Першим твором школяра була розповідь про вулицю Польова в Бучі
Мені пощастило у тому, що у житті зустрілося чимало людей, які допомагали мені освоювати цю нелегку, але таку потрібну професію. За це я їм щиро вдячний.
Якщо сказати, що зі шкільних часів я мрія про цю професію – покривити душею. Хоча зі школи все і розпочалося. На початку 70-х років я почав вчитися у бучанській середній школі № 4. Раніше були такі предмети, як російська мова та література. І викладала їх Лариса Михайлівна Олексюк.
Саме Лариса Михайлівна прищеплювала нам, учням, любов до літератури й художнього слова загалом. З цікавістю ми слухали її уроки протягом усіх 45 хвилин. Вона вміла бути суворою, вимогливою і водночас доброзичливою до учнів. Для неї не було улюбленців у нашому класі, і, я впевнений: не тільки у нашому. Вона читала свій предмет так як нам було цікаво слухати і водночас вимагала від нас максимум знань зі свого предмету.
Випереджаючи події, коли вже навчався в університеті, звернув увагу на те, що метод викладання свого предмету Лариси Михайлівни мені дуже нагадував уже лекції на парах викладачів вишу, зокрема з таких предметів як українська, російська та зарубіжні літератури. Отримавши необхідні знання у школі, з предметів, які викладала Лариса Михайлівна, мені легше було навчатися в університеті. А тоді у шкільний період, ми знайомилися з біографією та творами всесвітньовідомих письменників та поетів, про яких з цікавістю розповідала наша вчителька. Я почутими знаннями ділився зі своїми батьками.
У нашій родині вважалося за правило – з зарплати купувати книжки. Серед сімейної скромної бібліотеки було чимало книжок відомих письменників та поетів. Я особливої уваги на них не звертав. У голові був один футбол, тим паче, що київське «Динамо» у ті роки був одним з найсильніших клубів Європи. Той, хто був свідком тріумфу цієї команди у середині 70-х років – мене добре зрозуміє. Мій батько добре розумівся на літературі, і на світовій зокрема. Бачачи мою зацікавленість, яку мені прищеплювала на своїх предметах Лариса Михайлівна, він усіляко підтримував мій потяг до літератури. А на її уроки я йшов вже з додатковими знаннями.
Пригадую, як одного разу на уроці мови нам Лариса Михайлівна дала завдання написати твір під назвою «Вулиця, на якій я живу». Я – як міг – розповів про свою вулицю Польову. І наступного дня був приємно здивований, коли вчителька відзначила цей твір і прочитала його всьому класу, і додала, що Володимир у майбутньому буде журналістом. Своєю думкою вона поділилася з моїми батьками на шкільних зборах. Ці слова стали пророчими.
Озираючись у своє минуле, зараз можу з упевненістю сказати: любов до літератури ще у школі прищепила мені саме Лариса Михайлівна. Це був поштовх до моєї майбутньої професії.
Сплинули роки. На жаль, Лариси Михайлівни вже не має з нами… Але я пригадую, як ми випадково зустрілися з нею вже у 2000-х роках біля супермаркету, куди вона йшла, аби придбати газету «Бучанські новини», де я тоді працював заступником редактора. Так було приємно від своєї вчительки чути, що на її переконливу думку за останні роки газета стала цікавішою. І вона саме з Баланівки, де тоді мешкала, ходила до центру Бучі, аби придбати газету.
Я був вражений, коли Лариса Михайлівна відверто мені сказала, їй достатньо прочитати абзац, максимум два, аби безпомилково (не дивлячись на підпис журналіста) назвати прізвище постійного автора того чи іншого матеріалу. (Оце дійсно мовознавець!). І звичайно, дуже уважно слідкувала за моїми публікаціями, як за своїм колишнім учнем, зокрема. Побажала і у подальшому писати про людей і для людей.
З роками мимоволі замислюєшся над сенсом життя. На мою думку, один з них – це знайти себе у своїй професії. Гадаю, мені в цьому пощастило. Адже поруч були, які в той чи іншій мірі сприяли моєму вибору майбутньої професії. Серед них – і одна з перших моїх учителів Лариса Михайлівна.
член Національної спілки
журналістів України
