Олексій
24 лютого Олексій Ігнатенко пішов у військкомат, проте йому, зовсім без бойового досвіду, сказали очікувати.
«Чого очікувати? Я поїхав робити барикади по Києву. Ми готувалися до прийому, так сказати. До оборони», – впевнено говорить чоловік.
За кілька днів він вирішив поїхати в Ірпінь – допомагати людям з евакуацією.
«Моя евакуація розпочалася з Романівського мосту. Він на той час уже був зруйнований, але дуже багато людей йшли туди. Це була єдина більш-менш безпечна точка Ірпеня, куди могли відходити цивільні люди. На той момент Буча, Гостомель, Ворзель уже були під окупацією, звідти вийти ніхто не міг. І, як ми зʼясували потім, усі намагання закінчувалися розстрілом», – розповідає волонтер.
Спочатку волонтери зустрічали людей біля мосту. Неподалік стояв намет ДСНС, де й допомагали волонтери. Туди сотнями приїжджали люди в автобусах, проте з кожним днем усе менше.
За день-два Олексій зрозумів, що є дуже багато людей похилого віку, які не знали куди йти й що робити далі. І їм була потрібна зовсім інша допомога.
«Ми запитували їх: “Звідки ви? Куди вам потрібно?”. Але вони не знали. Волонтери називали їх “нуль”. Це вже потім зʼявився нуль – лінія зіткнення. У нас він був свій. Це люди без розуміння, куди, чи є у них рідні, без розуміння, що в них є. Вони виїхали, тому що їх вивезли й вони погодилися, що потрібно якось жити далі. Саме такими людьми я і займався».
Олексій з іншими волонтерами шукав місця, де ці люди могли б прилаштуватися на якийсь час. Окрім житла, це часто були й медичні заклади, бо чимало людей мали психічні розлади.
«І треба було не тільки знайти, а й відвезти, а потім підтримувати в них життя, – каже чоловік. – Найскладніше було вечорами – наприкінці дня приїжджали найважчі люди: з вогнепальними, осколковими пораненнями. Тобто ті, які напряму зустрілися з “руськім міром”. Потрібно було швидко реагувати й відвозити їх у лікарні».
За час волонтерства Олексію вдалося допомогти приблизно 80-м таким людям. Проте, звісно, врятувати всіх не вдавалося, і це болить чоловіку найбільше:
«Для мене були страшними дві речі: коли ти їдеш на евакуацію і бачиш, що спізнився. Коли ти заходиш в будівлю і вже нічого не можеш зробити. А друге – коли відвозиш людину, а за 2–3 дні питаєш, як у неї справи, а тобі кажуть, що вона померла».
«Це рулетка – ціною власного життя рятувати інших»
Через великі втрати серед людей у 20-х числах березня 2022 року команда волонтерів вирішила не просто зустрічати цивільних біля Романівського мосту, а заходити в найбільш недоступні ділянки Бучі, Ірпеня, Ворзеля та Гостомеля.
«За будь-яку ціну, хоча, звісно, з розумом, але треба було заходити в такі місця, де люди потребували. Я отримував кожного дня дзвінки, СМС від дідусів та бабусь, які благали про допомогу. Я розумів: чим більше часу минає, тим більша ймовірність, що ми не зможемо їх врятувати», – пояснює Олексій.
Це було ризиковано, але Олексію пощастило не натрапляти на окупантів – лише бачити наслідки їхніх дій.
«Коли я бачив на відстані, що є блокпост чи вогнева точка, то зупинявся, шукав інші шляхи або відходив назад. Я не можу нічого зробити, коли на мене націлений автомат чи інша зброя. Сперечатися з цим у мене бажання не було. Це на сході зараз, поки туди їду, доставляю допомогу військовим і цивільним, то і зверху, і знизу, і збоку – прилетить у будь-яку мить».
Проте деяким колегам-волонтерам щастило менше:
«На жаль, був випадок, коли волонтерів поранили. Це ціна: порятунок чийогось життя міг призвести до закінчення твого. Були моменти, коли хлопці просто йшли вулицею, підіймали руки й кричали: “Я волонтер! Евакуація!”. І з певним часом це стало рулеткою. Адже російські військові не рахувалися ні з чим, а стріляли в усе, що рухається».
«З перших днів звільнення мої бабусі та дідусі поривалися додому»
На початку квітня українські військові вигнали росіян з Київщини, і люди вже не евакуйовувалися.
«Навпаки, мої бабусі почали мені телефонувати й казати: “Усе, повертаємося додому!”, – розповідає Олексій. – Я кажу: “Як повертаєтеся? Ви що? Ані світла, ані води, нічого немає. Що ви там будете робити?”. І якось із ними домовлялися. Хоча була одна бабуся, яка пробула два дні в медзакладі та сказала, що їде додому. Вона не давала спокою нікому, мені довелося її забирати й повертати додому. Я зайшов в її дім, аби перевірити його стан. Там навіть дверей не було».
Тоді, на початку квітня, волонтерська роль Олексія змінилася: він почав розвозити медикаменти й продукти у Ворзель, Бучу, Ірпінь та Бородянку.
«У квітні почали зʼявлятися світло і вода. Ірпінь приходив до тями. Значно важче було з Гостомелем, Бучею, Ворзелем і туди далі. Я вже мовчу про Бородянку. Я забирав звідти дві родини, чиї будинки були зруйновані, і там було найважче».
Зараз Олексій займається підтримкою військових і навіть створив благодійний фонд «Алекс», аби отримувати допомогу з-за кордону. Переважно працює з точковими запитами військових. На початку зими, коли не зміг знайти достатньої кількості спальників, каріматів і пончо, став виробляти їх самостійно.
«Я не можу врятувати життя військових, але можу врятувати їхнє здоровʼя, привізши ліки, продуктові набори та інші необхідні речі. Тому все, що можливо зараз, я роблю».
У таких поїздках за можливості Олексій бере щось для цивільних людей: ковдри, ліки, їжу. Так обʼїздив майже всю лінію фронту, хіба в Херсоні не був, хоча і їздив по області.
«Села біля самого фронту відрізняються тим, що мають сині куполи. Дахів-то нема, тому будинки накривають плівкою синього кольору. Ти заїжджаєш – і одразу бачиш, що тут був руській мір».
Катерина
Ранок 24 лютого в Катерини Українцевої, адвокатки й депутатки Бучанської міської ради, розпочався, як і у тисяч українців – з дзвінка. Її чоловік, який був на роботі на нічній зміні, сказав:
«Мамачка (так він її жартома називає в сімʼї), спокійно. Війна».
Згадуючи дні перед початком великої війни, Катерина розуміє, що була морально готовою й навіть була певна, що наступ станеться. Але паніка після слів чоловіка її охопила, бо думати й переживати насправді – це різні речі.
«Я спершу бігала, збирала речі. А потім зрозуміла: а куди? У нас був ще чинник того, що ми живемо з мамою чоловіка. Їй уже 83 роки, вона дуже погано рухається навіть квартирою. Тому я не уявляла, як ми будемо вибиратися, не маючи машини».
Вона згадує, що приблизно такий самий панічний стан був і в інших мешканців її будинку. Зокрема, всі шукали, де можна заправитися, на заправках були величезні черги.
«Я не скажу, що багато хто на мене орієнтувався, але все ж таки я депутатка – і вони хотіли почути від мене офіційну інформацію, – каже Катерина. – 24 лютого нам оголосили, що чергова сесія Бучанської міської ради буде. Але зрозуміло, що ми мали відкласти всі питання й тільки готуватися до чогось.
Я хотіла вийти зі сесії з інформацією про план дій, але єдине питання щодо обороноздатності, що розглядалося, стосувалося стану бомбосховищ. Це питання поставили на голосування без обговорення, і ми вийшли зі сесії ні з чим.
Тому я для себе вирішила, що ні від кого нічого не чекаю і дію так, як можу. Звідусіль лунало: організовуйтеся, беріть у руки все, що у вас є. Тому я відкрито написала в чат наших будинків: усі, у кого є зброя, – підходьте».
Імпровізований штаб організували прямо в кабінеті Катерини. Туди, бувало, приходили навіть хлопці, які вже отримали зброю від військкомату, але не знали, як і де організовувати оборону міста. Другого дня, за словами Катерини, військкомат уже не працював, тож багато запитів про те, що робити охочим захищати місто, стікалися до неї.
Зрештою, за кілька днів це все завело її у стан розгубленості, особливо, коли дізналася, що поліція евакуюється через обстріли.
«Військкомату – нема, поліції – нема. Я навіть не знала, скільки в моєму будинку залишилося людей, тому що всі позакривалися й майже не виходили».
Людей врятував розбитий супермаркет
27 лютого Катерина побачила людей, які бігли зі супермаркету Novus із пакунками. Як зʼясувалося, магазин постраждав від обстрілів, й люди ринулися туди, щоб запастися їжею. Здебільшого магазини в той час уже не працювали.
«Люди заготовки переважно не зробили. Хоч багато хто і попереджав, люди здебільшого не вірили. І перше, що закінчилося – це продукти, засоби гігієни й дитяче харчування. Тоді ми поставили собі за мету зробити продовольчий склад, щоб забезпечити їжею хоча б людей, які поблизу».
Катерині вдалося зловити звʼязок, який на той момент уже працював з перебоями, і написати в депутатському чаті: «Грабують Novus!». За її словами, секретар міськради відповів: «Не грабують, а беруть усе, що потрібно».
Отримавши «добро» від влади, вона запропонувала мешканцям свого будинку взяти в супермаркеті, що розташовувався неподалік від них, усе необхідне.
«Зрозуміло, що я заохотила чоловіка. Він зібрав кого міг. Але насправді це було лише 2–3 людини. Не так багато людей були готові кудись бігти».
Так почалося накопичення продовольства у двох бомбосховищах, які вдалося облаштувати раніше. Люди записували все, що є, аби розрахувати запаси на всіх.
«Але я зібрала всіх і сказала: “У нас була змога добігти до Новуса, бо ми близько. Тому розраховуймо так, що якщо до нас звертаються сусідні будинки, то ми обовʼязково ділимося”».
Так і вийшло.
Вражали люди, які допомагали одне одному
Перший сигнал надійшов із ЖК «Нова Буча» (ближче до Ворзеля) від вдови військового. У них зовсім закінчилися продукти. Сусід Катерини погодився поїхати з нею.
Наступний дзвінок про допомогу, був від ветерана, чия родина застрягла в Бучі в районі Мельники, поки той був у Києві. Він просив про евакуацію. І Катерина поїхала – повз вулицю Вокзальну, фото якої з розбитою технікою росіян облетіло весь світ.
«Це вже, здається, було 1 березня. Це вже потім я аналізувала, в які дні ми їздили, і в мене волосся дибки ставало».
Катерина каже, що її вражало те, що всюди, куди вона приїжджала, люди самоорганізовувалися: облаштовували підвали, допомагали одне одному продуктами.
Наприклад, на Яблунській, коли волонтери поїхали відвозити багатодітній сімʼї продукти, побачили тероборонівський блокпост.
«Серед них були хлопці, які були розстріляні на Яблунській, 144 (так званий розстрільний двір, – ред.). Я дивлюся на них і бачу, що в них так мало зброї! Я кажу: “А що ж ви тут зробите?”. Тоді я не усвідомлювала, що може йти колона, але навіть проти живої сили я не розуміла, чим вони будуть оборонятися. Але що я помітила: люди збирали їжу, те, що в них було, і несли цим хлопцям. Хоч і в них уже не було майже нічого».
Катерина мала намір повертатися на цю вулицю, з Яблунської лунали крики про допомогу, коли туди заїхала російська важка техніка. Але вона так і не змогла туди повернутися.
Інше, що вражало жінку – люди не хотіли їхати, коли вона пропонувала перебратися з Яблунської до них, у центральну частину Бучі, де було безпечніше.
«Одна з жінок із грудним малям на руках сказала, що в неї все є і нічого не треба. Я їй запропонувала поїхати в центр: звʼязку з вами нема, ви біля Гостомеля. Я її почала вмовляти, але та не схотіла. Проте вона мене спитала: “А коли закінчаться памперси, ви нам привезете?”. Я була в шоці, що люди не розуміють. Я тоді до них добралася ледь як. Ми пробили колесо. Зрозуміло, що на жодне СТО поїхати не можна було, ми дотягнулися на тому колесі».
Ось так із перших днів окупації Катерина Українцева організувала один із перших осередків допомоги людям у Бучі. І кожен допомогав, як міг.
Одного дня, ще до походу в Novus, допомогти викликалася донька Катерини. На телефон жінки пробилося повідомлення, що таке необхідне дитяче харчування можна купити в «Сільпо», розрахувавшись карткою.
Донька зі сусідом вирушили за ним, аж тут Катерина отримала ще одне повідомлення: росіяни заходять із боку, де розташований той супермаркет.
«Я намагаюся подзвонити доньці – звʼязку нема. Чоловіка – нема (він пішов кудись у справах, – ред.). У нього є офіційна зброя, але АК, карабін, на одиночні постріли. І в нас уже були два бронежилети. У мене така паніка почалася! Я швидко вдягнула бронежилет, схопила цей АК – але я з нього не стріляла, я не знала, як знімати запобіжник. Я сусіду почала кричати: “Скажи мені, як знімати запобіжник!”. У мене був тваринний страх. Потім я кричала: “Всім у підвали!”, тому що не знала, на якій відстані росіяни».
Тоді, на щастя, обійшлося. Чоловік Катерини повернувся, вирушив на пошуки доньки та сусіда – і вони повернулися втрьох. Принісши дитяче харчування.
«Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ»
Іншим завданням Катерини було стримувати людей від поїздок із Бучі. Уже були повідомлення про розстріляні машини, проте деякі люди все ще поривалися поїхати й питали в депутатки про деталі маршруту. Лише 9 березня оголосили перший зелений коридор.
Сімʼї Катерини вдалося виїхати 11 березня. Після евакуації до Києва вона відкрила кілька складів для збору гуманітарної допомоги для жителів Бучанського регіону. Насамперед допомагали люди з Бучі.
Тоді ж у неї та інших волонтерів виник шалений задум – підпільно відправити когось у Бучу з кнопковими телефонами, бо смартфони в людей забирали. Був навіть доброволець, який знав, якими шляхами варто йти.
«Ми ледь це не реалізували. І Слава Богу, що ми це не зробили. Бо ця людина б не вижила».
Після звільнення Київщини почалися гуманітарні поїздки. Катерині не видавали спецперепустку, але пощастило мати контракт із добровольчим формуванням. За посвідченням від нього вона й мала змогу заїжджати вглиб уже з 2 квітня, коли світ вжахався світлинам із Бучі.
Наразі волонтерський штаб Катерини Українцевої продовжує надавати допомогу мешканцям Бучанської громади, а також військовим – передаючи на фронт амуніцію, продукти, засоби захисту і безпеки.
«Коли я чула звинувачення, що влада нічого не робить, я не втручалася в ці обговорення. Люди самоорганізувалися. Допомагаємо. Все. Нащо нам потрібна влада, якщо ми це зробили самі? Я думаю, це нормально. Я думаю, що так будується нація. Волонтери кажуть: “Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ”. Варіантів більше немає».
Журналістка
Джерело: nezlamni.city
