26 квітня 1986 року о першій годині ночі стався вибух на четвертому енергоблоці ЧАЕС, який підняв по тривозі тисячі працівників міліції, пожежних та співробітників інших служб.
Серед тих, хто першим виїхав до чорнобильської зони, був співробітник Ірпінського міськвідділу внутрішніх справ Володимир Валентинович Зубенко, тоді молодший лейтенант міліції. Тепер полковник запасу.
– Вранці, 27 квітня, – розповідає Володимир Валентинович, коли прийшов на роботу, відразу помітив, що у кабінетах майже порожньо. У черговій частині повідомили, що вночі першу групу наших колег чисельністю 30 атестованих співробітників підняли по тривозі і направили до Чорнобильського району. Про те, що у Прип’яті на атомній станції трапилася аварія, нічого толком не пояснювали. Здогадки, звичайно, були. Проте це всього-на-всього домисли, ніякої конкретної інформації. Нам повідомили про можливість виїзду до зони на заміну своїх колег. Згодом сказали взяти «тривожні чемоданчики» і сідати в автобус. Жодних зайвих запитань. Старшим нашої групи з 30 правоохоронців було призначено Петра Івановича Сластьоненка.
Нас привезли у Прип’ять, один із найближчих до Чорнобиля населених пунктів. Інформацією про рівень радіаційного фону й, відповідно, ступінь небезпеки ми тоді не володіли. Були відправлені, як кажуть, у цілковиту невідомість. Основні завдання, що стояли перед правоохоронцями, охорона громадського порядку, перекриття всіх шляхів, що ведуть до міста і станції, взяття під охорону найважливіших об’єктів державних установ і органів управління. Згодом почали займатися евакуацією людей. Ми робили поквартальний обхід і повідомляли мешканцям будинків, що у зв’язку з аварією на ЧАЕС вони на три доби повинні покинути квартири Люди поставилися з розумінням. Всі ми вірили в те, що за цей термін радіаційна ситуація стабілізується і люди дійсно повернуться у рідні домівки. Брали найнеобхідніше: документи, гроші, дещо з одягу. Навіть домашніх тварин спокійно залишали у квартирах, попередньо залишивши їм їжу на три дні. Хто ж тоді міг знати, що назад у Прип’ять ніхто вже ніколи не повернеться?!
За кілька годин евакуювали 51 тисячу мешканців Прип’яті. Потім ми отримали наказ забезпечити охорону особистого та державного майна у місті. У найкоротші терміни всі будівлі на рівні першого поверху було обнесено дротовою огорожею.
Міліціонери, які патрулювали вулиці Прип’яті й Чорнобиля, скаржилися на головний біль, «дряпання» в горлі, нудоту, високий тиск. Медикаменти та йодний калій, які на перший час були зібрані з індивідуальних аптечок цивільної оборони, а пізніше й зі всієї аптечної мережі, швидко закінчувалися. Свою дозу визначали не по «накопичувачах», а по картосхемах забрудненої місцевості. Коли ми їхали до Прип’яті, то мали з собою лише протигази. Тільки через два дні нам завезли військові захисні комплекти одягу. Приїхали війська хімзахисту, але вони не повідомляли нам про радіаційний рівень. Лише натякнули, що найбільше її на мосту.
Це тепер дані щодо рівнів радіації, зафіксовані на той час у документах, лякають: «Перше донесення опер групи МВС УРСР із Прип’яті в міністерство про радіаційну обстановку показувало, що вона є дуже складною. Так, в зоні реактора рівні радіації були до 200 Р/год, в радіусі 3 км – 20-40 Р/год, в м. Прип’яті – від 300 мР/год до 20 Р/год. В м. Чорнобилі – 3-10 мР/год.» Та коли не бачиш усюдисущого радіаційного ворога на власні очі, не відчуваєш (звісно до певного часу) його смертоносного дихання, то й думати нема про що.
Сухпайок у нас був лише на два дні. Про комфортні умови відпочинку і ночівлю довелося забути. Після 8-10 годин служби по охороні громадського порядку ми відпочивали в автобусі. Розуміли: ці труднощі тимчасові. Важче було у психологічному плані – нести службу у красені місті, де не залишилося жодного мешканця, лише військові. Під час одного з патрулювань ми були здивовані, побачивши цивільного громадянина, який поспішав до своєї оселі. Як з’ясувалося, він щойно приїхав з відрядження по Дніпру катером. І взагалі нічого не знав про аварію на атомній станції, ні про евакуацію людей. Ми його проінформували про ситуацію, намагалися заспокоїти, що людей вивезли лише на три доби і вони обов’язково повернуться. Він кілька годин роздумував над нашими словами і зі смутком у голосі сказав: «Я інженер-атомщик, повірте мені на слово, ця евакуація триватиме не три доби, а значно довше. Хочеться вірити, що ми коли-небудь взагалі повернемося у наше рідне місто Прип’ять».
Чи не занадто песимістичний прогноз?- подумалося Зубенку. Проте з плином часу життя підтвердило правоту слів інженера. Через чотири доби ірпінська група правоохоронців повернулася додому. Вперше за ці дні відвідали лазню. Одяг, який сильно фонив, замінили. Потім службу несли у звичному режимі. Додаткових відпусток не передбачалося, одноразової грошової допомоги також.
Для більшості 30 тисяч працівників органів внутрішніх справ служба в екстремальних умовах ядерної катастрофи стала випробуванням на мужність, професіоналізм і моральну зрілість, вірність службовому обов’язку. Понад 40% ліквідаторів з числа правоохоронців стали інвалідами, гостру променеву хворобу перенесли сотні людей, тисяч з них померли. Така сумна статистика – занадто висока ціна за приборкання радіаційного пекла.
