? Та нічого не виходило, бо українці ретельно берегли цю таємницю.
Усі поранені ставали агітаторами проти війни. Деякі матюкалися, проклинали «укропів», а далі думали: «Якби я не пішов на Донбас, то й не влучив би мене той снайпер». І вже він і його рідня кляли Путіна, що призводило до того, що дуже багато молодих людей не хотіли йти до армії, ухилялися від призову під усілякими приводами.
16 січня 2021 року
Володимир КУЗНЄЦОВ,
житель смт Гостомель,
член літературної студії “Дебют”
Центральної ірпінської бібліотеки
