Коли мої знайомі дізнаються, що я народився 14 лютого, то задають питання, а чому мене не назвали Валентином, це ж День закоханих?! Я їм делікатно відповідаю, що у рік мого народження, 1960-му, у нас не було ніякого дня закоханих, натомість у нашому регіоні сталася зовсім інша подія – саме 14 лютого 1960 року Бучанську колонію з дитячої перепрофілювали у дорослу виправну колонію суворого режиму. Часто ставлю собі питання: можливо ця обставина стала знаком того, що я став кримінальним журналістом? Коли у 1991 році я став працювати у газеті «Київський вісник», то головний редактор Олександр Ільченко доручив мені вести рубрику «Кримінофакт».
Одного разу я отримав листа від свого знайомого Віталія, який відбував покарання у Березанській виправній колонії. Зокрема він написав, що вирішив звести рахунки з життям, підібрав зашморг, вибрав місце на промці (промислова зона), де скоїть суїцид. І якщо ти не знехтуєш цим повідомленням, то напиши йому листа. Я був у шоці, цей лист показав шефу. Олександр Михайлович уважно його прочитав і сказав: не втрачай часу їдь завтра до нього на зону. Зробив дзвінок до начальника пенітенціарної системи Київської області і я відразу поїхав на співбесіду до нього. Я показав листа, розповів йому про свого знайомого, який допомагав мені крутити художні фільми у Ворзельському кінотеатрі… Мій співрозмовник уважно вислухав, подзвонив до начальника Березанської колонії і сказав, щоб зустріли журналіста і організували зустріч з моїм знайомим.
Наступного дня мене зустрів заступник начальника. Поцікавився про наше знайомство з їх засудженим. Потім з сумом у голосі сказав: «А може вам не варто з ним зустрічатися?! Тут така ситуація… Я в шоці:
– Скажіть він живий?!
– Так, живий. Але краще я викличу начальника його загону.
Через деякий час той був у кабінеті. Йому коротко керівник повідомив про мене, показав листа Віталія. Уважно з листом ознайомився і запитав: «Можливо не варто вам зустрічатися. Тут така ситуація… Зробив паузу, а потім зі смутком у голосі сказав, що Віталій «опущений», розумієте яке до нього ставлення на зоні?!».
Я був шокований почутим. Він мій добрий знайомий і мені байдуже що він опущений:
– Скажіть, де це трапилося у вас на зоні?!
– Ні, на СІЗО..
– Підемо на зустріч з ним.
Мене відвели у промислову зону. Підходимо до станка, за яким працює спиною до нас Віталій. А навколо нього сидять круті пацани, які вчать його працювати. Побачивши мене замовкли. Начальник загону звертається до нього.
– Віталій, до тебе приїхали..
Він повертається і бачу його обличчя все у маслі. Віталій подивився і був вражений моїм несподіваним візитом. За кілька секунд по його обличчю потекли сльози. Я підходжу до нього, протягую руку і міцно тисну його. Братва, яка сиділа поруч була шокована.. Одному сказав: стань за станок. Той оторопів від несподіванки.
– А чому я?!
– Не лепи мне горбатого, кореш. Я двічі повторювати не буду. Хто я такий – потім дізнаєшся.
Той мовчки виконав мою вимогу.
З Віталієм ми довго спілкувалися за життя. Я зміг його переконати, щоб він не брав на себе гріх і не затягував на себе зашморг. Знайди у собі сили вижити. А я чим зможу допоможу тобі.
За день я підготував статтю «Березань. Зона суворого режиму» і вона була надрукована у рубриці «Кримінофакт».
Минуло кілька місяців і одного разу ввечері дзвінок у мою квартиру. На порозі стоїть Віталій і каже: «Я відкинувся з зони. І дуже тобі вдячний за статтю. Її читала вся зона. Всім сподобалася. І адміністрації, і спецконтингенту з мужиками і «отрицалову». Мене заповажали, що у мене є такий знайомий журналіст..
Минули роки, я почав служити в системі МВС України. Вступив до Національної академії внутрішніх справ України. Одного разу довелося складати залік з одного з кримінальних предметів. Чесно скажу, вважав себе за всезнайку. Пішов здавати не заглядаючи до підручника. Ледве склав. Краще себе недооцінити, ніж переоцінити. Я купив посібник з кримінального права і вирішив його прочитати для себе. Відкриваю навмання середину посібника і починаю читати другий абзац зліва. Прочитав перший абзац, до болі знайомий текс, потім другий абзац. Ну точно, я його десь читав, і точно знаю, що підручник вперше взяв у руки. Дочитав сторінку, а там посилання на статтю В. Еннанова у «Київському віснику» під назвою «Березань. Зона суворого режиму». Якщо я б, бідолашний, придбав би цей підручник до іспиту, і сказав би про це посилання викладачу, то міг би розраховувати на більш гідну оцінку.
