Доктор медицини з Південної Каліфорнії розповів, чому багато лікарів носять кулони з написом «Не відкачувати», щоб їм не робили непрямий масаж серця у разі клінічної смерті. А також – чому вони воліють вмирати від раку вдома.
Блогер natashav опублікувала статтю Кена Мюррея, доктора медицини, клінічного доцента сімейної медицини в університеті Південної Каліфорнії, який привідкриває деякі лікарські таємниці:
– Багато років тому, Чарлі, шановний лікар-ортопед і мій наставник, виявив у себе в животі якусь грудку. Йому зробили діагностичну операцію. Діагноз – рак підшлункової залози. Операцію робив один з кращих хірургів країни. Він навіть розробив операцію, за якої потроюється ймовірність прожити п’ять років після постановки діагнозу саме цього виду раку з 5 до 15%, хоча якість життя при цьому була б дуже низькою. Чарлі був абсолютно не зацікавлений в операції. Він виписався з лікарні на наступний день, закрив свою лікарську практику і більше ні разу не ступив ногою в лікарню. Замість цього він присвятив весь свій час, що залишився, родині. Його самопочуття було хорошим, наскільки це можливо при діагнозі рак. Через кілька місяців він помер удома. Чарлі не лікувався хіміотерапією, не опромінювався радіацією і не робив операцій. Державна страховка для пенсіонерів Медікер майже нічого не витратила на його утримання та лікування.
Цю тему рідко обговорюють, але лікарі теж вмирають. І вони вмирають не так, як інші люди. Вражаюче не те, як багато лікарі лікуються перед смертю в порівнянні з іншими американцями, а те, наскільки рідко вони звертаються до лікарів, коли справа наближається до кінця. Лікарі борються зі смертю, коли справа йде про їхніх пацієнтів, при цьому у них самих дуже спокійне ставлення до власної смерті. Вони точно знають, що станеться. Вони знають, які варіанти у них є. Вони можуть собі дозволити будь-який вид лікування. Але вони відходять тихо.
Звичайно, лікарі не хочуть вмирати. Вони хочуть жити. У той же час, вони знають достатньо про сучасну медицину, щоб розуміти межі можливостей науки. Вони так само знають достатньо про смерть, щоб розуміти чого найбільше бояться всі люди – смерть в муках і смерть на самоті. Вони говорять про це зі своїми сім’ями. Лікарі хочуть бути впевненими, що коли прийде їхній час, ніхто не буде героїчно рятувати їх від смерті, ламаючи ребра в спробі оживити їх непрямим масажем серця (а це саме те, що відбувається, коли це роблять правильно).
Практично всі медпрацівники хоча б раз були свідками «марного лікування», коли не було ніякої ймовірності, що смертельно хворому пацієнту стане краще від лікування найостаннішими досягненнями медицини. Пацієнту розпорють живіт, навтикають в нього трубок, підключать до апаратів і отруять ліками. Саме це відбувається в реанімації та коштує десятки тисяч доларів на добу. За ці гроші люди купують страждання, які ми не завдамо навіть терористам. Я збився з рахунку скільки разів мої колеги говорили мені приблизно наступне: «Пообіцяй мені, що якщо ти побачиш мене в такому стані, ти мене вб’єш». Вони кажуть це на повному серйозі. Деякі медики носять кулони з написом «Не відкачувати», щоб лікарі не робили їм непрямий масаж серця. Я навіть бачив одну людину, яка зробила собі таке татуювання.
Лікувати людей, завдаючи їм страждання, болісно. Лікарів навчають збирати інформацію не показуючи свої почуття, але між собою вони говорять те, що переживають. «як люди можуть так катувати своїх рідних?», – Питання, яке переслідує багатьох лікарів. Я підозрюю, що вимушене заподіяння страждань пацієнтам за бажанням сімей – одна з причин високого відсотку алкоголізму і депресії серед медпрацівників в порівнянні з іншими професіями. Для мене особисто це була одна з причин, через яку останні десять років я не практикую в стаціонарі.
Що трапилося? Чому лікарі прописують лікування, яке вони б ніколи не прописали самі собі? Відповідь, проста чи не дуже – пацієнти, лікарі та система медицини в цілому.
Щоб краще уявити, яку роль відіграють самі пацієнти, уявіть собі таку ситуацію. Людина знепритомніла, і її привезли по швидкій в лікарню. Ніхто не передбачав такого сценарію, тому заздалегідь не було обумовлено, що робити в такому випадку. Це дуже розповсюджена ситуацію. Родичі налякані, приголомшені і плутаються в незліченному числі різноманітних варіантів лікування. Голова йде обертом. Коли лікарі запитують «Чи хочете ви, щоб ми «зробили все»?», – Рідні кажуть «так». І починається пекло. Іноді сім’я насправді хоче «зробити все», але найчастіше вони просто хочуть, щоб було зроблено все в розумних межах. Проблема полягає в тому, що обивателі часто не знають що розумно, а що ні. Заплутані і в своїй скорботі вони можуть і не запитати або не почути, що каже лікар. А лікарі, яким було велено «зробити все», робитимуть усе, розумно це чи ні.
Такі ситуації трапляються часто-густо. Ситуація ще більше ускладнюється тим, що у людей є нереалістичні очікування про те, що можуть зробити лікарі. Багато хто думає, що масаж серця – надійний спосіб реанімації, хоча більшість людей все одно вмирають або ж отримують важку інвалідність. Я прийняв сотні пацієнтів, яких привозили до мене в лікарню після реанімації масажем серця. Лише один з них, здоровий чоловік зі здоровим серцем, вийшов з лікарні своїми ногами. Якщо пацієнт серйозно хворий, старий, у нього смертельна хвороба, ймовірності гарного результату реанімації майже не існує, при цьому ймовірність страждань майже 100%. Брак знань і нереалістичні очікування призводять до поганих рішень щодо лікування.
Звичайно ж, не тільки пацієнти винні в сформованій ситуації. Лікарі роблять марне лікування можливим. Проблема полягає в тому, що навіть лікарі, які ненавидять марне лікування, змушені задовольняти бажання пацієнтів та їхніх родичів. Уявіть знову травмапункти в лікарні. Родичі ридають і б’ються в істериці. Вони вперше бачать лікаря. Для них він повний незнайомець. У таких умовах вкрай складно налагодити довірчі відносини між лікарем і рідними пацієнта. Люди схильні запідозрити лікаря в небажанні возитися зі складним випадком, економії грошей або свого часу, особливо, якщо лікар не радить продовжувати реанімацію.
Не всі лікарі вміють розмовляти з пацієнтами доступною і зрозумілою мовою. У когось це виходить краще, у когось гірше. Деякі лікарі більш категоричні. Але всі лікарі стикаються зі схожими проблемами. Коли мені потрібно було пояснювати родичам хворого про різні варіанти лікування перед смертю, я якомога раніше розповідав їм тільки про ті можливості, які були розумні в даних обставинах. Якщо рідні пропонували нереалістичні варіанти, я простою мовою доносив до них всі негативні наслідки такого лікування. Якщо сім’я все ж наполягала на лікуванні, яке я вважав безглуздим і шкідливим, я пропонував перевести їх у відання іншого лікаря або лікарні.
Чи потрібно мені було бути більш наполегливим, переконуючи родичів не лікувати смертельно хворих пацієнтів? Деякі з випадків, коли я відмовився лікувати пацієнта і передав їх іншим лікарям, досі переслідують мене. Одна з моїх улюблених пацієнток була юристом зі знаменитого політичного клану. У неї була важка форма діабету і жахливий кровообіг. У неї на нозі з’явилася болюча рана. Я намагався зробити все, щоб уникнути госпіталізації та операції, розуміючи наскільки небезпечні лікарні і хірургічне втручання для такої пацієнтки. Вона все ж пішла до іншого лікаря, якого я не знав. Той лікар майже не знав історію хвороби цієї жінки, тому він вирішив прооперувати її – шунтувати тробмозні судини на обох ногах. Операція не допомогла відновити кровотік, а післяопераційні рани не загоювалися. На ступнях пішла гангрена, і жінці ампутували обидві ноги. Через два тижні вона померла в знаменитій лікарні, де її полікували.
Часто і лікарі, і пацієнти стають жертвами системи, яка заохочує надмірне лікування. У деяких сумних випадках лікарі просто отримують плату за кожну процедуру, яку вони роблять, тому вони роблять все, що можна, незважаючи на те допоможе це пацієнтові або зашкодить, просто з метою заробити побільше. Набагато частіше все ж, лікарі бояться, що сім’я пацієнта буде їх судити, тому вони роблять все, що просить сім’я, не виказуючи своєї думки рідним пацієнта, щоб не було ніяких проблем.
Навіть якщо людина заздалегідь підготувалася і підписала потрібні папери, де висловила свої вподобання щодо лікування перед смертю, система все одно може зжерти пацієнта. Одного з моїх пацієнтів звали Джек. Джеку було 78 років, він хворів протягом багатьох років і пережив 15 серйозних операцій. Після всіх перепетій Джек абсолютно впевнено попередив мене, що ніколи ні за яких обставин він не хоче опинитися на апаратах штучного дихання. І ось, одного разу в суботу, у Джека стався інсульт. Його доставили до лікарні у несвідомому стані. Дружини Джека не було з ним. Лікарі зробили все можливе, щоб його відкачати, і перевели в реанімацію, де підключили до апарату штучного дихання. Джек боявся цього найбільше в житті! Коли я добрався до лікарні, я обговорив побажання Джека з персоналом та його дружиною. На підставі моїх документів, складених за участю Джека, я зміг відключити його від апаратури, що підтримує життя. Потім я просто сів і сидів з ним. Через дві години він помер.
Незважаючи на те, що Джек склав всі потрібні документи, він все одно помер не так, як хотів. Система втрутилася. Більш того, як я дізнався пізніше, одна з медсестер накляузнічала на мене за те, що я відключив Джека від апаратів, а отже вчинив вбивство. Так як Джек заздалегідь прописав всі свої побажання, мені нічого не було. Але все ж загроза поліцейського розслідування вселяє жах в будь-якого лікаря. Мені було б легше залишити Джека в лікарні на апаратурі, що було явно проти його бажання, продовжуючи його життя і страждання ще на кілька тижнів. Я б навіть заробив побільше грошенят, а страхова компанія Медікер отримала б рахунок на додаткові $ 500,000. Не дивно, що лікарі схильні переліковувати.
Але себе лікарі все ж не переліковують. Вони щодня бачать наслідки надмірного лікування. Майже кожна людина може знайти спосіб мирно померти вдома. У нас є безліч можливостей полегшити біль. Хоспісний догляд допомагає смертельно хворим людям провести останні дні життя комфортно і гідно, замість того, щоб страждати від марного лікування. Вражаюче, що люди, за якими доглядає хоспіс, живуть довше, ніж люди з такими ж хворобами, яких лікують у лікарні. Я був приємно вражений, коли почув по радіо, що відомий журналіст Том Вікер «помер мирно вдома в оточенні родини». Такі випадки, слава богу, зустрічаються все частіше.
Декілька років тому у мого старшого двоюрідного брата Торча (torch – ліхтар, пальник; Торч народився вдома при світлі пальника) трапилася судома. Як виявилося згодом, у нього був рак легенів з метастазами в мозок. Я домовився з різними лікарями, і ми дізналися, що при агресивному лікуванні його стану, що означає три-п’ять візитів до лікарні для хіміотерапії, він проживе близько чотирьох місяців. Торч вирішив не лікуватися, переїхав жити до мене і тільки приймав пігулки від набухання мозку.
Наступні вісім місяців ми жили в своє задоволення, прямо як у дитинстві. Вперше в житті з’їздили в Діснейленд. Сиділи вдома, дивилися спортивні передачі і їли те, що я готував. Торч навіть поправився на домашніх харчах, а не лікарняній їжі. Його не мучили болі, а настрій був бойовим. Одного разу він не прокинувся. Три дні він спав як в комі, а потім помер. Вартість медичного догляду протягом восьми місяців – близько 20 доларів. Вартість таблеток, які він приймав.
Торч не був лікарем, але він знав, що хотів жити, а не існувати. Чи не всі ми хочемо цього ж? Якщо й існує супер-пупер догляд за вмираючими, то це гідна смерть. Що стосується мене особисто, то мій лікар оповіщений про мої побажання. Ніякого героїзму. Я тихо піду у ніч. Як мій наставник Чарлі. Як мій двоюрідний брат Торч. Як мої колеги лікарі.
Джерело: Фітхакер
